Українцям чеська мова часто дається легше, ніж людям з інших країн, але це зовсім не означає, що її просто вивчити. А чехи, які починають вивчати українську, нерідко приходять із переконанням, що «українська – це майже російська». Що відбувається далі і як мова поступово відкриває їм зовсім іншу Україну?
Про це ми поговорили з Наталією Шамрай, викладачкою української та чеської мов, перекладачкою і редакторкою. Вона викладає українську, зокрема чеським поліцейським, а також навчає українців чеської. До Чехії Наталія переїхала після початку повномасштабної війни з Києва. До цього її професійне життя було пов’язане з українським телебаченням, радіо, журналістикою, сценаристикою та викладанням.
«Найшвидше вчаться і українці, і чехи»
У Наталії є унікальна можливість порівнювати українців, які вчать чеську, і чехів, які опановують українську. То хто вчиться швидше? Відповідь може здивувати: і ті, і ті. Але ключове слово тут – мотивація. «Чому тобі це потрібно?», – пояснює Наталія.
Українцям чеська мова справді може здаватися складною. Відмінки, закінчення, рід, довгі голосні, діакритичні знаки – усе це потребує часу. Але є й величезний плюс: українська та чеська – споріднені слов’янські мови.
В українців уже є розуміння відмінків, родів, закінчень і структури речення. Тому те, що для людини з мови без відмінків може бути справжнім граматичним шоком, для українця хоча б частково знайоме. Проте Наталія наголошує, що для українців буває складною чеська вимова, оскільки потрібно звикати до різних варіантів довгих і коротких голосних, м’яких і твердих звуків. Але загальна логіка мови не чужа.
А чехам українська спочатку здається майже загадкою
З іншого боку, чех, який уперше приходить на урок української, за словами викладачки, може почати приблизно з такого: «Ну так, я ж то російську вчив у школі». Або згадати «Лебедине озеро».
Наталія не сперечається, а просто починає урок. Наприклад, пропонує студентам знайти українські відповідники до слів, які вони вже частково розуміють: «дорога», «молоко», «Добрий день». І тут раптом з’ясовується, що українська не така вже й далека. Студенти жартую: «А чеською “добрий ден”. О, це ж нема різниці. Ми вже знаємо українську мову».
Саме так, через прості речі, у них поступово зникає страх перед незнайомою мовою.
«Мова потрібна, щоб нею жити»
Наталія переконана, що одна з головних помилок у викладанні мов, коли студенту одразу дають надто багато абстрактної граматики:
«Чим менше розумних слів ти говориш, коли навчаєш людей мови, тим краще всім».
Якщо людині одразу сказати: поставте таке-то запитальне слово, визначте відмінок, знайдіть граматичну конструкцію, вона може просто розгубитися.
Набагато краще взяти реальну ситуацію. Наприклад, поговорити про те, що людина купила в магазині. Або про їжу, і принести на заняття сирники, борщ чи пиріжки. Важливо говорити про родину і розповідати, наприклад, про свого пса, який, за словами Наталії, є буквально «базою» її спілкування зі студентами.
Тоді мова перестає бути підручником. Вона стає життям. «Мова – це можливість відкрити геть зовсім інший світ», – пояснює Наталія.
До Чехії вона приїхала не як викладачка, а просто як мама з дев’ятирічним сином
До 2022 року Наталія жила в Києві. Працювала на телебаченні випусковою редакторкою, викладала сценаристику в університеті, раніше працювала на радіо та займалася політичною журналістикою.
А ще значно раніше її професійне життя вже було пов’язане з Чехією: вона працювала перекладачкою у торговельно-економічному відділі посольства Чехії в Україні.
Чеську Наталія почала вивчати ще в університеті. Спочатку це не виглядало як стратегічне рішення на майбутнє. У Київському університеті їй запропонували слов’янську кафедру. Вона могла обрати польську або чеську. Польську тоді хотіли майже всі, а чеську обрали лише кілька студентів.
Саме тоді викладачка сказала їм фразу, яку Наталія добре запам’ятала:
«Чеська мова найскладніша зі слов’янських мов. Якщо ви вивчите чеську мову, то тоді з іншими слов’янськими мовами у вас не буде проблем».
Згодом вона зрозуміла, що це справді так. Але тоді навіть не думала, що колись житиме в Чехії.
«Перші тижні я пам’ятаю як один суцільний біль»
Після початку повномасштабної війни Наталія виїхала до Чехії разом із дев’ятирічним сином, собакою та котом.
Вона не їхала до конкретної країни через заздалегідь продуманий план. Рішення було значно практичнішим, оскільки Наталія знала чеську, а отже, могла працювати.
«Я просто розуміла, що треба працювати десь, а працювати простіше, коли ти знаєш мову».
Роботу вона знайшла фактично одразу – у школі, асистенткою педагога з українськими дітьми. Саме там побачила, у якому стані перебували українські школярі, які приїхали після початку повномасштабної війни:
«Вони всі такі були такі замучені, такі нещасні. У них не було сил нічого. Вони хотіли тільки спати».
Це були перші тижні. І для самої Наталії вони теж були надзвичайно важкими: «Перші тижні переїзду я пам’ятаю як просто один суцільний біль».
Але саме Чехія допомогла їй побачити чехів зовсім по-іншому
До переїзду Чехія була для Наталії певною мірою країною, яку вона знала через мову, культуру та роботу в посольстві. Але туристичне знання країни і життя в ній – зовсім різні речі.
Вона сама порівнює це з різницею між туристом та іммігрантом. У посольстві її метою було вивчити мову, зрозуміти культуру, познайомитися з Чехією. Після 2022 року мета була зовсім інша: вижити.
Тепер вона навчає української чеських поліцейських
Одним із найбільш несподіваних етапів її нового життя стало викладання української мови у Вищій та середній поліцейській школі у Празі Міністерства внутрішніх справ Чехії.
Оголошення про вакансію Наталія побачила сама, пройшла співбесіду і сьогодні навчає української чеських поліцейських.
Навіщо їм українська? Причин кілька. Дехто працює з українськими колегами. Дехто бере участь у спільних українсько-чеських проєктах. Хтось їздить в Україну. А хтось просто щодня стикається з українцями в Чехії.
І тут виникає дуже практична потреба: «Важливо розуміти, що українська – це не російська». Не кожен українець хоче спілкуватися російською. Для поліцейського, який працює з українцями, це означає просту річ, що потрібен інструмент для комунікації – українська мова.
На заняттях іноземці спочатку згадують російську. А потім відкривають українську
Наталія розповідає, що студенти, які ніколи не були в Україні, часто приходять із дуже обмеженими уявленнями про країну. Хтось пам’ятає російську зі школи. Хтось – радянську культуру. Але поступово урок перетворюється на знайомство з Україною.
Наталія використовує літературу, культуру та побутові ситуації. Вона може говорити про українську історію, війну, важливість чеської допомоги Україні. Але не перетворює кожне заняття на лекцію.
Їй важливо відчути аудиторію: «Я, звичайно, відчуваю відгук аудиторії. Якщо є запит, тоді я про це розповідаю».
Саме тому навіть розмова про окреме слово може несподівано привести до української історії – наприклад, до Розстріляного відродження, Василя Симоненка чи Биківнянського лісу.
І тоді мова стає способом розповісти про те, чого людина раніше просто не знала.
«Ти знаєш, що ти людина?»
Одна з історій, яку Наталія розповідає студентам, пов’язана з українською поезією. Вона цитує рядки: «Ти знаєш, що ти людина?». Студент відповідає: «Я знаю, що я людина».
І тоді Наталія пояснює, що це вірш. Для людини, яка не знає української літератури, така розмова може стати першим знайомством із зовсім іншим культурним світом.
Кличний відмінок є не лише в чеській мові
Коли українці вивчають чеську, вони можуть почути, що кличний відмінок нібито майже унікальна особливість чеської. Але він є і в українській.
Наталія жартує: «Тому що мало уроків української мови у чехів. Треба більше».
На її думку, саме недостатнє знання української мови та культури й породжує частину таких міфів. Чим більше люди вивчають одне одного, тим більше бачать спільного.
Українцям чеська мова теж дається непросто, але є один великий бонус
Наталія каже, що українці з її досвіду вивчають чеську легше, ніж люди з багатьох інших мовних середовищ.
Річ у тому, що українська та чеська мають багато спільного: відмінки, роди, закінчення, схожі мовні конструкції. Навіть проблеми часто схожі. Але є й кумедні моменти. Наприклад, слова, які українець може зрозуміти зовсім не так, як їх мав на увазі чех.
Наталія розповідає про ситуацію, коли чеський поліцейський запитує людину: «Jak se jmenujete?», очікуючи повне ім’я та прізвище. Українець же може відповісти лише своїм ім’ям.
Чому? Бо в українській «ім’я» – це ім’я, а «прізвище» – прізвище. Тобто люди просто відповідають відповідно до мовної традиції, яку знають. І таких моментів у повсякденному житті дуже багато.
«Мені немає з ким говорити чеською»
Це одна з найчастіших фраз, яку Наталія чує від українців. Але вона ставить зустрічне питання: «Чому? Люди ж навколо є».
Проблема часто не в тому, що немає з ким говорити. Просто після всього пережитого немає сил говорити. І це важлива відмінність.
«Треба просто намагатися трошки вийти зі своєї біди, хоча б на трошки».
Зробити щось, що може принести задоволення: піти з друзями на пиво, подивитися фільм, сходити в театр, якщо любиш театр, готувати, спілкуватися. І поступово мова з’являється не як навчальний предмет, а як частина життя, наголошує Наталія.
«Я живу своє найкраще життя тут і зараз»
Наталія не планувала переїжджати до Чехії. Її життя в Києві, за її словами, було найкращим. Але після 2022 року довелося починати все заново.
І тепер вона може сказати те, що колись стало заголовком її інтерв’ю одному з чеських видань: «Я живу своє найкраще життя тут і зараз».
Не тому, що забула попереднє. І не тому, що Чехія замінила Україну. А тому, що навіть після вимушеного переїзду можна знову знайти роботу, людей, сенси й можливість бути корисною.
І саме мова стала одним із головних інструментів цього нового життя:
«Мова – це не просто відмінки, не просто закінчення. Мова – це можливість дізнатися людські історії, можливість поділитися своєю історією і зробити щось корисне для своєї держави. Мова потрібна, щоб нею жити»».
Матеріал підготовлено громадською організацією ProUA в рамках програми «Підтримка поширення та доступу до інформації мовами національних меншин» за підтримки Міністерства культури Чехії.
Читайте також:
Колочава – закарпатське село, яке для чеських туристів стало “Меккою”
Реконструкція Карпатської дерев’яної церкви у празьких Кінського садах наближається до завершення
