«У мене є така звичка — коли я йду кудись на каву чи на обід, таку ж саму суму, яку витрачаю, відправляю на допомогу Україні. На початку місяця я завжди надсилаю більше, ніж наприкінці», – каже Катерина Вандич, координаторка проекту «Дім Європи» (House of Europe) Чеського центру в Києві. Вона родом із Дніпропетровщини, вивчала богемістику, у тому числі і в Оломоуці, а до Праги повертається кілька разів на рік. Тепер активно допомагає жертвам війни.
Війна змінила її. Раніше Катерина належала до людей, які планували щось довго наперед. Але зараз це неможливо. «Ніколи не знаєш, коли ситуація погіршиться і наскільки», — каже вона редакторці чеського видання “Блеск” Анні Марії Букованській.
Взували модельок, тепер – солдатів
Катерина не очікувала лютневого вторгнення. Відколи це сталося, невтомно допомагає. На даний час регулярно працює над проектами на підтримку України. Раніше, до вторгнення, вона працювала над подібними проектами також, але тоді вони були зосереджені на освіті чи охороні здоров’я. Але тепер їх довелося швидко переорієнтувати на військові потреби. Наприклад, українські бренди шили взуття для моделей. Тепер вони взувають солдатів. Гроші пересилаються в Україну під час концертів і стендапів.
«Один друг робить стендапи в селах і містах, які вирвалися з-під окупації. Із зібраних грошей вони, наприклад, оплачуватимуть ремонт даху якоїсь бабусі, і цим він допомагає», – розповіла Катерина. Але спочатку українці не дуже знали, як допомогти. Та зараз підтримують свою країну палкіше, ніж на початку війни. «У перші тижні всі панікували і не знали, як допомогти. Я навіть не уявляла, чи зможу я піти воювати, якщо не вмію стріляти», – згадувала Катерина.
Тому вона почала присвячувати себе підтримці проектів, наприклад, у сфері охорони здоров’я, зокрема неонатології. «Люди до цього були менш прихильні. Всі думали про те, як підтримати армію. Але як бути з дітьми, які щойно народилися, а вже борються за життя?», – запитує вона.
Посилка згорає на складі… Допомагає таксист
Тоді війна почала мати чіткий фронт, а малі проекти об’єдналися з великими. Це також було важливо, щоб паралельно не надсилалася та сама допомога в одне місце. Люди почали ходити на роботу і могли робити внески. Їм більше не потрібно було надсилати гроші лише на банківський рахунок, а безпосередньо організації.
«Меншим внеском допомогли великим справам, наприклад, оренді радіолокаційного супутника. І не тільки українці, а й люди з інших країн», – нагадала вона.
Почала функціонувати й пошта. Раніше посилки Катерини до лікарень могли загубитися. «Склад, де знаходилася посилка, розбомбили росіяни. Хоча в Інтернеті говорили, що посилка вже в дорозі, насправді вона десь горіла».
Раніше воліли відправляти посилки через знайомих. Найкраще вони проходили через тих, у кого на машині був знак регіону, куди вони мали їхати. Тим самим вони зменшували ймовірність того, що росіяни обстріляють їхнє авто. Якось у Хмельницькому Катерина їхала в таксі зі знайомою. Їй зателефонував лікар із Чернігова, що там передчасно народилася трійня. Дівчинка і двоє хлопчиків. Однак зникла електрика, а дітям був потрібен кисень.
Ще однією перешкодою був міст, через який вела дорога на Київ. Його росіяни зруйнували. “Тож лікарка на руках перенесла малюка через зламаний міст на інший берег, де вже чекала швидка допомога”, – розповіла Катерина. Але це ще був не кінець, дітям потрібен був кисень. «Коли водій почув, що я про це розмовляю в таксі, він раптом запропонував відвезти туди кисень. Сам він родом із Чернігова, його машина була на чернігівських номерах. Вони нещодавно переїхали з родиною із наміром продовжувати допомагати друзям», – продовжила вона. Крім того, таксист хотів щось забрати у своєму колишньому будинку.
Коли він запропонував, що відвезе коробки, Катерина вночі тихенько передала йому їх. Залишалося лише сподіватися, що все вийде добре. І вийшло. «Я вдячний, що ви допомагаєте моєму місту», — сказав їй той пан після того, як передав кисень та іншу допомогу.
Будуть важкі психічні й психологічні проблеми
Ризик народження недоношених дітей в Україні зріс на 23 відсотки. Точна кількість немовлят, які народилися занадто рано, невідома — через війну багато матерів народжували вдома або в місцевих лікарнях, де не вистачало інкубаторів та кисню. Аптеки не працювали, а дітям не вистачало елементарних речей — памперсів і пелюшок для маленьких недоношених дітей, або шприців чи катетерів.
«Що стосується дитячого харчування, то у нас були якісь молочні суміші. Але не було ні води, ні світла, щоб мами могли їх готувати. Тоді з Оломоуци нам надіслали пристрій, схожий на мікрохвильовку, але для дитячого молока, який підігріває суміш», – пояснила вона. Деякі суміші для більших дітей не обов’язково зберігати в холодильниках.
За словами Катерини, українцям доведеться працювати над психічним здоров’ям, щоб уникнути проблем. Особливо ризикують лікарі, які залишилися у окупованих містах. «Уявіть собі лікаря, який ризикує своїм життям, щоб врятувати людину, яка ще не відчула війни. Воно просто новонароджене, а вже бореться за своє життя», – наголошує координаторка.
Вона сама займається програмами підтримки, а не лише психологічними програмами. Наприклад, є проект кризової підтримки лікарів і медсестер з усієї України. Як один зі шляхів виходу бачить спосіб об’єднати людей, які постраждали від війни, з іншими, і дати їм відчути, що вони не самотні. «Не всі це зможуть. Я думаю, в найближчі 10-20 років, в українців будуть психічні проблеми», – прогнозує вона.
Грати у війну можна
Проблема в тому, що дорослі часто відмовляються йти до спеціаліста. «Моя психіка заважала мені впоратися зі своїми почуттями, а більше допомагати фізично. Але потім я зрозуміла, що також повинна піклуватися про себе. Завдяки психологині я знаю, як вийти з цього. Допомагає плач, танець, люди», – перерахувала Катерина.
За її словами, також знадобиться реабілітація дітей, деякі травмовані, мають посттравматичний синдром, можливо, втратили близьких. «Перш за все ми повинні бути з ними чесними, дати їм час, надати психологічну допомогу», – пояснила вона.
Дітям молодшого віку розібратися в ситуації допомагає казка чи гра. «Психологи не рекомендують забороняти їм грати у війну. Вони потім будуть зберігати це в собі, будуть рости зі страхом. Вони мають переробити цей досвід», – розповідає Катя Вандич.
Загальна допомога Україні, ймовірно, ніколи не буде підрахована. Вона включає і неофіційні проекти, або дружню допомогу. «Коли я їхала зі Львова допомагати до Дніпра, він платив за бензин. Він допомагає фінансово чи це було волонтерство?» – риторично запитує Катерина.
Читайте також: Чеський волонтер Самек возить піґулки від вагітності для зґвалтованих росіянами українських дівчат
