5.3 C
Czech Republic
додомуНовиниІнтерв'юЛуція Ржегоржікова: наші кордони розмиються і Україна стане частиною Євросоюзу

Луція Ржегоржікова: наші кордони розмиються і Україна стане частиною Євросоюзу

Луція Ржегоржікова про Україну та Чехію під час українського ярмарку в місті Брно.

reklama/реклама

Луція Ржегоржікова – чеська україністка, перекладачка, а в минулому директорка Чеського центру Київ. Ми вже згадували про пані Ржегоржікову в наших статтях, адже вона переклала книжку для дітей “Війна, яка змінила Рондо” Андрія Лесіва та Романи Романишин на українську мову. Цікаво, що Луція Ржегоржікова долучила до роботи над чеською версією свою 11-літню доньку Меду. Редакція ProUkraїnu мали нагоду поспілкуватися з Люцією в чудовому місті Брно, де проживає україністка.

Ви сказали, що закохалися в Україну. Як Ви так гарно розмовляєте українською, це дуже незвично для етнічної чешки, точніше мораванки.

Не могло бути інакше, адже я прожила 6 років у Києві та щоденно спілкувалася з українцями. Я закінчила факультет україністики, вивчала українську філологію та літературу в університеті Масарика у Брно, тому в мене було підгрунтя мови та літератури.

Обкладинка книги «Україно, давай, Україно!»

10 років тому ви взяли участь у створенні книги «Україно, давай, Україно!» – антології сучасного українського оповідання (до книжки ввійшли оповідання 44 авторів як із України, так і з української діаспори. Відбором текстів займалися чеська письменниця Луція Ржегоржікова і відомий літературознавець із Канади Марко Роберт Стех. Антологія представляє українське оповідання так, щоб читач зміг відчути як нову поетику, так і традиції, на яких будується сучасна коротка українська проза – ред.). Як Ви вважаєте, чи Україна щось “дала”, відколи вийшла ця книга?

Книга була видана з оглядом на все те, що ми бачимо в новітній історії Україні, проте, звичайно, багато чого змінилося. Якби я сьогодні мала укладати таку антологію, оповідання та автори були б ті самі, проте додала б багато нових. Україна зробила неймовірний прогрес, я мала велике щастя бачити на власні очі це переродження нації, цей громадський рух та усвідомлення української ідентичності. Я говорю про всі сегменти суспільства, з якими я мала честь співпрацювати. Я думаю, що зараз це вже не може зникнути, тому що це вже так живе.

Фото зі сторінки Луції Ржегоржікової у Фейсбуці

Зараз багато українців приїхали до Чехії та відкрили для себе цю чудову країну, і також чехи почали для себе відкривати українців по-новому. Що нового могли дізнатися чехи про українців саме після початку війни?

Я думаю, що чехам варто глибше знайомитися з українцями, руйнувати стереотипи, які виникли протягом останніх 30 років. Людям найбільше відкривають очі історії, які торкнулися їх особисто, і тепер чехи нарешті, жаль, що за таких обставин, дійсно мають нагоду глибше познайомитися. Кожна чеська родина має досвід з українцями, з тим, які вони є, як вони виглядають, чому вони посміхаються, що вони слухають, що вони їдять. Це звичайні речі, не кожна людина – інтелектуал, який читає Сковороду до ранку. Це – нове українське повітря в нашому чеському суспільстві. Воно, якщо ми впораємося, як чехи, воно може збагатити всіх нас. Залишимо це на молоде покоління, яке ще не завантажене цими стереотипами і вони будуть зараз рости разом. Якщо ми говоримо про літературу, ми можемо потихеньку культивувати ціле покоління, людей, які будуть досконало знати і ту і ту мову та культуру, і наші кордони таким чином розмиються і Україна буде частиною Євросоюзу. Я трошки ідеаліст, але я думаю, ми повинні так говорити, тому що зараз дуже складні часи і варто думати наперед.

Богемістка з Києва Анастасія Токаренко, Луція Ржегоржікова та відомий словацький актор Мартін Губа. Фото зі сторінки Луції Ржегоржікової у Фейсбуці

Ми зараз у Брно, поруч з Йоштою. Ми бачимо різницю, як були прийняті українці в лютому-березні і що сталося біля Йошти (на пам’ятнику Йошті невдоволені громадяни зняли український прапор та замінили його на моравський – ред.). Чому ці люди, які виражали своє невдоволення українським прапором, вчинили такий крок, буквально, зневажили цей прапор. Що це за суспільство, яке висловлює невдоволення українцями?

