Родина з Písku na Frýdecko-Místecku привезли додому заплаканих, виснажених, наляканих та без речей українців Лідію Захарову із сином Юрієм. Коли жінка побачила підвал, то розплакалася. «Ви нас там не вб’єте?», – запитала вона.
Лідія родом із найбільш бомбардованого передмістя Києва. Її чоловіка застрелили ще в перший день війни. «Він був на кораблі», – розповіла біженка, вже перебуваючи в безпеці та у теплому помешканні подружжя Міланових, і сльози знову накотилися.
Потім вони з Юрієм сховалися і спали в каналізаційному притулку серед щурів. Їхні страждання не закінчилися, навіть коли вони сіли в евакуаційний потяг. «Було настільки тісно, що нам довелося залишити всі речі на вокзалі. Ми могли взяти із собою лише з сумочку», – розповіла Лідія.
За словами Яни Міланової, яка забрати біженців до міста Хелм у Польщі, понад 1280 осіб їхали у шести вагонах.
У купе їх було одинадцять людей, а їхали вони сорок годин. Здебільшого стояли на ногах і в темряві, щоби у них не стріляли,
– розповіла Яна.
Маму та сина поселили на верхньому поверсі, де у них є своя кімната та ванна. Готуватимуть разом. Тепер Юрій із нетерпінням чекає, щоби піти до школи, а Лідія хоче якнайшвидше почати працювати і трохи вивчити чеську мову.
«Я не знаю, але, мабуть, серед біженців про нас говорять щось жахливе. Чому вона подумала, що наш підвал для того, щоби їх там катувати, чи що якби вона у нас працювала, то їй ніхто не заплатив би. Ми її заспокоюємо та спростовуємо чутки. Так вона дуже мила жінка», – додала Яна.
Взуття та одяг за мить
Донька Яни Луція Воцлавкова в перший же день допомагала мамі знайти одяг та взуття для українців, адже в родині вони носять одяг інших розмірів. Завдяки благодійникам вже до вечора зібрали все необхідне. «Ми хочемо подякувати всім, а також просити людей не викидати одяг та взуття. Таких випадків, коли біженці приїжджають з порожніми руками, може побільшати і це добре, коли речі можна знайти десь поблизу», – сказала Люсі.
Де отримати гуманітарну допомогу читайте тут.
