Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну українська паралімпійська і золота призерка Токіо 2020 Марина Литовченко опинилась у Чехії, де сьогодні продовжує тренуватись.
Марина представляє Україну у складі національної паралімпійської збірної з настільного тенісу. На сьогоднішній день вона має золото Паралімпійських Ігор 2020 у Токіо та бронзу 2016 у Ріо-де-Жанейро. Також вона є дворазовою чемпіонкою світу і дворазовою чемпіонкою Європи. Чемпіонат Європи відбувся за два тижні до нашої розмови.
Сьогодні Марина продовжує тренування у Празі. Ми познайомились на конференції української школи політичної участі для дівчат і жінок з інвалідністю “Лідерка”, яка проходила у Празі. Незабаром зустрілись у редакції ProUkrainu, де говорили про життя і тренування у Чехії, ліцензії для участі у Паралімпійських Іграх 2024 у Парижі, роботу з молоддю та волонтерство.
Про тренування
— Ви зараз проживаєте і тренуєтесь у Празі. Коли саме Ви приїхали, і чому саме сюди?
— Якщо чесно, я не планувала взагалі переїджати за кордон, я не планувала тренуватися в іншій країні. Та війна, звісно, вплинула на кожну людину по-різному. Коли почалася війна, я разом зі своєю подругою приїхала до Чехії до її подруги Катерини Зубковської. Катерина нас підтримала, прийняла до свого дому. І я досі у неї проживаю. Моя подруга вже поїхала навчатися до іншої країни, а я сьогодні маю можливість продовжувати тренування у Празі. Якраз Катерина мені допомогла, знайшла клуб, і сьогодні я маю можливість тренуватись у дуже гарному клубі El Niňo Praha, в якому я також граю жіночу лігу. Це місцеві змагання, які проводяться на рівні Праги. Тобто я тут і тренуюсь, і граю за цей клуб.
— Я якраз хотіла спитати: Ви тренуєтесь безпосередньо з чехами?
— Я вже тренуюсь разом з ними півтора роки. Завдяки їхній підтримці я також маю здобутки на цьогорічному чемпіонаті Європи, на якому я взяла два золота. І також на чемпіонаті світу, який проводився минулого року в Іспанії, де я також взяла золото. Я дуже вдячна Чехії, тому що саме тут я отримала підтримку, завдяки якій сьогодні можу продовжувати змагатися, продовжувати представляти свою країну на міжнародній арені, і можу прославляти нашу країну піднімаючи прапор на міжнародній арені. І це дуже важливо, тому що саме через такі дії ми можемо говорити про нашу країну.
— Українська держава зараз підтримує наших спортсменів, зокрема в межах вашого тренування?
— Звичайно, підтримує. Саме завдяки підтримці України ми маємо можливість продовжувати їздити на міжнародні змагання, чемпіонати Європи та світу. Сьогодні наша національна паралімпійська команда готується і виборює ліцензії на Паралімпійські ігри, які відбудуться у Парижі у 2024 році. Без підтримки нашої держави ми би сьогодні не мали такої можливості. Звісно, зараз складніше, сьогодні треба більше все-таки підтримувати наших військових. І є дуже багато фінансових складнощів. Та незважаючи ні на що, паралімпійська національна збірна виборола вже шістдесят дві ліцензії на Паралімпійські ігри — це станом на дев’яте вересня. І це ще не кінець, впродовж цього року команда продовжує виборювати ліцензії. І вже на початку наступного року ми будемо знати, скільки всього ліцензій виборола команда.
Про ліцензії на Паралімпіаду — для українців, росіян і білорусів
— А в чому полягає виборювання ліцензій? Я думаю, що не всі знайомі з термінологією.
На Паралімпійські ігри не можуть потрапити всі спортсмени. Є певні критерії, яким необхідно відповідати — для кожного виду спорту вони свої. У настільному тенісі, наприклад, ти маєш впродовж року відвідати три міжнародні змагання і побувати на чемпіонаті Європи. І вже після відповідно до рейтингу ти матимеш можливість отримати ліцензію.
