Повернення з фронту — крім теплих обіймів після довгої розлуки, починається новий етап сімейного життя. У ньому «старе нормальне» вже не працює, а «нове нормальне» лише формується. Тож цей етап потребує часу, делікатності й терпіння з обох боків, аби встановити реалістичні очікування та налагодити контакт без тиску, звинувачень і так званого «причинення добра».
Як проходити етап повернення рідної людини зі служби до цивільного життя, ми говорили з психологами і лікарями Габріеллою та Сергієм Цяпець. Вони вже давно надають психологічну підтримку ветеранам та їхнім родинам в Спільноті українців Оломоуцького краю «Щедрик».
Фахівці підкреслюють, наскільки важливо нормалізувати широкий спектр емоцій і реакцій усіх учасників цього процесу та прийняти, що «новий етап» — це шлях, який складається з численних малих кроків.
Повернення без рожевих окулярів
Психологи наголошують — момент зустрічі з рідними, котрі повертаються зі служби, не варто ідеалізувати. Така зустріч, звісно, може принести величезне полегшення. Проте вона так само нерідко супроводжується виснаженням, напруженням і розгубленістю. Хтось повертається після поранення, хтось після місяців без стабільного звʼязку з родиною, хтось із «нуля», а хтось — зі штабу. Саме ця різниця досвідів визначає темп, із яким поновлюється відчуття безпеки, близькості й довіри.
«Перш за все, контакт потрібно будувати заново, — пояснює Сергій, — адже йдеться не про людину, яка поїхала у тривале відрядження, а про людину, котра прожила принципово інший, часто дуже важкий досвід». Саме тому у перші тижні вдома ветерани і ветеранки часто потребують тиші, сну та мінімуму подразників — навіть якщо родина встигла намріяти спільних планів.
«Невидимі» виклики для родини
Сім’ї ветеранів часто опиняються на роздоріжжі між щирим щастям та неявною забороною «скаржитися» на складність процесу адаптації. Адже чи маємо ми право скаржитися, що нам важко, якщо ми весь цей час були вдома у безпеці.
Та правдою є те, що після повернення рідної людини зі служби додому, життя доведеться будувати наново зовсім іншим людям. Це ветеран або ветеранка, чия нервова система тривалий час жила в режимі виживання, і члени родини, котрі за цей час навчилися бути автономними, перебудували побут і змінили розподіл ролей. Тож тепер обом сторонам доводиться збирати спільну реальність наново.
«Знову зустрічаються два світи, — каже Сергій, — бо ветеран очікує знайти вдома те, що було «до», тоді як удома насправді багато що змінилося. І навпаки». Тож часто родинам допомагає: проговорити очікування (вони можуть стосуватися сну, приватності, близькості, бюджету, виховання дітей тощо). А також визначити дрібні буденні правила (наприклад, коли людину можна турбувати, а коли — ні) і домовитись про час разом і наодинці.
Контакт без насильних «відкриттів»
Насправді, як підкреслюють психологи, ключем до взаєморозуміння залишається принцип добровільності у спілкуванні, повага до меж одне одного і щирі розмови про потреби. Це значно ефективніше за мовчазні образи та спроби вгадати наміри один одного.
«Не треба відкривати людину, як консервну банку, — застерігає Сергій, — адже допомога має бути запропонована, а не нав’язана». Габріелла додає: «Найкраще домовитися відкрито — я не телепат, скажи, що тобі потрібно, і ми знайдемо спосіб це врахувати».
На перший погляд, така комунікація може здаватися неприродною для родини. Але саме вона може допомогти у побудові нового побуту після повернення. Якщо заздалегідь домовитись про конкретні формулювання. Наприклад: «мені потрібна година тиші без дзвінків, а потім давай повечеряємо разом», то напруга між рідними помітно спадає, а відчуття контролю над ситуацією повертається до усіх.
Блискавичні реакції та агресія: чому так і що з ними робити
На війні життя часто безпосередньо залежить від миттєвого реагування на ситуацію. З часом, блискавична реакція може стати звичною. Саме тому емоційні стрибки ще певний час після повернення додому можуть розгортатися так само блискавично — від «одиниці» до «десятки» за лічені секунди.
Саме тому безпечною стратегією, яка допоможе поглянути на ситуацію з відстані, є тимчасова пауза. Це може бути, наприклад, «стоп-слово» і віддалення у просторі на деякий час, а вже потім, коли емоції вщухнуть — повернення до розмови. Адже на піку напруги раціональні аргументи не просто не працюють, а й лише загострюють ситуацію.
