Традиційно там проживають студенти Філософського факультету Карлового університету. Проте українські прапори зараз висять у двох кварталах гуртожитку “Вєтрнік” у мікрорайоні Петржіни (Прага 6). На всіх дверях — українські написи. Коридорами бігають діти. Ще донедавна, коли старші діти ходили до школи, тут тихіше було тільки вдень.
Один блок гуртожитку “Вєтрнік” був звільнений для реконструкції, інший використовували для студентів Erasmus, але їх було небагато. Тому адміністрація гуртожитків і їдалень Карлового університету в Празі надала приміщення у користування празькому центру для біженців. Про це пише Зузана Гронова на сторінках видання “Денік”.
Ініціювали студенти, вони ж і стали допомагати
До такого рішення адміністрацію підштовхували студентські активісти на чолі зі студенткою психології Філософського факультету Катержиною Юнаковою. І коли шукали “зв’язкову” між адміністрацією та біженцями, то вона, звісно ж, зголосилася. «Коли вже я взялася за все це, було б нерозумно відкласти руки й не братися за роботу», — каже Катерина, яка планувала допомагати тільки на початку, але працює тут уже понад три місяці.
Лише за перші чотири дні прибуло майже чотириста людей. Це зробило два блоки гуртожитку найбільшим житловим комплексом для біженців, одразу після центрів Управління у справах біженців. Працівники гуртожитків та їдалень тут працювали цілими днями, пожежники привозили ліжка, допомагав чеський Червоний Хрест. «У перші дні ми лише гасили хаос. Роздавали те, що люди сюди приносили, переважно шоколад, сухі супи та бутерброди», – згадує непрості початки Юнакова.
На другий день переїзду приїхала Мартіна Цілкова, яка раніше працювала кризовим менеджером серед волонтерів на головному залізничному вокзалі Праги. На Вєтрніку вона допомагає чеському Червоному Хресту. Їй вдалося розділити два блоки і чотири поверхи на вісім секцій. Кожна з них обрала собі “капітанку”, яка відповідає за дану частину та спілкується з чеськими координаторами. «Дізнаюся, що потрібно людям на моєму поверсі, у кого проблеми зі здоров’ям, у кого проблеми з психікою, кому потрібен адвокат, а потім вирішую це все з Каткою чи Мартіною», – описує одна із українських капітанок Олена.
Десятки волонтерів
Чеським координаторам допомагають десятки волонтерів, а також українці, які проживають у Чехії вже довший час. Один із них йде до офісу на першому поверсі, щоб забрати світловідбиваючий жилет Червоного Хреста, і прямує до біженців, щоб перекласти їм офіційні документи з чеської на українську. У офісі всі зв’язкові перетинаються з усіма проблемами та рішеннями. Офіс не дуже просторий, але приблизно вдвічі більший за студентські кімнати, де проживають біженці.
Цілкова піклується про сотні біженців. «Намагаюся не ставити їх у роль пасивних жертв, а залучити їх до акцій, допомогти їм стати на власні ноги», – розповідає вона. Роздає назбирані харчові продукти тривалого користування, миючі засоби, а готування сніданку й вечері та прибирання — це вже їхня турбота. «Це їм дає певну незалежність. Іноді тут українці наготують для волонтерів, а не навпаки», – посміхається вона.
На обід біженці три місяці ходили до сусідньої їдальні в Каєтанці. А іноді організатори різних конференцій пропонували їм надлишок порцій їжі. Та зараз більшість мешканців гуртожитків отримує соціальну допомогу, тож оплачують харчування переважно власним коштом.
На якийсь час на Вєтрніку мали гострий дефіцит волонтерів чи матеріальної допомоги. Все вдавалося владнати завдяки групі у соцмережі Facebook “Допомога Вєтрнік”. На сьогодні, завдяки коштам, виділеним районом Прага 6, вони можуть хоча б символічно оплатити роботу координаторів, фельдшерів та перекладачів. Катержині та Мартіні вдалося зібрати цілу волонтерську команду із кількох спеціалізованих організацій.
Наприклад, організація “Мета” допомагає з інтеграцією дітей до шкіл та дитячих садків, Чеський Гельсінський Комітет надає юридичні консультації, Центр соціальних служб у Празі — соціальну роботу. «Вона дійсно пам’ятає про все, навіть про зумбу. Жителі Петржіна організували для нас пікнік надворі”, — із вдячністю розповідає про ставлення чехів Олена, яку одноголосно обрали капітанкою.
