9.4 C
Czech Republic
додомуНовиниКультураПалах палав не першим: самопожертву за волю України та Чехословаччини здійснив українець...

Палах палав не першим: самопожертву за волю України та Чехословаччини здійснив українець Василь Макух

5 листопада 1968 року на Хрещатик вибігла людина, охоплена полум'ям. Це був політв'язень і дисидент Василь Макух. Він вигукував гасла про свободу України й Чехословаччини. Через день він помер у лікарні. Родина його пройшла через допити КДБ. Його ім'я було забуте, і лише не так давно відродилося - на Хрещатику встановили меморіальну дошку, а у Празі його ім'ям назвали місточок.

reklama/реклама

Усьому світу відоме ім’я 20-річного студента празького Карлового університету Яна Палаха. Він 16 січня 1969 року на знак протесту проти окупації Чехословаччини військами Варшавського договору здійснив самоспалення на Вацлавській площі. Однак його смілива самопожертва була не першою і не єдиною. Вже у вересні 1968 року підпалив себе поляк Ришард Сівєц. А у листопаді того ж року такий самий вчинок здійснив українець Василь Макух.

Молодий студент Ян Палах відважився на такий вчинок, коли зрозумів, що чехи й словаки змирилися із так званою «нормалізацією», окупацією радянськими військами і придушенням “празької весни”. Його похорон перетворився на багатотисячну демонстрацію за свободу. Сьогодні у Чехії Ян Палах – національний герой. Біля Національного Музею йому встановлений пам’ятник, його іменем назвали площі та вулиці. Та тривалий час ніхто серед чехів не знав, що Палах мав попередника в Україні.

Дружину знайшов у концтаборах

Лідія та Василь Макухи із дітьми Ольгою та Володимиром. Фото з родинного архіву.

Василь Макух народився 14 листопада 1927 року у Карові на Сокальщині. На той час це було польське Львівське воєводство. Під впливом батька та сусідів у 1944 році пішов до Української Повстанської Армії, служив у військовій розвідці під псевдо “Микола”. В лютому 1946 року під час одного з боїв був поранений і схоплений енкаведистами. Після жорстоких допитів у львівській в’язниці незабаром був засуджений до 10 років примусових робіт у мордовських концтаборах, і 5 років заслання на Сибіру.

Після повернення із заслання у 1956 році йому було заборонено повертатися на малу батьківщину, тож він вимушений був оселитися у Дніпрі, тоді ще Дніпропетровську. У селищі Клочко під Дніпропетровськом, на вулиці Пожежній у будинку його бабусі жила Лідія – жінка, з якою він познайомився на засланні. Строк її заслання закінчився на два роки раніше. Лідія була засуджена у сімнадцятирічному віці також до 10 років таборів і 5 років заслання за те, що, опинившись з мачухою у чужих краях без засобів для існування, співали й танцювали перед німцями та власівцями. З агітбригадою бували у Чехословаччині, Голландії, Франції, Німеччині. Після війни всі до одного артисти потрапили до таборів.

Вже Дніпропетровську з Лідією, яку покохав ще на сибірському засланні, Василь все ж одразу одружуватися не хотів. Він казав: “Все одно рано чи пізно віддам життя за волю України, то навіщо сім’ю заводити?” Та таки одружився. Народилося двоє дітей – донька Ольга (1960) та син Володимир (1964).

Перешкоди в освіті

Лідія та Василь Макухи, 1960-ті роки.

Василь пішов до дев’ятого класу вечірньої школи, працював у цеху вогнетривів підприємства “Промцинк”, потім слюсарем, також ремонтував побутову техніку. Отримавши атестат про середню освіту, вступив на педагогічний факультет, але невдовзі був відрахований, бо в інституті дізналися про його судимість. Лідія працювала кухарем, Василю і далі доводилося ремонтувати устаткування у торгових закладах. Жили незаможно, але дружньо, ростили дітей.

Коли прийшов час віддавати дітей до школи, Василь наполягав на тому, щоб діти навчалися українською мовою. Ліда не розуміла: «Поруч є російська школа, коли наші діти починають розмовляти українською, з них сміються, називають бакланами…» «Це все мине, Лідочко, настане час, коли Україна буде самостійною», – відповідав Василь. Навчаючись в українських дитсадках та школах, діти часто скаржилися, що однолітки сміються з них за те, що вони всюди говорять українською, навіть на перервах, а вчителі за них не заступаються.

