Текст: Мартін Валеш
Воєнний стан в Україні веде до централізації влади, а політична опозиція змушена мовчати. З такою критикою виступила народна депутатка України Іванна Климпуш-Цинцадзе, голова парламентського комітету з питань євроінтеграції, у чеській газеті “Блеск”. Проте вона погоджується, що нові вибори під час війни проводити не варто. «Вони були б несправедливими. Ми пишаємося тим, що минулого разу справедливо програли», — сказала вона під час конференції Forum 2000 у Празі.
На якому етапі сьогодні процес вступу України до ЄС?
Це складна річ, про яку можна говорити годинами. Якщо коротко, то, перш за все, важливо, що всі ми високо цінуємо рішення, яке було ухвалене в червні минулого року – Україна разом з Молдовою отримали статус країни-кандидата. Я вважаю, що це стало світлом у кінці тунелю для того, щоб український народ зрозумів, що це стає реальністю і що цього можна досягти.
Тепер Єврокомісія буде оцінювати, як ми виконуємо сім умов. Усі дуже сподіваються, що це буде позитивна оцінка та позитивна рекомендація від Комісії для Ради. Що політичне рішення про початок переговорів про вступ буде прийнято Радою цього року. Представники громадських організацій кажуть, що, за їхніми оцінками, Україна отримає в цій оцінці вісім балів із десяти можливих. Європейська комісія склала дуже детальний список. Це сім умов, але кожна з них має A, B, C…. Однією з останніх речей, що залишилися на голосуванні в українському парламенті, був проголосований 17 жовтня закон про моніторинг фінансів політичних діячів.
І ще кілька питань у боротьбі з корупцією. Наприклад, посилення незалежності спеціальної антикорупційної прокуратури та посилення спроможності Національного антикорупційного бюро України. Я сподіваюся, що Комісія визнає реальний прогрес у цьому плані. Важливо, що Україна робить кроки для прийняття законів. Але я добре розумію, що прийняття законів – це лише маленький крок для того, щоб та чи інша система працювала в тій чи іншій галузі. Згодом потрібно переходити до підзаконних актів щодо вторинних процедур. Треба підготувати інституційні можливості… Це займає набагато більше часу, ніж ухвалення законів.
Це, мабуть, досить дивно мати справу з бюрократією та законами під час війни, бомбардувань…
Для всіх нас, я маю на увазі для кожної окремої людини, перш за все, вся наша діяльність спрямована не тільки на виживання держави і нації, а й на те, щоб мати майбутнє. Це — частина майбутнього. Але однозначно, якщо ви мене запитаєте, що є першочерговим і актуальним для України, я відповім: термінове забезпечення озброєнням, його якістю та кількістю.
Як насправді працює парламент в умовах війни? Ви використовуєте звичайні процедури?
Це працює, але точно не так. Для багатьох міжнародних організацій, таких як агентства ООН, було досить незвичайним досвідом працювати в охопленій війною країні. Утім, у ній функціонували всі урядові, законодавчі та судові органи. Ми побачили, що українське суспільство і всі наші органи мобілізувалися. Вони почали працювати набагато швидше, ніж міжнародні структури, які мають працювати в країнах, охоплених війною. Я була надзвичайно, надзвичайно щаслива, коли побачила своїх колег, опонентів, друзів у парламенті, і не тільки 24 лютого. Було просто логічно, що ми всі зустрілися в той момент. Особливо 2 березня на другій зустрічі. Тоді Київ уже був частково оточений. Тоді ніхто не міг передбачити, скільки нас збереться, але було принципово важливо підтвердити легітимність української влади, легітимність парламенту…
Отже, вас прийшло достатньо?
Так, прийшло, у нас була конституційна більшість депутатів. Звичайно, у перші місяці того повномасштабного вторгнення у нас був зовсім інший підхід до роботи. Фактично перед голосуванням всі законопроекти затверджувалися. Це були лише законопроекти, важливі для функціонування економіки та військових зусиль.
Це було обговорено з усіма фракціями, щоб жодна з політичних груп у парламенті не мала нічого проти даного рішення. Якщо попередньо не було одностайності, підтримки навіть найменшої фракції, пропозиція не дійшла до Верховної Ради. Лідери фракцій попередньо обговорили пропозицію, депутати просто прийшли швидко проголосувати і знову пішли. Ми залишали вдома мобільні телефони вимкненими. Ми мали приховати момент голосування, бо, звичайно, ми були б легкою мішенню.
У такому режимі це тривало близько двох місяців. А коли росіян відтіснили від Києва, ми почали повертатися до якихось процедур, до триваліших пленарних засідань. Знову розпочалися депутатські дебати. Але деякі процедури не практикуються в умовах воєнного стану. Наприклад, ширші дебати із зацікавленими сторонами. А парламентський порядок денний пропонується досить непрозоро. Комітети дізнаються про програму за чотири-п’ять днів до пленарних засідань. Тоді потрібно виконати всю додаткову роботу. Це обмежує якість законодавства, яке ми приймаємо. Це ставатиме все більш проблематичним. Але якщо ми серйозно налаштовані на вступ до ЄС, нам доведеться приймати дуже складні закони. І ми маємо повернутися до всіх етапів, через які мають пройти законопроекти.