— Тут я не можу не згадати участь російських і білоруських спортсменів. Тобто їхня участь у паралімпіаді також залежить від того, чи брали вони до цього участь у європейських змаганнях?
— Згідно загальної логіки, так. Якщо чесно, я не буду дуже коментувати це питання, тому що не знаю, які будуть нюанси. Але я дуже сподіваюсь, що поки в Україні триває війна, російських та білоруських спортсменів не допускатимуть. Тому що ми розуміємо: зараз відбувається саме агресія зі сторони цих держав. І спорт не має підтримувати ці дії.
— Зараз кваліфікація цих спортсменів для участі у Олімпіадах досить бурхливо обговорюється.
— Є певні правила, і в кожному виді спорту вони свої. Ми бачимо на прикладах олімпійських видів спорту, що дійсно — в деяких видах спорту до участі допускаються російські спортсмени. Але у настільному тенісі ми поки що, наприклад, не зустрічалися з російськими спортсменами.
— А чи розглядаєте Ви таку вірогідність, що Вам доведеться стати у змаганні проти росіян?
— Я можу сказати лише одне: як би не було, ми будемо боротися з усіма і виборювати, намагатися перемагати — це основна місія. І щоби наш прапор все ж таки піднімався, а гімн лунав.
— Ви зараз готуєтесь до 2024-го року. Чи плануєте іще якісь змагання перед Паралімпійськими іграми?
— Так, звичайно, наступного року також будуть змагання. Взагалі в настільному тенісі ліцензія виборюється до березня. Певні змагання ще заплановані в календарі, тому тут ситуація, насправді, може змінитись — і для російських спортсменів також.
Про Чехію
— До нас щодня пишуть читачі й читачки та діляться своїми історіями та викликами в Чехії. Чи довелось і Вам пережити тут якісь складнощі?
— В цілому я дуже вдячна Чехії та чеському народу, тому що ми дійсно відчуваємо їхню підтримку. І завдяки їм ми маємо можливість бути в безпеці.
Що стосується труднощів… Певні труднощі були з лікарем, адже згідно правил необхідно знайти лікаря самостійно, записатись, прийти з перекладачем. Складності тут саме у пошуку, тому що ти маєш робити це самостійно, і це дійсно складно. Ускладнює ситуацію також відсутність знань мови, і це дуже вагомо для лікарів. Вони б з радістю приймали, але хотіли би — і я їх розумію — говорити мовою, яку розуміють, щоб не виникали складнощі.
Крім цього, в принципі, я не надто тісно співпрацюю з комунальними та іншими службами. Я лише тренуюсь тут, проживаю в сім’ї, яка говорить російською мовою і ми розуміємо один одного. Тобто надто серйозних труднощів у мене не виникало.
— Чи подорожували ви Чехією, чи побачили країну?
— Трошки так. Я відвідала декілька замків, їздила до Карлових Вар, мене також запрошувала чеська національна паралімпійська команда на місцеві збори, ми їздили тренуватися разом з їхніми спортсменами. Ці збори також були в невеличкому містечку, дуже гарному, ось тільки зараз не можу згадати назву… Якщо чесно, я для себе Чехію відкрила по-новому. Я не очікувала, що Чехія настільки гарна і настільки європейська. Трошки їздила, тому що було дуже цікаво.
Знаєте, коли життя дає можливість, то треба користуватися нею, незважаючи ні на що. Все-таки життя прекрасне. Війни — це завжди погано, звичайно, але треба продовжувати жити. Не забувати про те, що відбувається на твої території, і якщо ти можеш бути корисним — то підтримувати, допомагати волонтерством, фінансово, навіть просто надавати інформаційну підтримку. Але ми люди і ми не мусимо себе надто закопувати морально. Зараз важливо, щоб ми емоційно підтримували себе, адже емоційної підтримки потребують також наші друзі та рідні.
— Я так розумію, що зараз Ви постійно оточені чехами та чеською мовою. І от в цьому контексті також цікаво — наскільки швидко Вам вдалось адаптуватись до чеської, і наскільки було просто?