Василь Омелянович брав участь у правозахисному русі 1960-х років. З хрущовською відлигою багато часу намагався присвячувати політичній діяльності. Часто їздив до Львова та Києва, підтримував контакти з однодумцями, листувався із ув’язненими друзями. У нього вдома збиралися друзі, з якими він обговорював можливості боротьби за незалежність України в нових умовах «розвиненого соціалізму». Поглядів Василь не особливо приховував, тому КДБ за ним стежило. Та до нього заходив приятель, з яким вони розмовляли потайки від усіх.

Будинок Макухів відвідували люди, котрі приїздили із заходу України. Коли Василь відвідував рідних на Львівщині, то говорив про антиукраїнство влади у Дніпропетровську і про тотальну русифікацію міста.

Хвилювався за Чехословаччину

Сім’я Макухів

У січневому випуску журналу «Вітчизна» 1968 року було опубліковано роман «Собор» Олеся Гончара, який дуже зацікавив Василя Макуха. Проти роману відразу ж вибухнула запекла кампанія у пресі. Автора звинуватили у націоналізмі. Василя це неприємно зачепило. Дуже болісно він сприйняв і окупацію Чехословаччини збройними силами п’яти соціалістичних держав – членів Варшавського договору 21 серпня 1968 року. Тоді Василь сказав дружині, що готовий пожертвувати своїм життям заради незалежної України та майбутнього своїх дітей.

Восени 1968 року Василь Макух поїхав на Львівщину до рідних у відпустку. Від’їжджаючи до Львова, сказав дружині: «Якщо зі мною щось трапиться, знайте, я вас усіх дуже люблю». Написав зі Львова кілька листів до друзів з Нікополя, Києва, Дніпропетровська, два листи до дружини, які закінчувалися гаслом «Слава Україні!» До Києва поїхав без валізи: взяв тільки кілька яблук та банку з рідиною. Як пояснив племінниці Ярославі – соком. Згодом батько Василя недорахувався у коморі банки з бензином.

Ілюстрація, яка найчастіше супроводжує статті про Василя Макуха. Але це не фото його самоспалення, а кадр одного із художніх фільмів.

7 листопада 1968 року мала відзначатися чергова річниця більшовицького перевороту у Петрограді, так званої жовтневої революції. Вона у СРСР завжди відзначалася дуже пишно. А у Києві підпільно готувалася демонстрація протесту проти вторгнення радянських військ до Чехословаччини. Та організаторів хтось зрадив – Василь Макух залишився сам. Тому він вирішив не чекати затримання.

5 листопада у Києві він здійснив акт самоспалення, облившись бензином. Живий смолоскип запалав на верхній частині Хрещатика, поблизу будинку Спілки Журналістів. Останніми словами Василя Макуха був крик «Геть комуністичних колонізаторів! Хай живе вільна Україна! Руки геть від Чехословаччини!» Люди з жахом розбігалися або їх розганяла міліція. Міліціонери намагалися його загасити. У несвідомому стані Василя доправили до лікарні, де 6 листопада він помер від опіків 70 відсотків поверхні тіла.

Сильно “пресували” всіх рідних

Зйомки фільму “Заборонений” (“Птах душі”) про Василя Стуса, режисер Роман Бровко (2019 рік). У драматичній сцені, відзнятій у 2017 році на Хрещатику, зображається, що поет Василь Стус стає свідком самоспалення Василя Макуха / Фото: ТК “Прямий”

Співробітники КДБ негайно зв’язалися з дружиною Василя Макуха, сказавши, що її чоловік серйозно хворий. Лідія приїхала до Києва вже 6 листопада 1968 року зі своїм кумом Іваном Ципухом. Дружина не змогла попрощатися із чоловіком. Обидва після прибуття були негайно заарештовані. Їх протримали всю ніч у холодному приміщенні, і тільки вранці привезли до моргу, не дозволяючи ні з ким спілкуватися. Того ж дня прокуратура Ленінського району Києва порушила кримінальну справу щодо самогубства Василя Макуха.

За Лідією та кумом Іваном стежили на кожному кроці, щоб не дозволити їм розповісти комусь із близьких чи знайомих про те, що сталося. Родичі Василя із Сокальщини хотіли, щоб його поховали в них, але Лідія наполягла на тому, щоб чоловік був відданий землі неподалік неї та дітей.

