З літа минулого року українські ветерани війни лікуються в санаторії Дарков у Карвіне неподалік Острави. Їхнє перебування фінансується за рахунок громадських зборів коштів фонду «Майбутнє для України». Тепер там вперше пролікувалась і жінка. Точніше — зовсім юна студентка Олександра Гельбич, розповів Любомир Сметана на Чеському радіо.
Їй лише 21, але вона вже воювала добровольцем у 3-й штурмовій бригаді на Бахмутському напрямку. Отримала важке поранення від артилерійського снаряду. Але з армії не пішла. Каже, що тільки тоді, коли закінчиться війна. Навпаки, хотіла б повернутися на фронт.
Скільки була на нулі – не пам’ятає
З літа минулого року ветерани лікуються на цьому моравсько-сілезійському курорті. Їхнє перебування фінансується за рахунок громадських зборів фонду «Майбутнє за Україну», і зараз там вперше пролікувалась дівчина. Довгим коридором проходить дуже струнка блондинка. Якби вона не була не у формі, то її можна було б сприйняти за старшокласницю. Її важко уявити у всеозброєнні, підперезаною гранатами, магазинами та з рушницею в руках. Вона кілька місяців була на фронті.
«З весни до літа. Під час відступу ми потрапили під артобстріл. Я була у піхоті, ми атакували кацапів. Два дні в окопах, два дні на базі, два дні в окопах і так далі. Я була снайперкою протягом місяця. Точніше, я просто спробувала це. Це дуже важка робота, вона вимагає тривалого тренування, і я зрозуміла, що це не для мене», – каже Олександра.
Вона відповідає тихо та несміливо. Довго підбирає слова і чесно зізнається, що навіть не пам’ятає, скільки саме часу була на “нульовій точці” – лінії прямого зіткнення з ворогом. «Як я потрапила до армії — це довга історія. Її навіть не можна раціонально пояснити. Зрештою, я знайшла своє місце в бойовій частині», – описує вона.
Батьки сприйняли це погано
В армію Олександра пішла добровільно, адже жінок мобілізація не стосується. На другому курсі університету “Львівська політехніка” вона вивчає кібербезпеку. Не має братів і сестер. «Тож мої батьки не дуже добре це переносили. Із самого початку дорікали мені», – зізнається вона.
Якийсь час вона була єдиною жінкою в підрозділі, але не бачить у цьому проблеми. «Прямо в бою “на нулі” це не має ніякого значення. У вас немає часу думати про це. Коли ми поверталися з села, де була наша база, то ночували на квартирах. Нас було три жінки в роті. Я спала у квартирі з навідницею з артилерії та медсестрою».
У Олександри травмована ліва рука. Травму приховує форма, але говорити про це вона не хоче. «Наразі це був мій останній бій», — каже вона тихо, але переконливо. «Багатьом людям гірше, ніж мені. Деякі померли, багато в полоні… Я почуваюся щасливою, бо я – вільна».
На цю відповідь Олександра повертає голову, щоб приховати сльози. Навіть під час розмови ковтає і занурюється в свої думки. Зрозуміло, що деякі запитання їй не до вподоби.
Назад до бригади
У Бахмуті багато чого пережила, і це, мабуть, вплинуло на її психіку. Проте вона хоче повернутися на фронт. «На передовій у мене є друзі, близькі люди, з якими я прожила велику частину свого життя. Можу бути для них там цінною. Я просто хочу повернутися до своєї бригади».
На фронт хоче повернутися багато поранених солдатів. З тих, хто був у Даркові, приблизно половина. Це підтверджує Петр Слаби із фонду «Майбутнє для України», який організовує лікування. «Це не дивно. Вони дуже запалені, хочуть захистити свою свободу. Вони повертаються на війну, бо знають, що це єдиний вихід. Іти воювати і захищати свою землю. Ми з ними контактуємо. Близько половини хочуть повернутися до активної служби в армії.
В санаторії Дарков вже проліковано та лікується 34 українські ветерани війни. Лікування та перебування одного ветерана коштує в середньому сто тисяч крон. «Сюди входить перебування на курорті, транспорт, страховка, організаційні витрати та кишенькові гроші. Ми оплачуємо все це з пожертвувань. Збір коштів проводиться на нашому веб-сайті або через портал збору коштів Donio“, – пояснює Слаби. Збір коштів на лікування Олександри та ще двох воїнів, триває – залишається лише сім днів на досягнення мети – останню сотню тисяч із 400 тисяч чеських крон.
Чи вірить Олександра в перемогу?
В останні місяці українська армія у важких боях захищає свої позиції, а росіяни намагаються наступати на багатьох ділянках фронту. Якщо дивитися здалеку, то фронт практично не рухається. На питання, як ставиться до цього Олександра і чи вірить вона у перемогу, довго мовчить, хитає головою, напружено розмірковує, але врешті нічого не каже.
Олександра прощається, нарешті жартує і віддає честь. Він легким кроком виходить із реабілітаційної клініки й оглядається сонячним парком. Посміхається. “Це прекрасно. Коли я виїжджала зі Львова, йшов сніг. А тут весна”, — каже вона, і раптом повертається до запитання без відповіді. Кидає дивний погляд і дає коротку відповідь: «Все буде добре».
Читайте також: Новий фонд прагне зайнятися реабілітацією поранених українських воїнів у Чехії
