75 років тому, 25 лютого 1948 року, комуністи остаточно захопили владу у Чехословаччині. Почалася понад сорокарічна ера більшовицької диктатури, яка була особливо жорстока у 1950-х роках та під час “нормалізації” після окупації 1968 року.
«Я щойно повернувся із Празького Граду від президента республіки», — так голова Комуністичної партії та прем’єр-міністр Клемент Ґоттвалд розпочав свою промову на заповненій Вацлавській площі 25 лютого 1948 року.
Комуністичний переворот занурив Чехословаччину в тоталітаризм
«Пан президент прийняв усі мої пропозиції», — сказав Ґоттвалд стотисячному натовпу на Вацлавській площі 25 лютого 1948 року близько п’ятої години вечора. Там же був 16-річний Олдржіх Шрайбер. Незалежно від його думки, його, як учня, взяв майстер на цю демонстрацію. “Я і до сьогодні маю це в собі. Коли Вацлавак увесь загримів: “Хай живе КСЧ!” (КСЧ — Комуністична партія Чехословаччини — ред.) Все життя я це чую… Я був з цього просто… ви ж розумієте”.
Але урядова криза почалася на п’ять днів раніше, коли міністри трьох демократичних партій пішли у відставку. Це стало наслідком гострої внутрішньополітичної ситуації. «Однією з причин критики комуністичного прем’єр-міністра були дії також комуністичного міністра внутрішніх справ Носека, який систематично і поступово заповнював важливі посади в усіх складових поліцейського апарату комуністами або відданими їм офіцерами», – згадує історик Олдржіх Тума з Інституту новітньої історії Академії наук.
13 лютого Носек звільнив вісьмох некомуністичних начальників поліції. Хоча уряд Ґоттвалда вирішив відкликати наказ Носека, але міністр внутрішніх справ відмовився його виконати.
Вуличну стихію вже захопили комуністи, і панувало враження, що “народ” повністю їх підтримує. Владімір Пешка очолив студентську демонстрацію і вів її до Празького Граду.
«На наступному засіданні уряду міністри трьох партій – Національні Соціалісти, Народовці та Словацької демократичної партії – письмово оголосили, що з’являться лише після того, як прем’єр-міністр запевнить їх у виконанні постанови уряду від 13 лютого. Вони не отримали такого запевнення, тому подали у відставку», – каже Тума.
Комуністи негайно почали мобілізацію своїх членів і прихильників. Вже 21 лютого 1948 року Ґоттвалд виступив на демонстрації на Староміській площі Праги. «Скликаю вас усіх добрих чехів і словаків. Присікайте в зародку будь-які провокації з боку реакційних агентів», – сказав він.
“Він закликав громадян створити комітети дій Національного фронту. Це були, відверто кажучи, самопроголошені органи, які перебрали державне управління від міністерств аж до підприємств, шкіл та органів місцевого самоврядування, хоча вони не мали на це ніяких повноважень згідно з Конституцією”, – пояснює Тума.
Погрози Ґоттвалда
Крім того, комуністи озброїли робітничі загони народного ополчення. І Ґоттвалд почав погрожувати президенту Бенешу громадянською війною. «Небезпека братовбивчої боротьби витала в повітрі як найвища загроза. Але передусім некомуністичні партії не мали майже нічого, чим могли б протистояти комуністам. Поліція була в руках комуністів, у них також була народна міліція. І на додачу до цього — а ми досі не знаємо, як це було насправді — у повітрі витала загроза можливої радянської інтервенції, якої Бенеш також боявся», — розповідає Тума.
25 лютого 1948 року п’ять тисяч студентів, викладачів і журналістів вирушили до Празького Граду. Вони хотіли висловити свою підтримку президенту Едварду Бенешу. Серед них був Вацлав Душек, студент юридичного факультету Карлового університету. “Раптом я зустрів жандарма і він сказав: «Ви програли, все закінчилося». Президент це підписав”, – говорив він для “Пам’яті нації”. Прийнявши відставку міністрів-демократів, президент Бенеш дав комуністу Ґоттвалду розв’язані руки у формуванні нового уряду. Невдовзі після лютневого перевороту комуністи почали переслідувати своїх справжніх і уявних політичних опонентів.
Комуністи відправляли за ґрати за ідеологічні переконання та моральні погляди
Прихід комуністів до керівництва Чехословаччини вплинув на всі сфери суспільства: від ідеологічних супротивників чи “класових ворогів” до ворогів друзів. Найкраще зміну суспільно-політичного демонструє доля волелюбної творчої інтелігенції, яка пам’ятала довоєнні часи масарикової “першої республіки”. Люди почали потрапляти в біду лише за те, що писали вірші, які не влаштовували комуністичний режим. Серед них був поет Ян Заграднічек, який у своїх міркуваннях про поетичну свободу писав: «Поезія може виконати своє завдання свідка лише ціною повної автономії… І той, хто хоче запрягти зірку на службу собі, ризикує зв’язати не зірку, а чудовисько, яке виливає вірші».