Похорон на кладовищі селища Клочко також відбувся під пильним оком КДБ. Людей, котрі прийшли попрощатися із Макухом, ретельно записували, фотографували.
Протягом трьох місяців удову викликали на допити. Співробітників КДБ цікавило, з ким Василь Макух зустрічався, що говорив та інше. Лідію буквально вигнали з роботи, згодом вона кілька років не могла ніде влаштуватися, сім’я перебувала у жалюгідних злиднях. Щоб прогодувати дітей, жінка змушена була продавати свої речі. Зрештою їй вдалося знайти місце у привокзальній їдальні.

Сестру Василя Макуха, яка проживала у Сокальському районі Львівської області, вже сьомого листопада викликали до районного управління КДБ. Її довго допитували, катували, вона повернулася звідти з пошкодженими легенями, плювала кров’ю і за два роки померла.

Мовчанка

Про самоспалення Василя Макуха українські ЗМІ не обмовилися жодним словом. Однак закордонні радіостанції ще 5 листопада 1968 року, посилаючись на анонімну інформацію з українських дисидентських кіл, повідомили у вечірньому ефірі таке: “У Києві спалив себе громадянин України Василь Макух, який протестував проти радянського комуністичного режиму, придушення українського народу та радянської агресії проти Чехословаччини. Перед безпрецедентним та героїчним подвигом схиляє голову вся світова громадськість”.

Жертвопринесення Василя Макуха не залишилося в Україні без резонансу. Євген Пронюк написав про нього анонімну статтю “Пам’яті героя”, яка завдяки самвидаву нелегально поширювалася серед населення України. Це призвело до подальших репресій. За розповсюдження цього тексту було заарештовано Богдана Чабана та Степана Бедрило (був на кілька років засланий до таборів Мордовії).

Довго про Макуха не знали ні в Україні, ні в Чехії

“З вісімдесятирічною Лідією Іванівною і її сином Володимиром Макухом я зустрівся на старому Клочківському кладовищі біля скромної могили Василя Макуха з невеличкою металевою табличкою, – розповідав у 2006 році на сторінках “Української газети” Геннадій Сахаров. – Донька Ольга, яка працює в обласній лікарні імені Мечникова, прийти на могилу не змогла – робота, не можна залишити хворих. “Наколола мене зранку ліками, щоб я змогла прийти на кладовище, а сама на роботу поїхала”, — сказала Лідія Іванівна. На запитання, чи отримує вона якусь допомогу від держави, крім пенсії, Лідія Іванівна відповіла, що їй щомісяця присилають з Києва сто двадцять гривень, й вона за це дуже вдячна…. Сто двадцять гривень коштує наша пам’ять про людину, яка віддала життя, аби нагадати сучасникам, у якій нелюдській державі вони живуть, аби збудити пам’ять, змусити замислитись про жорстокість і ненажерливість радянського монстра та про свій народ, про Україну, про її волю”. Лідія Іванівна померла у 2012 році.

Могила Василя та Лідії Макухів у Дніпрі. Знаходиться під охороною місцевої влади як об’єкт культурної спадщини / Укрінформ

Вчинок Василя Макуха довго залишався маловідомим не лише у Чехії, а навіть і в Україні. У рідному селі Макуха було встановлено меморіальну дошку. Коли у 2006 році представники дніпропетровської обласної філії Всеукраїнського товариства політичних ув’язнених та репресованих звернулися до президента Віктора Ющенка з клопотанням про присвоєння Макуху звання Героя України посмертно, президент навіть не відгукнувся.

5 листопада 2008 року, у день 40-ї річниці самоспалення Василя Макуха, на майдані Незалежності в Києві було влаштовано пам’ятний концерт-реквієм. Того ж дня у Донецьку, в головному офісі громадської організації інвалідів “Чорнобиль-Допомога”, на честь пам’яті Василя Макуха та Олекси Гірника було відкрито музей “Смолоскип”, де головна експозиція присвячена саме Макуху. Подбав про це ентузіаст Віктор Топілко. Комуністам цей музей дуже не подобався, він пережив кілька підпалів. Після захоплення Донецька російськими терористами експозиції музею вдалося вивезти.

Повернення на Хрещатик

Зібрання пам’яті Василя Макуха на Хрещатику, 2011 рік. Фото із архіву племінника – Юрія Макуха

У жовтні 2011 року вийшла книга “Біля витоків незалежності», у якій було зібрано біографію 20 осіб, пов’язаних із боротьбою за відродження української держави. Серед них був і Василь Макух.
Увечері 5 листопада 2011 року на місці самоспалення Василя Макуха зібралася група людей. Вони тримали плакати з його портретами та запаленими свічками виклали його прізвище. Тоді ініціатори звернулися до Чехії та Словаччини з проханням відзначити подвиг Макуха нагородою: «Нехай українській владі буде соромно!”

