1.9 C
Czech Republic
додомуВідеоІнтерв'ю з психологом: поради українцям, які тікають від війни

Інтерв’ю з психологом: поради українцям, які тікають від війни

Перетинаючи кордони, українці везуть з собою війну. Війну, яка залишається в спогадах, в асоціаціях, у відчуттях. Неможливо позбутися важких думок, стану хронічного стресу, депресії. Адже розлучаються родини, які жили разом все життя, страшно за будинок, якщо він ще цілий, незрозуміло, що і як робити далі. Як вчитися жити далі? Поради психолога.

reklama/реклама

На сьогодні вже зрозуміло, що стадія очікування не завершується тим, на що українці розраховували – швидко повернутися. Почуття втрати, болю і суцільної невідомості – те, з чим щодня живуть всі українці. Біженці, які опинилися на чужині мають адаптуватись до нового середовища, нерідко відчувають провину, знають, що таке “синдром біженця”. В цих питаннях допомагає розібратися психолог.

Поради від психолога біженцям

Редакція Proukrainu запускає новий проєкт: цикл відеопорад від професійної психологині Ольги Гриценко. Фахівчиня з кризової допомоги відповідає на питання, що найбільше турбують українців на чужині.

  • Перетинаючи кордон, українці везуть із собою війну. Війну в серцях, голові, думках. Як не везти з собою людям війну з України туди, куди вони тікають. Чи можливо це?

Ваше питання цікаве, адже ніяк. Якщо людина в такому стані, вона не може не везти те, що є. І навіть я бачу, що самі чехи, люди, які нам допомогають живуть у стані війни. У кожного своя війна і не везти її не можна.

Можливо зрозуміти, що зараз ми живі і ми живемо в такий час. І це одне з важливих запитань – люди завмирають і чекають, коли все скінчиться. Воно скінчиться, але життя вже не буде таким, як було. І життя триває саме зараз.

Це, мабуть, основна думка: не везти війну з собою не можна, але жити з цим можна

  • Зараз ми маємо той випадок, коли ви не лише як фахівчиня в галузі психології можете дати людям практичні поради, але і людина, яка сама пережила цю ситуацію. Як прийшла війна у ваше місто? Як ви переживали дорогу?

Я їхала з Дніпра. В перший день, 24 лютого в 5.30 ранку, коли бомбили аеропорти (я живу в 15 хвилинах від аеропорту і я чула цей вибух), я розуміла, що сталося. Вже у стрічці новин я бачила, що війна почалася, що мені не здалося. Я поїхала на сьомий день. Весь цей час я не їла, погано спала. Особливо тривога наступала вночі, трохи легше було вдень. Це було жахливо навіть при тому, що Дніпро було досить тихе місто. Я відчувала безпорадність і зрозуміла, що я можу допомагати.

Ольга Гриценко, психологиня, фахівчиня з кризової допомоги

Вже з 2014 року я маю досвід кризового консультування, кризової допомоги. Психологи одразу почали мобілізуватися і я почала також надавати допомогу. Люди дзвонили, я працювала з ними, але прийшло усвідомлення того, що я більше не можу. В мене є син і потрібно було рятуватися. Так 1 березня я зателефонувала подрузі і ми вирішили їхати наступного дня. Це була така подорож: 150 людей у вагоні в електричці, 20 годин. Але то був потяг, який нас рятує, не дивлячись на умови, в яких ми перебували.

Далі вже ми направлялись до Чехії. Потім приходиш в себе. Я помічала, що людина забуває імена і назви міст, хоча вони прості. І лише через тиждень приходить усвідомлення. Адаптація дуже важка. Це не подорож, незважаючи на те, що це дуже красиве місце (інтерв’ю проходило в м. Карлові Вари. Прим. автора).

розумієш, це не імміграція, це – евакуація. живеш і довіряєшся людям, які тобі допомогають. Я дуже вдячна волонтерам і це торкає до сліз.

  • Маємо 2 інформаційних світи Чехія-Україна: війна в Україні і адаптація в Чехії. Як жити в паралельних інформаційних світах: наші люди стежать за подіями на батьківщині, паралельно триває адаптація в новій країні. Це важко для свідомості. Як навчитись фільтрувати ці потоки?

По-перше треба дотримуватись принципів інформаційної гігієни.

Варто обмежувати час перегляду новин, щоб бути в курсі. Ви все рівно будете дивитись ці новини, оскільки залишились рідні в Україні, ви не байдужі. Варто визначитись з медіа, яким ви довіряєте, тому що є фейків багато. Інформаційна війна йде і люди гортають стрічку, нагнітають ще більше і починається паніка, паніка, паніка… І так можна розкрутитися до паніки, а це не потрібно.