— Мова здається на перший погляд не складною, і начебто можна зрозуміти. Але все ж чеська менше скожа з українською, аніж польська. У спорті, знаєте, все просто. Коли ми тренуємось, то можемо іноді й без слів розуміти один одного: ти виконуєш певні завдання, можна пояснити більш наглядно.
Адаптуватися мені більш-менш вдалося, але в цілому я не планую залишатися в Чехії. Сподіваюсь, що найближчим часом війна завершиться. І якщо навіть не завершиться, я планую повертатися до України.
— Ви з Харкова, так?
— Так, я з міста Харкова. Життя іде, і ми не можемо ставити його на паузу. Я розумію, що не можу лишатися в чужій країні і проживати в гостях більше двох-трьох років. Це дуже складно для всіх. Ми розуміємо, що життя триває, та можемо приймати його реалії. Тому, в принципі, я ще не знаю точно коли я поїду, але я планую повертатися в Україну.
— Уже є можливість тренуватись у Харкові?
— Стосовно Харкова мені важко відповісти, чи є тренування. Але в принципі, в Україні є можливість, і я буду розглядати всі можливості.
Про волонтерство і роботу з молоддю
— Наскільки я знаю, Ви також займаєтесь волонтерством. Кому саме ви допомагаєте, кого підтримуєте?
У якийсь момент Ви навіть хотіли продати свої медалі. Перше питання: чи не шкода було? І друге: чим завершилась ця історія?
— Так, я свої медалі хотіла продавати і, відповідаючи на ваше перш запитання — ні, не шкода було. Я дуже рада, що саме через спорт у мене є можливість сьогодні говорити, бути почутою, допомагати. Свою медаль я спочатку хотіла продавати, але потім отримала дуже багато коментарів щодо бажання допомогти зробити збір. Для мене було неважливо: чи продати медаль, чи зібрати ці гроші.
Це було для людей, які навчають або навчаються у Каразінському університеті. Я підтримую освіту, тому що освіта має бути, незважаючи на наш воєнний стан. Дуже важливо зберегти освітній процес, тому що є молодь, яка потребує і надалі здобувати знання, здобувати освіту, яка потребує розуміння того що, в них також є майбутнє. Тому що сьогодні важливо зберегти не тільки територіальну цілісність нашої країни, але і молодь, яка є дуже розумною. Рано чи пізно війна закінчиться, а ми повинні продовжувати надавати можливості нашій молоді.
— Щоб ці роки не були втраченими.
— Звичайно, тільки так. Тому що ідеться про майбутні можливості нашої країни.
— І тут хочеться згадати, що ви буквально декілька днів тому проводили зустріч із дітьми та молоддю в одному з празьких інтеграційних центрів. Це була ваша ідея ініціатива? Про що питали діти? Що їх цікавило?
— Там були не зовсім діти, скоріше молодь від 15 до 24 років. Це був цікавий досвід. Це була спільна ідея разом із центром допомоги “Мрія”. Ми з ними познайомились десь у березні або квітні, мені запропонували провести подібний захід для молоді, і я погодилась: “Обов’язково, давайте, будемо на зв’язку! Чому б і ні”. І коли центр уже мав можливість і тенісний стіл, вони написали мені, що є можливість, і що молодь дуже хоче познайомитись — особливо після змагань, які щойно відбулися.
— Це були саме молоді спортсмени, чи будь-хто міг доєднатись?
— Будь-хто міг взяти участь. Це була молодь, яка не займається професійним спортом. Але їм були дуже цікаві саме змагання, і вони були дуже активні. Я мала можливість трошки розказати про себе, про життя у Чехії, ми поспілкувались і я почула, чим вони тут займаються, наскільки їм тут комфортно.
Я дуже рада, що є такі центри, тому що люди там дійсно вже як друзі, як одна велика сім’я. Це не просто місце, де можна класно провести час. Там можна отримати певні можливості, набути певні знання і навички, поспілкуватись. Це дуже важливо, тому що саме зараз молоді треба давати більше можливістей.
