5.1 C
Czech Republic
додомуНовиниІнтерв'юФейки можуть вбивати в прямому сенсі. Ксенія Ілюк з «Детектор Медіа»

Фейки можуть вбивати в прямому сенсі. Ксенія Ілюк з «Детектор Медіа»

reklama/реклама

Розчарування та втома. Це те, що багато українців відчувають останнім часом. Війна триває шостий місяць. Ми не знаємо, що буде далі, не можемо планувати найближче майбутнє. Серед справді трагічних новин про зруйновані міста та загибель людей існують маніпуляції та фейки, які додають дисбалансу у наш інфорпростір. Редакція ProUkraїnu обрала 4 найпоширеніші теми, що викликають дискусію в соцмережах і в побутових розмовах. Допомагає розібратися із ними Ксенія Ілюк – керівниця Центру досліджень «Детектор Медіа».

«Ми ніколи не повернемось додому…»

Таку думку доводиться чути від українців, що евакуювалися з окупованих областей: Харківської, Запорізької, Херсонської. Песимістичні настрої чуємо і від людей, які нині перебувають в окупованих містах: “Про нас всі забули, ми нікому не потрібні”. Не рятують навіть новини, що ЗСУ готуються до звільнення. Як би ви порадили апелювати до людей?

Важливо тримати баланс між оптимізмом, заспокоюванням і реальністтю. Оскільки люди в такому стані дуже чутливі, вони хочуть мати надію, з одного боку, але з іншого боку, відмовляються сподіватись, щоб не розчаровуватися. Це є в нашій українській культурі. За рахунок століть гонінь і різної окупаційної влади у нас є готовність до гіршого, розраховувати завжди на гірший сценарій. Тому варто тримати баланс. Я будувала би комунікацію таким чином: давала б обнадійливі сигнали і новини, як: “ЗСУ відвоювало такі і такі населені пункти, була така заява Зеленського чи Генштабу, що певні дії плануються”. Але потім додавала більш приземлених фактів: “…Але на цих напрямах є складнощі”. Тобто нагадування, що ситуація дійсно складна. Але конструктивна надія, оптимізм і кредо на майбутнє – дуже важлива річ для емоційної стабільності кожної людини.

фото з Canva

З житлом ніхто не допоможе…

Люди, які мають зруйноване житло в Україні, зараз відмовляються подавати на компенсацію попри те, що цей процес максимально спрощено в “Дії”. Це можна зробити онлайн. Але люди відмовляються, бо не вірять, що влада компенсує, що держава допоможе відбудувати, відновити житло. Як заохотити людей до подачі заяви на компенсацію?

Пропоную найбільш прагматичний підхід. Я говорила б з людьми: подавайтесь, від цього не стане гірше. Тобто, просто подати документи, зареєструватися, просто стати в чергу. Ви нічого не втрачаєте, але спробувати завжди варто!

Звісно загалом все впирається, що Україна, як молода демократія, має багато труднощів і складнощів, з якими стикалися громадяни і до великої війни. У нас напевно у всіх є негативний досвід взаємодії з державними органами. З іншого боку, ми маємо російську пропаганду. Всі ці роки найпопулярнішим наративом був фейк “Україна – держава, яка не відбулася”. Звісно, все накладається і нашаровується. Загалом, це все вимагає дуже системної роботи, комунікації позитивних історії, історії успіху взаємодії з державою. Вважаю, що в українських медіа дуже не вистачає успішних історії про перенесення бізнесу, про те, як люди адаптуються.

В основному, ми бачимо лише матеріали про труднощі і складнощі. Однозначно, труднощів є безліч. Ніхто з нас не був готовим до такої ситуації. Мені здається, морально готовим до такої ситуації і не можливо бути. Але все одно, бачити такі історії, читати про них, може допомогти людям надихнутися, побачити себе і зрозуміти, що все можливо. Це прекрасна нагода, як для України і українців, так і для значної частини світу покращити речі, перебудувати своє ставлення до тих чи інших речей. І, насправді, змінити свою політику, в першу чергу, в контексті безпеки.

Війна і масова евакуація українців за кордон зруйнували багато міфів і для українців. Наприклад, якщо раніше ми всі скаржилися на владу, то зараз за кордоном багато людей кажуть: “Як у нас все в державі цифровізовано, тут в Європи такого немає, чому тут не можна взаємодіяти із державою через смартфон, де наша Дія?” Тобто, я думаю, що українці також багато чого переосмислять для себе.