5 листопада 2013 року, у 45-ті роковини самоспалення Василя Макуха, Інститут дослідження тоталітарних режимів присвятив цій темі свій семінар.
В Чехії за справу поширення відомостей про Василя Макуха взялася україністка Ріта Кіндлерова. Вона написала про нього кілька статей у пресі та для сайту, який вивчає діяльність Яна Палаха та інших живих смолоскипів.

Меморіальна таблиця в Києві, на Хрещатику 27A. Джерело: Wikipedia

І робота принесла результат: у січні 2017 року, на Хрещатику 27А, приміщенні Національної Спілки Журналістів України, у присутності нового посла Чеської Республіки в Україні Радека Матули, було урочисто відкрито меморіальну дошку, присвячену Василю Макуху. Тоді у Києві зібралися всі, хто роками відроджував із забуття його ім’я: син Володимир Макух, історик Володимир В’ятрович, голова Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих Орина Сокульська, голова ГС “Всеукраїнська спілка ветеранів та інвалідів АТО” Тарас Ткаліч, засновник музею “Смолоскип” Віктор Тупілко та Євген Гірник, син українського дисидента Олекси Гірника, який на знак протесту проти радянського режиму та русифікації України вчинив самоспалення через деcять років після Василя Макуха на Шевченковій горі в Каневі. Автором меморіальної дошки був молодий скульптор Василь Білей.

Посол Радек Матула у своїй промові нагадав, що “Василь Макух, як і Ян Палах у Чехословаччині, був жертвою комуністичного тоталітарного режиму. Водночас став символом невідступності, відваги, духовної і моральної переваги над тоталітаризмом. Макух і Палах добре усвідомлювали абсолютну вартість свободи для людських життів”.

“Макухова лавка” у Празі

“Макухова лавка” – місточок через річку Ботіч у Празі, поблизу вулиці Української, присвячений дисидентові Василеві Макуху. Фото: адміністрація міського району Прага 10

Через рік у Празі відкрили місточок, присвячений Василеві Макуху. У травні 2018 року невеликий міст через річечку Ботіч у празькому районі Вршовіце був названий “Макуховою лавкою”. На місточку розмістили інформаційну таблицю про нього. У відкритті взяли участь тодішній Посол України в Чехії Євген Перебийніс, сенаторка Парламенту Чеської Республіки Рената Хмелова, історики-україністи Давід Свобода і Петр Блажек, україністи Ріта Кіндлерова й Богдан Райчинець, які доклали значних зусиль до появи мосту Макуха в Празі та популяризації його імені.

Посол Євген Перебийніс у своєму виступі подякував за вшанування пам’яті борця за свободу Василя Макуха: “Багато українців висловлювало свою підтримку чеському та словацькому народам у часи окупації. Сьогодні ж, коли Україна переживає не найкращі свої часи, українці відчувають підтримку від чехів. Тому я б хотів подякувати чеському народу, уряду та парламенту за підтримку, яку в них відчуває Україна”.

Графітті на Макуховій лавці, 2020 рік. Фото: Пірати Праги 10

Але є такі, котрим боротьба за свободу та незалежність стоїть кісткою у горлі — місточок був кілька разів обмальований графіті, у тому числі й з образливими написами. Мерія Праги 10 дбає про ретельне очищення написів, забезпечила поверхню антиграфіті покриттям, але це не зупиняє вандалів, і час від часу нові графіті на містку з’являються.

“Макухова лавка” розташована у символічному місці — вона веде просто до вулиці Української. Щороку 5 листопада тут вшановується пам’ять Василя Макуха та всіх політв’язнів більшовицького режиму. Сьогодні таке вшанування відбудеться знову, і матиме особливе значення. Український народ знову бореться за своє існування із загарбником, і має значну підтримку від народу чеського. І це є та солідарність, за яку віддав життя Василь Макух.

Читайте також: Празьку громаду запрошують на вшанування Василя Макуха

Дивіться документальний фільм про Васила Макуха:

Приєднуйтесь до нас у соцмережах

ПОВ'ЯЗАНІ СТАТТІ
reklama/реклама