— Це, до речі дуже хороший поінт. У Чехії зараз наголошують, що українські діти та молодь 15+, котрі законом не зобовʼязані відвідувати школу або інші навчальні заклади, залишаються “загубленими”. По суті, вони не зобов’язані йти соціалізуватися і часто цього не роблять через стрес або просто незнання, куди звернутись. Таким чином, вони залишаються, по суті, один-на-один з комп’ютером.
Можливо, Ви плануєте іще подібні події? Чи як складеться?
— Якщо є молодь, яка нас зараз дивиться, я рекомендую долучатися дло таких центрів, дізнаватись більше. Там багато різних заходів, і я впевнена, що якийсь точно зацікавить. Спортивні заходи також проводяться, так що приходьте.
Ми обговорювали можливість того, що проведемо подібний турнір знову. Але, можливо, будемо підключати ще й чеську молодь, щоби провести “міні міжнародний турнір”. Чому б і ні. Тим паче, молодь вивчає чеську мову, і це також будуть практичні здібності. Думаю, що в майбутньому ми зможемо іще щось придумати і провести — якщо ми можемо бути корисними, чому б не використовувати ці можливості.
— Ви кажете про ще один “турнір”. Тобто на першій зустрічі Ви проводили змагання?
— Так, проводили турнір, де можна було підтримувати один одного, вигравати. Мені дуже сподобалась. Круто було відчувати ось цей зворотній звʼязок, коли люди самі хочуть, борються, вони зацікавлені, спілкуються з тобою. Тобто не було напруги, як інколи: “А коли ж воно закінчиться?”
Фінальна гра також була для них дуже цікавою — зібрались всі разом, підтримували і вболівали. Знаєте, коли ти розповідаєш людям, що таке переживання не чемпіонатах світу, Європи чи Паралімпіадах, люди іноді не дуже сприймають. Але коли вже грають самі у фіналі… І ти кажеш: “Ну що, ви тут переживаєте, коли граєте між собою. А ви майже всі знаєте один одного. А от тепер уявіть, як це — бути там на змаганнях”. І вони кажуть: “Так, так…”
— А вони не боялися грати з вами?
— Я прийшла зі своє колегою, і ми трошки, як кажуть, мали можливість “повидєлуватись”, як ми гарно граємо. (Сміється — ред.) Я зіграла, ми показали пару елементів з настільного тенісу, зробили пару завдань. І хлопці, з якими я грала, кажуть: “А чого ви нам піддавалися?”
— А Ви піддавались?
— Ну трошки. Я мусила їм трошки дати можливість пограти, розумієте. Я мала можливість показати гарний теніс з дівчиною, яка вміє грати. Але, наприклад, коли ти граєш з людиною, для якої це хобі — я думаю, їй цікавіше трошки потримати мʼяч, побачити, як він тримається на столі. Звичайно, я не давала їм можливості виграти. Потім мені ось це чути в коментарях що “я виграв у чемпіонки”. Нащо таке? (Сміється — ред.) А так я собі програла трошки, дала їм можливість, потім виграла спокійно. Потім з дівчиною ми стали і трошки показали гарний теніс.
— Чи є зараз тут в Чехії якась громада українських паралімпійців? З інших видів спорту?
— Ні, немає. Насправді, дуже багато паралімпійців вже повернулися в Україну. В цілому, паралімпійці пороз’їжджалися по всій Європі, але більшість спортсменів уже повернулись. Але деякі спортсмени ще проживають на території Євросоюзу і продовжують свої тренування, виборюють ліцензії, готуються до Паралімпійських Ігор.
— Я рада, що ми Вас іще встигли “спіймати”.
Я дуже радію, що я маю можливість далі продовжувати займатися спортом, тренуватися, їздити на змагання. Бо я розумію, що саме через спорт ми можемо говорити, дякувати і продовжувати підтримувати наших бійців, нашу Україну. Адже наша підтримка потрібна не тільки нашим ЗСУ, вона потрібна взагалі всій Україні. І підтримка один одного — це також дуже важливо.
Тому я в цілому щаслива, що на сьогоднішній день я маю цю можливість. Це круто. І те, що маємо можливість сьогодні з вами говорити — це також круто.
Вас також може зацікавити:
