Про щирі емоції та інтимну правду про жінок писала у своїй новій книжці “Дорослі дівчата” Каріна Армлос. Це українська письменниця-романістка родом із Запоріжжя, але вже декілька років Каріна з сім’єю проживає в Празі. Ми розмовляли не тільки про книжки та українську літературу загалом, а також про російсько-українську війну.
Початок війни та волонтерство у Празі
‒ Каріно, ви писали нову книжку, виховували дітей, займалися своїми справами, їздили в Україну на презентації книжок та інші заходи. Після війни навіть тут за кордоном життя різко змінилося, як і у мільйонів українців. Ви з перших днів активно волонтерити. Як змінилося ваше життя і про волонтерство тут у Празі що можете розповісти?
‒ У день, коли мама мені подзвонила, сказала, що почалася війна, я зрозуміла, що має життя назавжди змінилося, незважаючи на те, що в Україні вже все змінилося. Але всі мої надії, які я мала ще вчора, як українська письменниця, все було завязано на українському ринку, на українського читача, я одразу в цей день поховала всі свої надії про якусь подальше письменницьку діяльність. Перше, що мені спало на думку, що тепер мені треба рятувати всю свою сім’ю. Їх всіх якось забезпечувати, бо мій брат, моя сестра, всі втратили роботу одночасно. Мої батьки пенсіонери. Але все нормально, всі знайшли нову роботу, платять пенсію. Я тільки кожного дня питаю маму, чи є в тебе запаси їжі, теплі речі на зиму і так далі.
Мій культурний простір українців розширився, навпаки я зустрічаю дуже багато класних українок, яких не зустрічала раніше. Це дуже цікаві, інтелігентні, культурні, досвідчені, професійні люди, в яких є чому повчитися. Я це робила весь цей час, в якихось проєктах благодійних чи по роботі. Ті проєкти, які я мала, я закрила. Якраз у грудні я розпочала проєкт – такий маленький квартирник. Він був розрахований на 15-20 людей. Планували проводити кожного місяця, але все скасували, бо було дуже важко себе зібрати. Я, наприклад, досі не пишу. Я не знаю, як можна досі називати себе письменницею, якщо ти більше не пишеш. Але я вже задумала четверту книжку, та все ніяк не можу до неї підступитися.
Про ситуацію на Запоріжжі
‒ Каріно, ви із Запоріжжя, які ваші відчуття з приводу часткової окупації області, а також з того, що загалом відбувається в цьому регіоні України, зокрема і ситуація на Запорізькій АЕС?
‒ Я кожну секунду кажу мамі, щоб їхала до нас, але мама каже, що крім тебе, в мене є ще син та донька, які залишаються також у Запоріжжі. Це завжди тривога, завжди моніторинг, чи все у них, як вони, чи є у них запасний план. Мама каже: “Каріна, все буде добре, не нагнітай”. Але ось ця ситуація з нею показала мені, наскільки все-таки вона мене надихає тим, що може жити у війну. Тобто вона продовжує ходити до себе на дачу не для того, щоби щось виростити, а для того, щоби мати підстрижений газон, квіти вирощувати. Це супер здібність, бо я два-чотири місяці взагалі не могла жити. Було таке відчуття, що все втратило сенс, бо всі твої опори зникли. Моя найголовніша опора була, що світ справедливий, вона настільки рухнула, що потягнула за собою абсолютно все.
Плани на майбутнє
‒ У цій історії дійсно надихає супер сила українців. Багато іноземців, які приїжджають, наприклад, у Київ, вони кажуть, що їх дивує, як комунальники там стрижуть газони, прибирають чи фарбують лавочки просто на фоні зруйнованої будівлі. Але це допомагає людям продовжувати напевно їхнє звичне життя. Ну і повернемося до творчості. Тепер багато хто говорить, про те, що не тільки у літературі, а й наприклад, у кіно, проєкти, які планували, які вже навіть частково реалізували, вони просто зникли, їх більше не буде. Як зараз у вас із письменництвом? Розкажіть про плани на майбутнє.
‒ Я не встигли знайти видавця для своєї третьої книжки. Я її закінчила і дуже активно займалася тим, щоби підібрати видавця. Але я вважаю, що вона не втратила актуальності, бо вона про українок у Чехії, яких зараз стало набагато більше і може комусь би вона навіть допомогла. Я навіть відправляла синопсис в одне чеське видавництво, вони зацікавилися, попросили мене переслати переклад. Але вони трішки не готові до такої книжки. Бо ця книжка дуже відверта, вона дуже тілесна, вона така правдива, що не кожен може дозволити собі навіть прочитати її. Я тільки таку творчість вибираю.