Треба якимось чином вчитися себе заспокоювати, заземлюватись. Є техніки, які допомагають це зробити. Потрібно по-перше вийти із завмирання. Коли, наприклад, люди завмирають і гортають цю стрічку. Або, наприклад, дівчата з малими дітьми – вони пережили евакуацію, тікали під обстрілами. Вони не виходять перші дні з готелю взагалі, їм треба оговтатись від цього.

Отже, інформаційна гігієна – це ліміт по часу і по джерелам, яким довіряємо.

По-друге – це асиміляція і тут нам допоможе кризовий центр. Це певна процедура.

Добре, коли є певний план і людина діє за ним: прийти до центру, взяти талончик, стати до черги, заповнити документи. Це також допомагає асимілюватися і зрозуміти, що ти в безпеці.

Починається якась нова історія. Людина розуміє, що в неї є певні задачі і вона має за них відповідати. Особливо це стосується жінок, які з дітьми приїхали. Треба опанувати себе спочатку. Від того і дітям буде краще, ти асимілюєшься. Це також може допомогти знизити рівень тривоги, жахів…

Що таке кризова допомога? Як вийти з кризи?

Ви згадали, що в період першої гострої фази війни у 2014 році ви також надавали психологічну кризову допомогу. Як відрізняється ситуація в той час і зараз, як відрізняється стан людей?

То був мій перший досвід. До 2014 року кризових психологів, спеціалістів в Україні було небагато. Вони були у підрозділах МНС і спеціалізованих відділах. Але великої кількості, хто б мав досвід в цій темі, раніше було не так багато. Люди почали створювати волонтерські організації, щоб допомогти постраждалим від війни. Нам почали надавати семінари, протоколи які працюють як кризові, вони відрізняються від звичайних практик.

завдання кризової допомоги найперше – вивести людину із стану замороження.

Нагадати, що вона жива, у безпеці, що вона може активно діяти навіть у тому стані, у якому вона зараз знаходиться.

Коли наступає жах, людина стає як мала дитина, наступає регрес. Можливо, ви помічали, люди не розуміють де вони, куди йдуть, хочуть, щоб їх взяли за ручку і повели. Я бачу, як це дратує волонтерів та інших. Але це такий момент, який може бути і особистою рисою, а також і ознакою того, що людина в стресі. І задача вивести її з того стану, нагадати, що ти доросла людина. Ти можеш випити чаю, потурбуватися про себе, про свою дитиную

Різниця – то був перший досвід, я працювала з військовими, Дніпро – 200 км від Донецьку. Ми були в тилу, але це поруч.Були моменти, які мені нагадали те, що відбувається зараз. Було страшно, бо не розуміли, чи прилетить до нас і коли прилетить. Ти сидиш постійно в очікуванні, в тривозі.

Було навіть, що не бажала збирати тривожну валізу, бо здавалося, що якщо я її зроблю, то воно прилетиь… І це був також такий захист, можливо, не дуже дорослий.

Зараз валіза була зібрана одразу. Зараз я працюю з людьми. Просто прагну привести людину до ладу, заземлити, допомогти оговтатись.

  • Чи є зараз в практиці люди, які мають не зовсім патріотичні почуття? І ви як фахівець вважаєте краще відмовити працювати з такими клієнтами, чи ви знаходите до них підхід, використовуєте професійні техніки, а особисте відходить на другий план?

По-перше цього зараз майже немає. Тому що, якщо це українці, то вони розуміють, що відбувається. Зараз немає потреби про це питати. Людина в такому стані, що політика не завжди вписується в контекст діалогу і залишається поза межами психологічної допомоги. Зараз є ситуація у професійній спільноті психологічній світовій. Російські, білоруські, українські колеги підтримували контакт через спільне навчання, розвиток.

Проєкти однакові були для всіх. І зараз світова спільнота розділилася. Є відкритий лист від балтійських психологів. В ньому йдеться про те, що немає місця нейтралітету. Якщо ти в нейтралітеті, ти підтримуєш агресію. Вони закликають всіх колег визначитися з позицією. Ми зараз не співпрацюємо із російськими колегами. Маю листи від російських медіа з Москви, хто бажає співпрацювати і пропонує дати коментар. Але я не співпрацюю зараз з російськими медіа, якими б вони не були, хоча й стверджують, що вони “правильні росіяни”.

Отже зараз я відчуваю діалоги навколо позиції більше з колегами. Коли ти бачиш звичайну людину в скруті, яка втекла від війни і їй потрібна допомога, – то це все, що мені потрібно знати про неї.

Приєднуйтесь до нас у соцмережах

ПОВ'ЯЗАНІ СТАТТІ
reklama/реклама