Текст: Алеш Фукса
«Вибачте, що я не зв’язався з вами раніше. Московити почали атаку. Ми їхали на позицію до одного пораненого бійця. І коли ми хотіли його забрати, зрозуміли, що це була пастка. Росіяни залишили пораненого живим і чекали, поки ми приїдемо по нього. Вони сховалися. А коли ми приїхали, почали нам насипати», – виправдовується 45-річний чеський військовий медик Павел Порада через те, що кілька днів не відповідав. Понад два роки він воює на сході України проти російських окупантів у складі загону «Карпатська Січ».
«У мене струс мозку середньої тяжкості. Намагаюся залишатися здоровим. Хлопця, який йшов переді мною, застрелили. Він закрив мене своїм тілом, і врятував мені життя», – описує для видання “Новінки” військовий медик. В останні тижні росіяни вдень і вночі атакують його зону бойових дій на Донбасі. «Я не зупинявся кілька днів. Гарую з останніх сил. Поранених багато, нескінченна кількість. Якщо все закінчиться добре і я вийду живим, піду краще працювати деінде. Просто треба подумати, куди це буде», – Павел намагається хоч на хвильку відволіктися від своєї прифронтової ситуації.
З маленького будиночку – на фронт
Коли йому потрібно справді очистити свої думки посеред війни, діє за власним рецептом. “Я валяюся, кочуся й знову перевалююся у нашому скромному будиночку”, – розповідає він. Будиночок знаходиться між містом, яке вони захищають від російського вторгнення, та лінією бойових дій. “Нас навіть не дуже кудись пускають. Це такий відпочинок-невідпочинок. Одночасно прислухаєшся, чи літає навколо тебе щось чи ні”, – пояснює Павел. Він додає, що навіть під час відпочинку повинен зосередитися на своїй безпеці та безпеці своїх побратимів.
Інтерв’ю з Павлом відбувається на посту лише за кілька кілометрів від лінії фронту. Звідси, з маленького покинутого будинку із садом, він регулярно вирушає на позиції. Там він та інші колеги-медики мають оперативну точку, де можуть надати первинну медичну допомогу, стабілізувати стан поранених. Якщо буде можливо, то й вивезти їх з фронту в безпечне місце.
Посеред розмови Павел сидить із цигаркою в руці. Старе м’яке крісло в саду нагадує мирні часи. Приблизно за кілометр від нас лунають вибухи. «Це прильоти, попадання російських бомб на наші позиції. Ми тримаємо периметр оборони цього (не уточнюється для ЗМІ — ред.) міста тут, на Донбасі. Якби це була наша українська артилерія, ми б почули постріли», – із крижаним спокоєм пояснює Павел.
«Іноді воно літає навколо нас. Іноді падає на місто. Ось такі тут справи. Нічого не вдієш», – зазначає Павел. Повторні вибухи його не лякають. Спокійним голосом він продовжує розмову. Ми п’ємо каву з кухлів, які приніс нам його український товариш.
Допомагати приїхала донька. Загинула
Проте через деякий час він зізнається, що війна не залишає його холодним. «Сплю три-чотири години на добу. У голові — постійні нічні кошмари».
На сході України Павел хоче допомагати якомога довше. Хоча у нього інколи виникають невеселі думки про життя та його напрямок. Війна виснажує. За його словами, він також залишається тут через свою доньку та її пам’ять.
«Минулого року до мене приїжджала Аніта, долучалася до допомоги мирним жителям. Але незабаром після прибуття вона померла. Під час евакуації мирних жителів вони натрапили на міну. Їхала з водієм і з одним цивільним із Бахмута. Водій не туди повернув, і виїхав на заміновану дорогу. Водій загинув на місці, донька на деякий час залишилася живою. Мирний житель, зрештою, вижив», – пояснює Павел. Його думки одразу повертаються до іншої теми.
Вже понад два роки на війні
Чеський медик долучився до російсько-української війни навесні 2022 року. Проте останнім часом він визнає, що утримувати позиції проти російських агресорів стає все важче. Йде скорочення людських ресурсів з українського боку та пов’язаний з цим бойовий дух на фронті. Але також часто — і через брак важливих боєприпасів.
«За останній час у нас, у “Карпатській Січі” багато поранених, багато загиблих, багато зниклих безвісти. Тому зараз наш підрозділ переведено в місця виконання завдань разом із “Азовом”. Для мене нічого не змінюється. У разі потреби прямую на машині до наступного пораненого. Його перевезуть у заздалегідь обумовлене місце. Там я подбаю про стабілізацію його стану. А коли ми виходимо вдень, то, на жаль, незважаючи на серйозність поранення бійця, доводиться сидіти на місці до вечора. Тому що вдень евакуація неможлива через російські безпілотники», – констатує Павел. Отож інколи його негайна допомога автоматично не означає порятунок життя.
Під час бойових виїздів він також намагається думати про мирних жителів, які живуть у небезпечних районах. «Коли мені приходять гроші на рахунок, я намагаюся віддати частину своєї зарплати людям, які цього потребують навіть більше, ніж я сам», — розповідає Павел. Він уже із нетерпінням чекає відпустки від безпосередньої війни. «Незабаром поїду до Запоріжжя. Хочу відвезти кількох своїх друзів у більш безпечний регіон», — зазначає чеський медик.
Необхідність йти до пораненого
Ми перериваємо розмову. В рації звучить, що треба знову їхати на позицію. Він допиває каву, сідає в машину, швидко прощається і їде. З місця дислокації, де він живе з трьома іншими бійцями понад півроку, ми, учасники гуманітарної місії Ініціативи «Хвиля солідарності», прямуємо у безпечнішу зону. Доставляємо необхідні медичні препарати та інше необхідне обладнання — медичні рюкзаки, турнікети або джгути, спеціальні ізраїльські пов’язки. Вони здавлюють так, що здатні зупинити масивну кровотечу.