Це дуже важливо, бо ми живемо в молодій демократії, у нас дуже нерівномірний розвиток. Деякі речі насправді значно кращі, ніж у Європі. Тому що в країнах, які мають стабільну демократію, мають заможний рівень життя, ці всі речі на доброму рівні, відносно однаковому. А у нас оці стрибки. Наприклад, цифрові послуги чудово розвинуті, але інші сфери “шкутильгають”. І це класна можливість для українців подивитися на все під іншим кутом, отримати новий досвід. Щиро хочу вірити, що кожен побачить плюси і мінуси. І обов’язково знайде спосіб, як у своїй сфері принести позитивний досвід в Україну, бо нам відбудовувати країну. Тому історії успіху нам дуже потрібні.

Ксенія Ілюк
Ксенія Ілюк

Як реагувати на «один народ»?

Російська пропаганда серйозно вплинула на європейців. Там активно діяли проросійські канали. Навіть досі існують певні фейки. Один із найнеприємніших для українців – це те, що росіяни і українці один народ. Іноземці пишуть: “Не дивно, що росія претендує на Україну, вони ж один народ”. Зустрічала безліч підходів до зруйнування цієї російської пропаганди. Як ви реагуєте на такі закиди?

Насправді нам тут треба бути, як українцям, самокритичними. Ми очікуємо, що європейці і весь світ за замовчуванням повинен знати про Україну. Насправді ні. Максимум, на що ми можемо розраховувати – це базові знання, які середньостатистичний європеєць отримує в школі, де вчить, що Україна – це десь там, біля росії. Тобто це наша відповідальність, як держави, і нас, як свідомих громадян, розповідати про себе, доносити наші інтереси у світі і бути безпосередньо відповідальними за наші дії, розмови, заяви.

Давайте подивимося очима європейця: візуальних суттєвих відмінностей у нас з росіянами немає. Мова, якщо взяти до уваги, що значна частина українців, які були в Європі ще до великої війни, спілкувалися російською. Ми дуже мало залишали очевидних ознак для ідентифікації нас – те, що ми не росіяни, не росія.

З 2014 року почався масовий процес трансформації, переосмислення, і він досі триває. В 2014 українці зрозуміли:”Ми не хочемо в росію, ми хочемо в Європу”. Ми про це чітко заявили. Але тоді виникає наступне питання: а що тоді Україна, хто ми такі, українці, чого ми хочемо? Як ми хочемо, щоб нас бачили в Європі і світі?

Зараз світ дізнався про Україну, і це дуже класно. Мені імпонують ті комунікаційні кампанії, які видно майже в кожній країні Європи. Як то: “Be brave like Ukraine”. Ми вже заявляємо світу чітко не просто: «ні, ми не росія, ми відмінні від росії», ми говоримо: «Ми воюємо за нашу незалежність, якщо ми перестанемо воювати, тоді ми зникнемо». Це потрібно продовжувати робити і не мати ніяких ілюзій, що світ за замовчуванням повинен прекрасно розбиратися у справах України.

«Українці за кордоном працюють не за професією і отримують копійки…»

Ще одна маніпуляція: усі українці, які виїжджають за кордон, влаштовуються лише на низько-кваліфіковану роботу із низькою зарплатою. Думаю, таку тезу можна було б спростувати за допомогою цифр: хто, де, ким і як влаштувався. Можливо ви допоможете розібратися, чи справді українки, які рятуються за кордоном, масово не можуть працювати за професійною кваліфікацією?

Це складна тема. Справді, значна кількість людей, які опинилися перед тим, щоб почати своє життя заново, в абсолютно невідомому місці, з нерозумінням куди рухатися. Тут, як в будь-якій сфері, в будь-якій країні, дуже великою мірою все залежить від персональних характеристик людини, її впертості йти і стукати в двері. В більшості країн на робітничі професії є запит, в той час, як на креативні, інтелектуальні – величезна конкуренція. І вона звісно ж вимагає знання мови, як мінімум англійської, як максимум національної. Залежить від особливостей країни.

Скажімо, у Франції доволі важко влаштуватися на роботу за спеціальністю у французьку компанію, якщо ти не говориш французькою. Говоримо не про базовий рівень володіння мовою, а про професійний. Це якраз той випадок про історії успіху, про які я казала. Нам потрібно шукати тих людей, яким це вдається, які знайшли шляхи в різних країнах, які сказали: “Ні, я не готовий/а пожертвувати своїми професійними знаннями і кваліфікаціями. Я знаю, що вмію і можу більше». Керуючись цими принципами вони йдуть і знаходять роботу, пробиваються.

Фото з Canva

Я знаю випадки з близького кола спілкування, коли люди сказали: “Окей, я йду працювати в свою сферу на позицію чи декілька нижче, але я буду працювати в своїй сфері». Задача українських журналістів розповідати історії, де люди поділяться, як вони це робили, що можуть порадити іншим.