«Зміна умов у державі та суспільстві після 1945 року і особливо після лютого 1948 року була діаметрально іншою, ніж у 1918-1938 роках. Свобода вираження поглядів була підпорядкована комуністичним догмам, і ті, хто їх не дотримувався, мусили замовкнути, емігрувати, йти в ув’язнення або загинути. Ворогів знаходили всюди – навіть у сфері культури та мистецтва», – описує історик літератури та мистецтва Радім Копач. І додає: «Це був період, коли чеська література фундаментально розкололася й розділилася. Була офіційна лінія Спілки письменників та “підземна література” – сюрреалісти та перша хвиля андеграунду з Еґоном Бонди, Іво Водседялеком чи Яною Крейцаровою. Іншу групу становили автори в еміграції. Але для декого все це було глухим кутом. Наприклад, Костянтин Бібл волів покінчити життя самогубством».
Радянська модель культури
Чехословаччина за московським взірцем прийняла радянську модель культурного управління: література повинна йти лише за реальністю, з наголосом на ідеологічних догмах, заслугах комуністичної партії та перспективах щасливого завтра. Імена тих, хто був носіями — а також охоронцями — нових умов — Зденєк Неєдли, Вацлав Копецький, Ладіслав Штолл та Їржі Тауфер.
Серед тих, хто «не приєднався», був поет Ян Заграднічек (1905–1960). Його вважали неординарним митцем відтоді, як він опублікував свої перші вірші у віці 19 років. Його поетичний дебют вийшов у 1930 році.
«Він добре уявляв, куди рухається режим. З 1945 року особисті напади на Заграднічека та його колег почали множитися. У 1948 році журнал «Акорд», у якому він працював, був закритий. Звузився простір для діяльності, за ґрати потрапили його друзі та католицькі інтелектуали», – розповідає Радім Копач.
У червні 1951 року працівники СТБ — чехословацького аналогу НКВД/КДБ — писали про Заграднічека, серед іншого, що він, мовляв, «пише антидержавні вірші», наприклад, поему La Saletta.
Незабаром після цього його заарештували разом з іншими, такими як журналіст і письменник Вацлав Прокупек, письменники Йозеф Кнап, Франтішек Кржеліна та Йозеф Костогриз. Весь наступний рік готувався політично сконструйований процес із суворими покараннями. Ян Заграднічек – людина з важкими вадами здоров’я – отримав 13 років, інші від 10 до 15 років, а Прокупек отримав найбільше покарання — 22 роки. «За ідеологічні переконання та моральні погляди відправляли у в’язницю — і лише за те, що вони були», — писав у своїх «Спогадах» історик літератури Вацлав Черний, незважаючи на те, що він ідейно не був пов’язаний із ув’язненими.
Заграднічек, як і інші, провів багато років у найгірших комуністичних тюрмах. Обмежені у правах та можливостях були не лише політв’язні, а й їхні сім’ї, близькі, які не мали можливості навчатися в університетах і працювати на інтелектуальних посадах, таких як вчитель. Втрати торкнулися усього суспільства. В тюрмах та таборах на важких фізичних роботах — шахтах, каменоломнях тощо — повинні були працювати невинні поети й письменники. Історик літератури та мистецтва Радім Копач відповідає: «Це тому, що вони заявляли про художню свободу у своїх текстах. А свобода якраз і є основою в мистецтві».
День пам’яті жертв комуністичного режиму
У Чехії у 2000 році був встановлений день пам’яті жертв комуністичного режиму — 27 червня. У цей день згадують переслідуваних і вбитих жертв чехословацького комуністичного режиму. У цей день у 1950 році була страчена через повішення після кількаденного демонстративного політичного процесу у празькій тюрмі Панкрац Мілада Горакова, Ян Бухал, Олдржіх Пецл і Завіш Каландра.
У так званому процесі з групою Мілади Горакової, який був першим і водночас єдиним політичним процесом у Чехословаччині, під час якого було страчено жінку, інші четверо підсудних отримали довічне ув’язнення, а решта п’ять були засуджені від 20 до 28 років позбавлення волі. Світові діячі, такі як Альберт Ейнштейн або Елеонора Рузвельт, намагалися домогтися милосердя для доктора юридичних наук Мілади Горакової. Під час приведення кари смерті у виконання була присутньою також “робітнича прокурорка” Людмила Брожова, яку у 2007 році засудили до шести років ув’язнення за участь у судовому вбивстві. За кілька місяців до суду над Гораковою комуністи забили до смерті священика Йозефа Тоуфара із села Чигошть. Комуністична влада вже мала першого вбитого, генерала Геліодора Піку, страченого в червні 1949 року.
З 1948 року в Чехословаччині за політичні злочини було страчено 248 осіб (за іншими даними — біля 280), найбільше в першій половині 1950-х років. Остання політична страта була здійснена в 1960 році. Набагато більше жертв загинуло внаслідок нехтування медичним доглядом у таборах тюрмах (4500-7000). Інші під час ув’язнення та під час спроби перетнути державний кордон (374 особи). Всього у Чехословаччині було засуджено з політичних мотивів біля 250 тисяч людей, а змушені були емігрувати біля 200-300 тисяч осіб.
Читайте також: Східна Європа вимагає покарання – суд над комунізмом