Прийнявши те, що рідна людина певний час була змушена на все реагувати негайно, як фізіологічну реальність, сім’я швидше навчиться розпізнавати момент, коли варто зупинитись і подихати. І так само — коли настав час говорити і домовлятись.
Де шукати щоденні ресурси: маленькі кроки, що мають великий ефект
Наскільки щасливим би не був момент зустрічі рідної людини, що повертається зі служби додому, адаптація до «нового життя» може бути виснажливою. І тоді членам родини дуже важливо усвідомити власну потребу в енергії — зазначають психологи.
Універсального рецепту, який би допоміг кожному набратися сил, не існує. У кожного — свої ресурси та своя стратегія поповнення сил. Найкраще, за словами Габріелли та Сергія, працює набір мікроресурсів. Наприклад, коротка прогулянка, теплий душ, 10 хвилин дихальної практики, дзвінок другові, чашка кави, дві сторінки книжки перед сном тощо.
У мене є правило, підкреслює Габріелла: «У важкі дні все, що вище нуля — це вже добре». Це допомагає не докоряти собі за неможливість «жити на повну» та бути максимально ефективними просто зараз, а дає час і простір для відновлення власних ресурсів.
Окрім таких технік, якими ветеран або ветеранка та їхні родини можуть скористатися наодинці, варто також цілеспрямовано будувати мережу підтримки — від родичів, друзів і побратимів до психологів, психотерапевтів і реабілітологів. Адже коли внутрішнього ресурсу бракує, цілком природно отримати його ззовні.
ПТСР: ознаки, міфи й сучасні методи допомоги
У частини ветеранів одразу після повернення можуть проявлятися ознаки посттравматичного стресового розладу. Це можуть бути флешбеки, нічні кошмари, неконтрольовані «вибухи» емоцій, уникання контактів і місць, що нагадують про війну. Наслідком цього є значне порушення психічного стану, конфлікти з близькими та в суспільстві, значне зниження працездатності, спроби “заглушити це” алкоголем чи наркотиками. Іноді такі ознаки можуть появитися і через місяці після повернення під впливом нової психотравмуючої ситуації.
Практичним критерієм для звернення до фахівця стає формула «мені значно гірше, ніж було раніше, і це заважає жити та працювати», як зазначає Сергій. «ПТСР лікується, — наголошує він, — і сучасні підходи, зокрема метод EMDR та методи реконсолідації травматичної пам’яті (Протокол RTM), у поєднанні з відповідною психотерапією та, за потреби, медикаментозною підтримкою, дають відчутний результат, іноді вже після 5–10 сесій». Така допомога дозволяє людині відновлювати здатність функціонувати і створювати нові сенси навіть після дуже болісних переживань.
Кризові епізоди: алгоритм «кисневої маски»
Що робити, якщо ветеран або ветеранка проживають епізод ПТСР? Сергій наголошує — універсального покрокового рецепту немає. Коли емоції «накривають» і ситуація здається некерованою, насамперед варто подбати про фізичну безпеку себе та дітей, якщо вони є. А лише потім, якщо це безпечно, м’яко почати повертати людину, яка проживає епізод, до життя «тут-і-тепер».
Зробити це, можна, наприклад, звернувшись до ветерана або ветеранки на імʼя, попросивши подивитись вам в очі, назвати сьогоднішній день і дату. Можна запропонувати відчути опору під ногами, стиснути вашу руку й сфокусувати увагу на тілесних відчуттях. При цьому варто уникати різких дотиків, яскравих запахів, спалахів світла чи шумів, здатних підсилити тригер. Іноді для зупинки емоційного вибуху, коли він ще не розвинувся повністю, підійде техніка “Стоп”, про яку слід домовитися з ветераном. Коли оточуючі помічають початок стресової реакції у ветерана чи ветеранки, яку людина сама не помічає, можна нагадати про це — наприклад, кодовим словом “Стоп” або іншим, про яке ви домовитеся — і взяти паузу для заспокоєння.
Також психологи радять, якщо є така можливість, заздалегідь поговорити з людиною, яка має посттравматичний розлад і уточнити, чи знає вона свої індивідуальні «червоні прапорці» — тобто, кольори, звуки, запахи або інші подразники, яких варто уникати. Це може бути й певна ситуація. Усвідомлення таких «червоних прапорців» і можливість їх уникати повертає відчуття контролю і знижує непередбачуваність щоденних ситуацій, що саме собою зменшує напругу.
Діти й підлітки: як пояснювати «інакші реакції» тата чи мами
Підліткам і молодшим дітям варто чесно й відверто пояснити, чому тато або мама може реагувати певним чином. Корисно буде пояснити, що «там» такі реакції тата чи мами могли врятувати їм та побратимам і посестрам життя. Хоча «тут» такі реакції можуть часом виглядати надто різкими.