Я думаю, що цей прошарок суспільства ми бачимо в усіх суспільствах. Що стосується мене, я це взагалі випускаю з голови, мені не хочется про такі речі думати і ніяким чином їх коментувати. Я вважаю, що людина у своїй свідомості має робити свою справу якнайгарніше. Ясно те, що ти маєш допомогти своєму ближньому в біді, тому що нам теж допомагали. Я однозначно за те, щоб ми всі привітно і ласкаво ставилися до людей, які потрапили у величезну біду. Крапка. Я хочу вірити, що наше суспільство впорається з цим. Ми хочемо працювати багато, хочемо наголошувати постійно, що війна триває, що ти не можеш казати, що ти втомлений від цього. Дуже велика справа нас – людей з культурного середовища, щоб ми писали статті, постійно тримали увагу, говорили правильними наративами. Є багато роботи. Зараз ми всі на війні, ми всі на своєму фронті разом з українцями і якщо так підтримуватимемо, то ми переможемо.

Фото зі сторінки Луції Ржегоржікової у Фейсбуці

Ви колись казали, що у Пилипа Орлика було чеське коріння. Скільки таких було осіб, які поєднували наші культури в історії, в давній історії, сучасній історії, в 20-му столітті?

Завжди були люди, яким була Чехословаччина маленька. Чехи – авантюрна нація. Ми, власне, трошечки острів, який оточений горами, і нам хочеться вискочити з нього. Якщо тебе цікавить трошки більше, ніж твоя повна тарілка борщу, то варто перескочити ці гори та подивитися. Це завжди Карпати, Україна, це люди, які прагнули щось подивитися. Я бачу, у чехів та українців є багато чого спільного. І ця любов до землі, фольклор, їжа, повага до цього. Мені здається, що ми, чехи, можемо це в собі знайти завдяки українцям.

Ви згадали про Карпати, а ми – про Колочаву, це село, яке об’єднало наші культури. Що це за феномен Колочави, звідки він узявся? Розкажіть про цей фільм, який ви знімали в Колочаві.

Луція Ржегоржікова
Фото зі сторінки Луції Ржегоржікової у Фейсбуці

Тут я говорю про першу республіку, коли частиною Чехословаччини була Закарпатська область, тоді вона називалася Підкарпатська Русь. Там були жандарми, що збирали податки, тобто це одна така сторона, були люди, які мали викладати чеську мову. Але в тому числі наш дух, досить толерантний і демократичний, також туда віяв. Цей період українці згадують як вільний. А ці вчителі, один з них був Іван Олбрахт, якого туди в Колочаву відправили вчителем і він почав збирати історії, так як він креативна людина. Іван написав книгу про Миколу Шугая – опришка як Олекса Довбуш. Це був розбійник, у наївному сенсі справедливий, який “брав у багатих та віддавав бідним”. Ця історія про безсмертну любов і бажання бути вільною людиною в таких кулісах як Карпати – це не могло не надихати. І тому тут в Брно ставилася і роками йшла дуже успішна вистава історії про Миколу Шугая, яка йшла 17 років і була завжди випродана. Режисер Владімір Моравек, був період, коли він змінював театр, говорив, давайте віддамо пошану моїм акторам і відвеземо їх прямо в Колочаву, тому що за 17 років вистави вони вже постаріли. На фоні цієї успішної вистави зняв роуд-муві, мюзикл про Миколу Шугая, цю історію про любов і про волю, у прекрасних кулісах. Прем’єра цього фільму відбудеться цієї осені. Ось так виникло, це людина, яка була змушена працювати в новому краї, який належав до Чехословаччини. Ми тут не маємо таких диких країв (дика природа). А Карпати – дика природа. Люди, яким це подобається – це їх дуже притягувало. Це і романтично, і авантюрно.

З Луцією спілкувалися журналісти Олекса Лівінський та Яніна Бондаренко.

Читайте також на нашому сайті:

Приєднуйтесь до нас у соцмережах

ПОВ'ЯЗАНІ СТАТТІ
reklama/реклама