Текст: Катержіна Кадлецова
У видавництві «Універсум» нещодавно побачила світ збірка репортажів чеської авторки Ленки Кліцперової з бойових дій в Україні. Якби я могла дати лише одну книгу на прочитання людям, які не розуміють необхідності допомагати нації, що опинилася в скрутному становищі, нападають на українців і співають в одну дудку із російськими агресорами, то це була б «Нульова лінія».
Нагороджена журналістка, фотожурналістка, співавторка часопису “Reflex” Ленка Кліцперова бачила багато страждань у своєму житті. Уже в 2009 році вона зняла документальний фільм «Сльози Конґо» про зґвалтування і вбивства у так званій “Демократичній Республіці” Конґо, зняла про страждання кенійських дівчат під час жіночого обрізання, написала про убогих жінок і вмираючих дітей в Афганістані чи Сирії.
У двадцяти репортажах з війни росії проти України вона опиняється на нульовій лінії. Це територія, де один навпроти одного в окопах стоять піхотинці з артилерією за спиною. А вороги часом дивляться один одному в очі. Інше місце? Засніжений навчальний центр у Львові, розбомблений Житомир, повний загиблих Бахмут, руїни сіл, переповнені схованки та кладовища…
В окопах Донбасу смерть дуже близько
Авторці вдалося уникнути емоційних виливів, лекцій і моралізаторства навіть при описанні найстрашніших військових злочинів; наприклад, у зізнаннях зґвалтованих жінок і чоловіків у тексті “Я хочу, щоб вони понесли покарання”. Вже перший репортаж із характерною назвою “Якщо щось трапиться, візьміть гранату”. Він знятий у районі збройового складу (військового схрону) під Кремінною. Це делікатний, але нещадно гострий опис жорстокості та безнадійності війни. «Страждання залишаються незмінними, чи це війна в Сирії, чи в Афганістані, чи в Конґо», – відповідає Ленка Кліцперова на запитання, чим для неї особливий російсько-український конфлікт.
«Війна в Україні для мене інша, більш особиста. Там померла людина, яка мені була близька, мій приятель Тейлор. Він був смертельно поранений у тому самому місці, де кілька днів перед тим я пережила найгірші хвилини свого життя. Зараз я була набагато ближче до смерті, ніж, наприклад, у 2016 році в Сирії. Тут, в окопах Донбасу, смерть дуже близько…»
І це — так. Лише через три дні після від’їзду Ленки Тейлор, чеський фахівець із тактичної медицини та засновник навчально-рятувального проекту «Фенікс», був важко поранений у бліндажі в обвугленому, зруйнованому атаками лісі та впав у кому. Він помер 15 травня цього року.
Він протистоїть російському вторгненню, як тільки може
«Навколо немає сирійської пустелі чи афганських гір, а звичайний житловий квартал. Це найстрашніше в цій війні», – пише журналістка у своїй книзі та додає для Reflex: «Війна має європейські риси. Тут не воюють люди, далекі від нас своєю культурою, мовою, релігією. Обстрілюються міські житлові масиви, такі як харківська Салтівка, які дуже схожі на чеські. Я розумію людей в Україні не тільки тому, що розумію мову. Значну частину свого дитинства я провела в соціалізмі, вони теж. Принаймні старші.
Знаємо, яка була черга за бананами чи печінкою в м’ясній крамниці. Коли я приїжджаю на Донбас, то моє дитинство ніби трохи оживає. Обличчя жінок, які залишилися біля фронту, нагадують мені візажі з мого соціалістичного дитинства. Бачу перед собою Марію з хімічною завивкою і у фартусі з дедерону, яка готує їжу в солдатській їдальні в Кураховому, неподалік Мар’їнки. Це зрівняне із землею село, де досі точаться запеклі бої. Або Катя з їдальні в прифронтовому селі, де я жила, яка через тиждень винесла навіть пиво з-під прилавка — продаж алкоголю в районі бойових дій заборонений. Схід України, здається, ще все однією ногою в соціалізмі. Але в цих жінках неймовірна доброта та солідарність. Вони не втекли, але протистоять російському вторгненню так, як можуть. Серед каструль із солянкою для солдатів».
Чехи пишуть про українську війну
Виняткових чеських репортажів про Україну та російську агресію, звісно, більше. Наприкінці минулого року військовий репортер Войтєх Богач, головний редактор Voxpot і лауреат престижної журналістської нагороди «Журналістська перепілка», видав публікацію «Усі дороги ведуть до війни», засновану на особистому досвіді пізнання України та Росії протягом останнього десятиліття. У березні цього року вийшла друком «Українська хроніка кореспондентів Чеського телебачення» — збірка унікальних і часто дуже особистих репортажів досвідчених громадських журналістів, доповнених інколи досить драматичними знімками телеоператорів. Репортерка часопису Reflex Адела Кнапова також опублікувала перед канікулами свої “Боягузливі нотатки з української війни”; репортаж про підготовку до поїздки в зону бойових дій змішаний з елементами репортажу: «Березень 2022 року, близько п’яти кілометрів за нами — українсько-російський фронт…».
І публікацій точно буде більше. Бо ця війна, всупереч початковим очікуванням і обожнюваним видаванням бажаного за дійсне, на жаль, триватиме ще багато місяців. Швидше, років.
Україна за останні півтора року стала для Кліцперової другою домівкою. Вона сподівається, що це буде лише тимчасово. Фотографка збирається повернутися туди вже восени: «Війна в Україні завжди буде різною для мене. Тому що я маю там багато друзів. Я просто сподіваюся, що мені більше не доведеться писати для них некрологи».
Читайте також: Чеська журналістка повернулась з України: “такого не бачила в жодній гарячій точці”. Нова книга Ленки Кліцперової