Я постійно пишуть щось у своїй голові, але тільки не можу сісти і працювати. Це також така частина нервової стурбованості. Тому що, аби сісти і писати потрібно примусити себе видихнути і спокійно працювати. Щодо четвертої книжки, то мені здається буде дуже цікавим досвід того, як чесько-український волонтерський рух розгортався. Як українці разом із чехами стояли поряд і все це переживали, допомагали. Ось таку книжка я планую написати.
Книжковий клуб у Празі
‒ Каріно, ви заснували книжковий клуб у Празі. Це український книжковий клуб, де читали винятково сучасну українську прозу. Розкажіть, як це відбувалося? Чому було рішення читати тільки сучасні книжки українських авторів? І чи плануєте відновити зустрічі?
‒ Я заснувала його у вересні 2020 році, вчасно перед ковідом. Ми встигли зробити одну зустріч вживу, потім були онлайн і ще десь одну-дві живі зустрічі. Але він постійно так потрошку функціонував. Зараз найкращий час знову почати це робити. Дуже багато людей мені пише. Але взяти і перейти до такого старого життя, яке було, – дуже важко. Я знаю, що це потрібно зробити. Це буде дуже багато нових знайомств, що це якось допоможе. Може, виникнуть якісь нові проєкти на фоні цих знайомств.
Щодо того, що ми читали тільки сучасних авторів, я змінила свою думку. Влітку мені пощастило дізнатися про роман Івана Нечуй-Левицького “Над чорним морем”. Це роман, події в якому відбуваються у 1880-х роках. Це мене дуже зацікавило, бо там настільки чітко описується життя інтелігенції, а проблематика: націоналізм, фемінізм. Не дуже це схоже на те, що ми читали у школі. Це змінює мій погляд на класику. Я дуже скептично раніше ставилася до класики, бо я вважала, що там нічого вже вчитися. Але ці такі класні книжки змусили мене подумати, що, може, колись на одну з п’яти книжок ми будемо читати класику.
Поради, як перейти на українську
– Каріно, ви із Запоріжжя, і донедавна спілкувалася російською мовою. Але потім ухвалили рішення перейти на українську. Чому виникло таке рішення, а також, що порадите українцям, що зараз сумніваються, бояться перейти на рідну мову, або розпочали розмовляти українською, але це не завжди легко.
‒ Я ще до повномасштабного вторгнення планувала перейти на українську мову, але мені не вдалося. Мій чоловік перейшов уже рік тому. Я намагалася частково перейти. Була одна така ситуація, яка мені показала, що треба переходити на українську. Ми відпочивали в Італії. Я робила тест і дівчина подивилася на мій паспорт і каже: “Я також з України, я зі Львова”. І я кажу: “Здравствуйте”. І потім я виходжу і думаю, якби два італійці зустрілася буде-де в Україні, вони б не розмовляли різними мовами. Я, що не знала слова “Добрий день”?! Мені стало так соромно, що після цього у мене була ще одна спроба перейти на українську. А мотивація після 24 лютого була настільки великою, що я не можу собі уявити себе тепер російськомовною.
‒ Щоби ви порадили українцям, які сумніваються, які бояться, які перейшли, але їм не вдається розмовляти з перших спроб?
‒ Я б порадила продовжувати. Зараз я активно вивчаю чеську і це нелегко. Але це не порівняти, це взагалі чужа мова для нас. Українську ми завжди чули, бачимо, знаємо, розуміємо. І до речі, дуже легко розуміти, але важко почати розмовляти. Єдиний спосіб – це почати розмовляти, не соромитися робити помилки. Моя мова навіть зараз не ідеальна.
Як повернутися до життя після війни
‒ Багато наших глядачів, читачів, слухачів – біженки з України, які опинилися після війни. Щоб ви хотіли їм наприкінці побажати, як триматися, як це пережити, як дозволить собі відволіктися від новин трошки розслабитися та трохи відпочити.
‒ Мені здається, найкращий спосіб щось пережити – це стати частиною чогось. Тобто, якщо ти не хочеш дуже сильно адаптовуватися до чеського суспільства, бо ти плануєш уже бути вдома при першій можливості. Тоді можна стати частиною якоїсь української групи. До речі, в Празі є неймовірна “Празька Криївка”. Не знаю, чи багато людей про неї знають. Коли я туди потрапила, всі ці жінки, які там плетуть сітки, які розмовляють про війну з такими жартами. Ти відчуваєш, що саме цього хотіла. Хоча б знайти для себе такі місця, де ти свій серед своїх і це допомагає. А далі просто почати жити тут і зараз. Це дуже важко, але це єдиний спосіб продовжити жити.
Читайте також:
Олена Лань: “Ми ментально є частиною Європи, нікуди від цього не дітися” (відео)