В Європі всіх українців направляють в центри зайнятості. Є країни, де обов’язковою умовою є знайти роботу за певний період часу. Тому звісно, людям іноді доводиться братися за будь-яку роботу. Бо з одного боку кошти, з іншого – необхідність мати документи і можливість залишитися, мати право на безкоштовне чи соціальне житло.

Тому це складна штука. Я не буду стверджувати, що всі можуть без проблем влаштуватись на роботу. Бо ні, це не легко. Мені здається, українцям бракує розуміння механізму: звідки починати, як скласти резюме англійською. Тому більше таких історії, більше майстер-класів і допомоги від тих українців, які вже живуть за кордоном роками, мова йде про нашу діаспору, яка буде готова ділитися цими знаннями.

На інформаційному фронті ми перемагаємо?

Ви є керівницею Центру досліджень поважного «Детектор Медіа». Прошу Вас узагальнити ситуацію на інформаційному фронті України проти російських інформаційних військ. Зрозуміло, що ми перемагаємо, але чи є якісь проблеми, недопрацювання?

Важливо розуміти, що в інформаційній війні такої штуки, як перемога, немає. Тобто інформаційне поле настільки динамічне, що ось тут ми, нібито, перемагаємо, домінуємо на інформаційному полі. І може бути всього одна подія, один інфопривід, і все може різко перевернутися. Треба тримати в голові, що в інформаційній війні розслаблятися взагалі не можна. Вона триває постійно, абсолютно на всіх майданчиках. Колись один з американських дослідників пропаганди казав, що війна триває у вітальнях, тому що там був телевізор. Війна триває скрізь, де у нас є цифрові технології, і будь-яка комунікація з людьми.

Я розділю одразу: Україна всередині, в українському інформаційному полі і в європейському, світовому полі. В українському інфополі ми тримаємось дуже добре. Враховуючи ресурси росії на інформаційному фронті і наші ресурси, ми дуже добре тримаємось. Українці об’єдналися, і ця єдність слугує першим щитом. Друга річ: українці зрозуміли, що інформація є дуже важливою, і що дезінформація може насправді вбивати. Це не просто пафосне висловлювання, це буквальна річ.

фото з Canva

Пам’ятаю перші тижні великої війни, коли мені писали в особисті месенджери, люди, яких я взагалі не знаю, пересічні українці, зі словами: “А ви можете, будь ласка, це перевірити? А це російська пропаганда чи ні? Бо від того залежить, будемо ми евакуюватися чи ні. Відкритий цей коридор чи ні”. Тобто людське життя залежало від того, чи це є дезинформація, чи правдива інформація. Люди це усвідомили дуже високою ціною. Це стало другим щитом. Вже приходить усвідомлення, що це теж поле бою.

Третя річ – українці зрозуміли загрозу. Коли зрозуміли, що ці загрози з боку росії, то для значної частини українців все російське стало, як мінімум підозрілим. Це змушує критично осмислювати інформацію. Крім того, є величезний пласт роботи українських громадських організацій, які об’єднуються на інформаційному фронті, роблять кооперацію із державою. Є багато дуже класних прикладів, як Україна інформаційно тримає стрій.

Про проблеми. Речі, над якими нам треба працювати – це недостатня комунікація. Щойно люди щось не розуміють до кінця, з’являється інформаційний вакуум, в який російська пропаганда ідеально пролазить. Російська пропаганда не є якісною. Її найсильніша сторона в тому, що вона просто повторювана, її дуже багато. А що вміють робити найкраще росіяни? Це «натравлювати» людей один на одного.

Вважаю серйозним комунікаційним провалом мобілізацію: як вона відбувається, за якими принципами. Чому людям роздають повістки скрізь, чи означає це, що тебе одразу забирають на фронт, чи ні. Звісно, росіяни це бачать, бачать нерозуміння українців. А це безпосередньо впливає на життя не лише призовника, а й всієї його родини. Це викликає дуже багато емоцій, а щойно задіяні емоції – це чудове поле для дезінформації. І от такі речі росіяни використовують, щоб натравити українців між собою. Підривають довіру одразу до армії, до влади. І ще декілька таких сфер, в яких дуже потрібна комунікація. Це не така комунікація, яку можуть на себе взяти, наприклад, ГО. Тому що мобілізація – річ, якою керує держава, військові, і вони повинні комунікувати до людей. Це не та річ, де українське громадянське суспільство чи небайдужі громадяни, українські інфовоїни, як вже кажуть в народі, можуть просто включитися і допомогти.

Приєднуйтесь до нас у соцмережах

ПОВ'ЯЗАНІ СТАТТІ
reklama/реклама