Не розмовлятиму після війни російською
Дніпро, мільйонний промисловий центр, потрапив під обстріл в перший день російського вторгнення. Чверть населення тут називає себе росіянами. Українською тут розмовляла лише десята частина населення. Найчастіше тут розмовляли суржиком, сумішшю російської та української. «Я нормально переходила з однієї мови на іншу. Коли хтось починав російською, я розмовляла з ним російською. Коли хтось приєднувався і розмовляв українською, ми переходили на українську. Ніхто цим не переймався», – пояснює капітанка, біженка з Дніпра Олена в маленькій гуртожитській кімнаті загального користування.
Її мати — росіянка, приїхала в Україну сорок років тому з Уралу. У сім’ї говорили російською. Але Олена віддала дітей в українську школу і розмовляла з ними українською. Однак вони знали російську від своєї бабусі, плавно переходили між двома мовами. «Але зараз з цим кінець! До початку війни всім було байдуже. У нашій країні ніхто нікого не утискав, абсурд те, що каже Путін. Але якщо вже це почалося, то хай вирішиться раз і назавжди. Коли українці переможуть, вони повинні говорити лише українською. Щоб Путін більше не міг казати, що ті, хто розмовляє російською, — це його народ», — каже він.
Вони обрали Чехію
Розлучена Олена та її 16-річна донька Лейла та чотирнадцятирічний син Тимур зустріли початок війни в невідомій ситуації в багатоквартирному житловому масиві Дніпра. 13 березня Олена побачила, як ракета пролетіла над їхнім будинком, її знищила ракета-перехопник, але осколки пошкодили протилежний будинок. Тоді вона вирішила емігрувати. Її мати, брат і сестра залишилися в житловому масиві. Через два дні вона була з дітьми в Польщі, але там біженців уже було багато. Олена мала вибір: Німеччина, Хорватія чи Чехія.
«Ми обрали Чехію. Це найближче до України, ми її знаємо, ми схожі і наші мови схожі», – пояснює Олена.
В Україні після канікул на її дітей чекали б десятий і одинадцятий класи початкової школи, або ж вони могли б піти до спортивної школи. Обоє задивлялися на молодіжну збірну України з футболу. У Чехії Лейла вже розпочала тренування в Браніку, а Тимур – у Стржешовицях. Усі троє також відвідують курси чеської мови.
Олена відповідає на запитання вже до того, як перекладач перекладе. Чехи іноді плутають українську з російською, тому якось кричали їм у трамваї: «Їдьте додому, росіяни, ми вас тут не хочемо бачити!».
Олена в Україні працювала бухгалтеркою, у Празі одразу ж у перші дні знайшла роботу у кліринговій фірмі. Те, що не працює за професією, її не бентежить. «У мене немає причин скаржитися, зараз тут, у Чехії, важко. За всю історію сюди не прибувало стільки біженців, як тепер з України. І все-таки люди ставляться до нас чудово», – констатує вона.
Залишатися не можна повертатися — де поставити кому?
На Вєтрнік невдовзі чекає велика акція. У вересні один із будинків мають звільнити для нових студентів, а до того часу двісті людей повинні будуть переїхати до Гостіваржа — це на іншому кінці Праги. «Там красивіше, більше місця, але це колишнє офісне приміщення, там не вистачає душових, тож їм доведеться якось домовлятися. Люди вже звикли тут, на Петржінах, і навколо всього цього багато емоцій», – розповідає Юнакова. Переїзд двох сотень людей за допомогою волонтерів відбувся наприкінці червня.
Деякі українці з Вєтрніка хочуть залишитися в Чехії, інші спостерігають за ситуацією на батьківщині і вагаються — “запускати коріння” або готуватися до повернення. «Вони живуть у надзвичайно складній та невизначеній ситуації. Намагаються впоратися з травмою, бояться майбутнього, бояться за чоловіків і решту рідні в Україні. Відчувають себе винними. У них складається враження, що вони не повинні сміятися і відчувати себе щасливими в той час, коли їхні друзі в Україні помирають», – описує Юнакова.
Тому людям із гуртожитку допомагають і українські професіонали з організації «Аміґа», яка надає психологічну допомогу.
Перекладено українською й опубліковано з дозволу авторки та редакції “Деніку”
Читайте також: Сусідський день у гуртожитку “Вєтрнік”
