Текст: Мартін Валеш
Ще з часів Радянського Союзу до психології та психіатрії в Україні ставилися скептично. Таке сприйняття послабшало із 2014 року, коли війна на Донбасі принесла багато травм і дорослим, і дітям, розповідає про психологічну допомогу Олена Розвадовська.
Саме для неповнолітніх організовує психологічну допомогу Олена Розвадовська, співзасновниця фонду «Голоси дітей». «Вже стало нормальним ходити на терапію», — розповіла вона в інтерв’ю чеському виданню “Блеск”. Також вона вважає помилкою намагатися приховати війну від дітей.
Якої допомоги в основному потребують діти?
Перша потреба — це припинення війни і перемога. Можете надавати гуманітарну допомогу, матеріали для шкіл, але рано чи пізно вони завжди закінчуються, і потрібно буде шукати нові. І те саме з психологічною підтримкою, у питаннях психічного здоров’я. Можна надавати таку підтримку, але потім дитина повертається додому і продовжує жити в умовах війни. Отже, головна потреба — припинити війну та встановити справедливість.
Але що ваша організація може вирішити прямо зараз? Який ваш пріоритет?
Посилити голос дітей, поширити усвідомлення того, через що вони проходять. Щоб їхній досвід не був непомітним. Бо кожній жертві війни важливо знати, що її трагедія не непомітна, що про неї знають. А по-друге — у нас є багато програм психологічної, психосоціальної підтримки. Ми також є посередниками в контактах з українськими некомерційними організаціями та фондами, які працюють на місцях, близько до людей, які вже потребують допомоги. Важливо шукати дійсно місцеві організації.
У Чехії психологічна допомога часто сприймається суперечливо – «Я не божевільний, мені не потрібен психолог…» В Україні так само?
Ми — європейська країна, але з важким досвідом Радянського Союзу, коли не зовсім популярно було говорити про свої почуття, визнавати потреби окремої людини. І діти сприймали себе як об’єкт, підвладний вашій волі, а не як особи зі своїми потребами. Тож на початку війни 2014 року було надзвичайно важко пояснити людям, навіщо їм звертатися до психолога. Я стільки разів чула фразу «моя дитина не божевільна».
Не розмежовувалися також терміни психолог і психіатр. Є у нас і спогади з радянського союзу, коли психіатрію використовували як покарання для тих, хто кинув виклик партії. Тож було глибоко вкоріненим, що якщо ти комусь довіряєшся про свої душевні справи, то хтось увечері постукає у двері, і ти потрапиш за ґрати. Тож це вже не приватна, не конфіденційна справа. Було відчуття, що ти не заслуговуєш на те, щоб по-справжньому піклуватися про себе.
А особливо на сході, ближче до росії. Там багато промислових зон. Просто ходите там працювати на завод і нічого іншого не уявляєте, не думаєте про зміни у своєму житті. А тому там нікого навіть не хвилює чийсь душевний стан. Тільки коли почалася війна на Донбасі, ми приділили багато часу, і багато міжнародних організацій також, психоосвіті.
Які ще були упередження?
Треба було навчити людей, що означає піклуватися про себе, як насправді піклуватися про своїх дітей. Наприклад, шестирічному хлопчику мами без жодних сумнівів часто говорять «не плач, ти ж мужчина». Думають про нього так, ніби виховують не дитину, а чергового солдата. Ми вісім років ламали цей лід, це клеймо. Зараз ситуація дійсно змінюється, тому що війну видно всюди. А батьки дізнаються, що таке панічна атака, що означає, коли дитина справді не спить…
З повномасштабною війною раптом стало нормою відвідування спеціалістів, психологів. У селах і невеликих містах ця стигма ще може зберігатися. Чим менше людей там живе, тим неохочіше ви комусь довірятимете або будете боятися, що сусід помітить вас у психолога і розповість це іншим. Але людям зараз важлива психологічна підтримка. Ми провели вісім років у масовій щоденній освіті. Багато міжнародних організацій виділяють великі кошти на підготовку психологів. У нашому фонді працює більше сотні психологів. Щодня ми навчаємо їх, підтримуємо, ділимося знаннями з новими людьми, спеціалістами.
Чи можна узагальнити, чим і як переважно надають психологи дітям психологічну допомогу?
Під час активної фази війни ми насправді ще не лікуємо, ще не йдеться про постравматичний стресовий розлад (ПТСР). Він приходить через перші півроку після травматичної ситуації. Однак війна настільки інтенсивна щодня, що взяти дитину та вилікувати її поки що неможливо. Вона повертається додому в ту ситуацію, і травма повертається.
Тепер мова йде про підтримку власних можливостей. Навчаючи їх технікам і інструментам, як заспокоїтися, як дихати під час нападу паніки, як виражати свої емоції — якщо вони хочуть їх висловити. Дайте їм простір для відображення того, що вони хочуть відобразити. Витягніть ці речі із себе. Якщо вони хочуть намалювати все чорним, то нехай. Розповідати їм, де шукати підтримки, коли вона їм потрібна, і як зрозуміти, що їхні друзі потребують допомоги. Крім того, треба навчати батьків спілкуватися з дітьми, коли вони бояться йти в підвал, наприклад. Як на них мають реагувати. Наше головне завдання зараз – це кризова підтримка. Як перша допомога, коли людина в паніці, як перевести дух і заспокоїтися. Знайти в собі більше ресурсів, щоб людина могла, на жаль, і далі жити в таких умовах.