І я також думаю, що парламент зараз трохи страждає від того, що не пускає журналістів з міркувань безпеки. А це означає, що суспільство відносно мало знає про те, як насправді відбуваються засідання. Яке ставлення чи занепокоєння та чому має та чи інша політична партія. У нас є тільки парламентський телеканал “Рада”, який, за законом про воєнний стан, має транслювати запис засідань парламенту, тобто хоча б пленарне засідання. Але зазвичай транслюють його з півночі до шостої ранку. Це не надто інформує людей про те, що відбувається в парламенті. Тож є чимало речей, з якими нам доведеться мати справу.
Від початку вторгнення майже всі українські телеканали транслювали єдиний інформаційний канал – так званий марафон. Чи не суперечить це принципам незалежності ЗМІ?
Це було рішення Ради Національної безпеки та оборони на початку повномасштабного вторгнення. Було запрошено більшість телеканалів – зокрема шість, включно з каналом “Рада”. На жаль, три опозиційні канали не тільки не запросили, але й незаконно відключили від мовлення, хоча вони мають ліцензії. Їм доводилося заходити в Інтернет – на YouTube і тому подібне. Ми досі не отримали пояснень, чому це сталося і чия відповідальність. Ми також стурбовані тим, що єдиний марафон фінансується державою. І, на жаль, він не обов’язково охоплює всі точки зору. Є розбіжність у представництві різних політичних сил.
Наприклад, вашої партії?
Наприклад, але не тільки. Громадські організації моніторять медіа. Щоквартально, я думаю, можна побачити, як ми якось зникаємо з екранів. Ніби нас не існує.
Це обґрунтовувалося необхідністю національної єдності в часи вторгнення. Невже вона ще стільки потрібна?
У найважливіших питаннях національна єдність однозначно є. Нас усіх об’єднує потреба виграти цю війну, необхідність забезпечувати підтримку… Ми дуже цінуємо підтримку багатьох країн. У тому числі і тих, які ніколи не думали, що, наприклад, дадуть якусь зброю іншій країні, яка воює.
Але ми розуміємо, що потребуємо ще більшої підтримки. Ми теж в цьому єдині. Ми однозначно єдині в необхідності спрощення та посилення міжнародних санкцій проти Росії. А також у необхідності притягнення її до відповідальності. Вона не може залишатися безкарною. Крім того, я думаю, ми всі можемо погодитися, що це не тільки війна Путіна. Це війна Російської Федерації. Ми повинні це пояснювати саме так. Ми також єдині у своєму виборі рухатися до Європи та НАТО. У всіх цих питаннях є абсолютна єдність. І це необхідно для того, щоб ми мали можливість в нашій країні мати різні думки, не погоджуватися один з одним в інших питаннях. І так, ми починаємо розходитися в деяких речах.
Наприклад?
Наприклад, з низки тактичних питань. І ми також розходимося в тому, наскільки воєнний стан є спокусою централізувати все в Україні. Але важливо, що є сили, які з цим не згодні. Це не те, за що воюють наші Збройні Сили. Вони борються за вільну, демократичну, європейську Україну, яка зробила свій вибір у 2014 році. Тому нам потрібна ця перспектива для початку переговорів з ЄС. З початком процесу буде легше бачити, що саме відбувається в тій чи іншій сфері. Щоб ми могли робити це краще і за зовнішньої підтримки та допомоги.
На наступний рік заплановані президентські та парламентські вибори. Як ви вважаєте, їх теж варто проводити під час війни?
Я вважаю, що було б логічно, щоб я, як представниця опозиції, була зацікавлена у збільшенні представництва нашої політичної сили в парламенті. Щоб ми, наприклад, могли увійти до коаліції і так далі. Але під час воєнного стану закон забороняє будь-які вибори. Конституція чітко прописує, як має діяти влада в умовах воєнного стану. Я вважаю, що під час воєнного стану абсолютно неможливо провести вибори. Вони мають бути хоча б хоч трохи вільними та чесними, навіть безпечними за міжнародними стандартами. Воєнний стан скасовує – правильно – свободу зібрань. Тож мітингувати не можна, безпеку не забезпечиш. Людям, які втекли за кордон, було б важко брати участь у виборчій кампанії. Люди в окопах не могли б брати участь, як і тим, хто біля лінії фронту. Не кажучи вже про забезпечення безпеки в день виборів. Навіть виборчі списки зараз є складним питанням. У нас багато біженців вдома та за кордоном. Це просто неможливо.
Іванна Климпуш-Цинцадзе народилася 5 липня 1972 року в Києві. Її батько — Орест Климпуш (82) — після розпаду СРСР був міністром і дипломатом, а дідусь Дмитро Климпуш — командантом Карпатської Січі, військових формувань Карпатської України в 1938–39 років. Вивчала міжнародні відносини в Україні та у США. Вона працювала в неурядових організаціях та на телеканалі BBC. Від 2014 року засідає у Верховній Раді України від партії “Європейська Солідарність”. У 2016-19 роках була віце-прем’єр-міністром з питань європейської та євроатлантичної інтеграції (ЄС та НАТО). Чоловік Арчіл Цинцадзе – дипломат із Грузії, пізніше працював в українському уряді.Читайте також: Зростання авторитаризму у світі є темою празької конференції “Форум 2000”