Родині потрібен час, аби переналаштуватися та прийняти свого ветерана або ветеранку такими, якими вони тепер є. Психологи радять, що можуть допомогти домовленості про сигнали на кшталт «мені потрібна тиша», маленькі ритуали близькості без ґаджетів і передбачувані спільні активності, що повертають відчуття стабільності як дітям, так і їхнім батькам.
Фізичні поранення
Багато ветеранів і ветеранок повертаються додому з пораненнями, які можуть стати серйозним викликом у «новій реальності». У той час, як люди з пораненнями часто не хочуть бути «тягарем», їхні рідні прагнуть надати необхідну підтримку. Втім, часто залишається незрозумілим — як саме це найкраще зробити?
Поважаючи гідність і автономію людини з пораненням, не варто забирати в неї те, що вона все ще може зробити сама. Оскільки перебільшення безпорадності гальмує відновлення та скоріше нагадує про болісну нову реальність. Краще поставити просте запитання «Чи можу я допомогти?». Адже воно залишає право вибору за ветераном і не перетворює підтримку на тиск.
Якщо ж фізична травма поєднується з депресивним станом або тривогою, варто делікатно запропонувати професійну допомогу — без нав’язування і зайвого драматизування, однак не ігноруючи наявні проблеми.
Робота: коли «як раніше» вже не підходить
Цілком вірогідно, що після повернення до цивільного життя ветерани не зможуть повернутись до попередньої професії. Якщо професія, якою людина жила до війни, тимчасово або назавжди стала недосяжною — через фізичні чи психологічні причини, — варто відверто обговорити з родиною нові ролі та нове розподілення фінансової відповідальності, і створити план дій.
Це може бути варіант волонтерської діяльності на певний період після повернення, яка надає відчуття користі й сенсу. Поступово може зʼявитись варіант часткового навантаження або перекваліфікації. Важливо розуміти і чесно визнати, що повернення до цивільної роботи також потребує часу.
З власного досвіду спілкування і роботи з ветеранами, психологи також додають, що дуже важливо залишатись на звʼязку з побратимами. Нерідко саме спільноти побратимів і ветеранські ініціативи стають містком до відбудови самоповаги та стійкої мотивації у цивільному житті.
Кожен може звернутись по допомогу: практичні «червоні прапорці»
Одним із найскладніших завдань для ветеранів та їхніх родин може бути вчасно розпізнати, коли варто звернутись по допомогу. Кожен має індивідуальний рівень толерантності до стресу, а отже складнощі, з якими одна людина може впоратися самостійно, для іншої можуть виявитись нестерпними. Тож кожен має сам замислитись і оцінити, чи не настав час звернутись по допомогу.
Сигналом того, що людині не вдається впоратися самостійно, є те, що вона не просто перебуває у стані «дуже погано», а й спостерігає стабільне погіршення свого стану, що заважає працювати, спати, підтримувати стосунки. Сигналом можуть також стати часті кошмари, флешбеки, різкі неконтрольовані спалахи емоцій, глибоке уникання соціалізації, зловживання алкоголем, поява думок про самопошкодження або суїцид.
У таких випадках звернення до фахівця — це не слабкість і не «винесення сміття з хати», а відповідальна дія, завдяки якій система «людина + сім’я» отримує шанс відновитися значно швидше.
«Старе не повернеться» — і це не вирок, а можливість
Габріелла та Сергій підкреслюють: приймаючи той факт, що «як було» навряд чи відновиться, ми звільняємо місце для «нового хорошого» у спільному житті. На цьому новому етапі повага до особистих меж, діалог замість здогадів чи фантазій і маленькі щоденні ресурсні практики поступово складаються у відчуття стабільності та спільності.
«Ми народжуємося з потенціалом бути щасливими в неідеальному світі, — нагадує Габріелла, — і, поєднуючи це внутрішнє переконання зі щирою турботою про власну стійкість, ми створюємо простір, де надія набуває практичного виміру». Тоді як Сергій додає: «Надія завжди є — шукайте способи жити краще тут і тепер, крок за кроком, не відмовляючи собі в праві на допомогу».
Ця серія інтерв’ю проводиться ProUA у партнерстві з Міжнародною організацією з міграції (МОМ) та спільнотою українців Оломоуцького краю «Щедрик» за фінансування уряду Сполучених Штатів.
Читайте також:
Українці масово переживають наймасштабніші втрати: як подолати спустошення
Невидимі рани: як війна руйнує психіку українців і що з цим робити
Українці переосмислюють інтимність та кохання: війна змінює тіла, треба говорити про секс