У якому віці діти починають хоч якось розуміти війну?
Кожна дитина розуміє війну по-своєму. Трирічна, чотирирічна… Це не потрібно розуміти, це потрібно просто побачити. Вони просто бачать, виходячи з дому, що щось змінилося. Вони бачать це безперервно по телевізору, в Інтернеті, чують по радіо. Ми повноцінно живемо війною. Вона всюдисуща. В Україні не знайдеш місця, повністю відрізаного від війни. Сирени і тривоги охоплюють всю Україну. Ракети б’ють і по Львову, дуже близько до Польщі, за сімсот кілометрів від фронту. Багато чоловіків пішло в армію. У кожному селі хтось загинув.
Кожна дитина розуміє, що йде війна, тому що її життя змінилося. Про це йдуть розмови, потім діти війну малюють… Семирічний реагує інакше, ніж тринадцятирічний. Але не знати про війну неможливо. Це помилка, коли деякі батьки не хочуть говорити зі своїми дітьми про війну. Вони намагаються створити для них якийсь паралельний світ. Але це — ще гірше. Звісно, не треба розповідати про всі безчинства перед п’ятирічною дівчинкою, про сексуальне насильство. Але хто ворог, чому ми воюємо, що війна триватиме і ми не знаємо, коли вона закінчиться – це все те, про що треба розповідати дітям. І вони це зрозуміють.
Ви також працюєте з родинами, які виїхали з України?
Так, досить часто. Чимало їх і в Чехії. Хочу висловити за це велику вдячність чехам. Коли ми бачимо, що за нами люди з інших країн, ми не відчуваємо себе такими самотніми. 140-мільйонна країна з найбільшою армією протистоїть нам. Але ми бачимо, що ми не самотні. Для нас це дуже важливо. Ми не акцентуємо увагу безпосередньо на родинах, які стали біженцями за межами України. Зосереджуємося на нашій країні, бо це катастрофа в усіх відношеннях. Але я знаю, що багато дітей, які стали біженцями за кордоном, мають великі психічні проблеми. Ми надаємо підтримку онлайн. І більшість запитів надходить з-за кордону.
А чому до місцевих психологів звертаються менше?
Вони шукають когось, хто розмовляє однією мовою і розуміє контекст. Багато звернень від підлітків з депресивними, суїцидальними думками. Багато хто почав поводитися інакше через тугу за батьківщиною. Батьки не хочуть повертатися через ризик, або їхнє місто було зруйноване. Але непросто пояснити дітям, чому вони мали з дня на день збиратися і кудись їхати, вивчати нову мову. 99% біженців не планували виїжджати. Це було раптово: Харків, Київ, Чернігів, Херсон, Дніпро, Миколаїв, Запоріжжя, Маріуполь — з усіх цих міст. Люди просто покидали Україну, бо не мали вибору. Дітям довелося прийняти нову реальність з новими друзями, новою мовою, новою школою – і без татусів, бо чоловікам країну покидати заборонено.
Роз’єднані сім’ї: мати не може знайти відповідну роботу, бо мусить доглядати за дітьми. А батько в Україні — в армії або ні. Вони не бачилися більше півтора року. Це ситуація багатьох сімей. І двоє моїх колег такі — без дружин і дітей. Це точно не впливає на психічний стан цих дітей.
Чимало дітей з окупованих територій росіяни відправили до росії. Декому вдалося повернутися. Яка у них психологічна ситуація?
Деякі психологи нашої мережі мають у своїй практиці таких дітей, які повернулися в Україну. Ми не беремо участі в процесах їхнього повернення. Але деякі з них приходять до нас потім. Це не легко. Не всі вони живуть у Києві, а психолог дійсно потрібен на місці, їм не завжди вдається знайти психологічну допомогу у своєму місті.
Пропаганда – головна зброя росіян. Знищити душі тих дітей. Ці діти відчувають стільки розчарування… Не тільки ті, депортовані в росію, а й ті, які знаходяться на окупованій території. Мовчиш, нічого не кажеш, нічим не показуєшся, нікому не довіряєш, не пускаєш вільного ходу, живеш, як замерзлий. Це дуже боляче всередині. Потім, коли вони приїжджають в Україну, їм потрібен час – вони не відразу йдуть до психолога. Це дуже засмучує. Як вони можуть комусь довіряти? Ми зараз нарощуємо експертизу, як допомогти таким дітям. Мабуть, ніде в світі немає досвіду таких випадків.
Можливо, у 1940-х роках з нацистською германізацією дітей…
Так, але це було давно. Ми думали, що вже перегорнули цю сторінку. Але це не так.
Олена Розвадовська працювала журналісткою. Її темами були благодійність та розмінування. Цим вона займалася ще до початку бойових дій на Донбасі у 2014 році. Після цього активно там допомагала з гуманітарною допомогою, переконувала місцевих евакуюватися та шукала способи допомогти пораненим дітям. У 2019 році заснувала фонд «Голоси дітей», який займається психологічною допомогою та підтримкою дітей, які постраждали від війни.
Читайте також: Ґвалтували річне дівчатко, воно померло. Громадські слухання у чеському парламенті про злочини російської воєнщини
