5.7 C
Czech Republic
додомуНовиниАктуальнеПрага – Миколаїв. Тиждень у червневій Україні – як окремо прожите життя

Прага – Миколаїв. Тиждень у червневій Україні – як окремо прожите життя

reklama/реклама

Наприкінці травня – на початку червня ми разом із батьком вирушили за маршрутом Прага – Львів – Київ – Миколаїв. Батько віз інсулін із Німеччини, а я із ним. Рішення поїхати до України було спонтанним, а водночас єдиним можливим.

На сьогоднішній день волонтерське авто із досвідченим водієм та паливна карта (знову ж таки, для волонтерських авто) – це, напевно, єдина можливість гарантовано доїхати на південь України і повернутись за один тиждень. Крім того, удвох їхати все ж безпечніше, та й на кордоні допомогло знання чеської.

Кордон

Перехід Vyšné Nemecké зустрів нас відносно короткою чергою та привітними словацькими прикордонниками. «Веземо інсулін, йому потрібен температурний режим – не може нагріватись. Чи можна пройти контроль у прискореному режимі?»

Прикордонник дозволив нам стати в початок черги, навіть фури привітно поступились місцем.

Львів

Місто Лева живе. Воно як аорта українського тіла – нескінченний потік людей. Люди з усіх регіонів країни знайшли тут прихисток і відчуття безпеки. Хтось їде далі до Європи, хтось повертається додому, хтось залишається.

На перший погляд, війну одразу видно на блокпостах по місту. Війна відбивається у забитих диктом вікнах соборів. Вона огортає пам’ятники і скульптури білими полотнами.

Але війну не чути на площі Ринок, де звучать тисячі голосів водночас, не чути її у кав’ярнях та у барах, де люди продовжують жити. Так, життя стихає раніше – об 11-й вечора життя ховається від комендантської години. Але воно є: коли о 9-й вечора ми сиділи у кафе і оголосили тривогу, чути її було тільки з попередження на чиємусь телефоні.

А вуличну сирену заглушили голоси людей, які живуть життя. 

Буча, Ірпінь

Шлях до Києва ми проклали через два з численних міст-мучеників – через Бучу та Ірпінь. Міста-герої, у яких повітря пахне надією. Люди попри біль повертаються і відбудовують життя.

Приватний будинок. Паркан – як решето. (Уламки снарядів чи автоматні черги?..) На розтрощеному балконі – розтягнуто український стяг. Біля вхідних дверей – діри, такі, що вітальня поступово стає вулицею.

І біля цих вхідних дверей порпаються троє. Прибирають, лагодять, будують стіну і з нею нове життя.

А парком двома кварталами нижче гуляє мама із дитиною. Не можу себе не питати: «Чи пережив їхній тато розстріли чоловіків у Бучі? Чи прогуляється іще з ними?»

На виїзді з Ірпеня – цвинтар автівок. Це ті самі авто, на яких цивільні намагались виїхати і які були безжально розістріляні російськими окупантами. Цей цвинтар уже став обʼєктом своєрідного «патріотичного туризму».

Якщо пройти вглиб і постояти в оточенні автоскелетів, то можна відчути важкий запах. Це, напевно, і є один із запахів війни. Важкий, сповільнене повітря, таке враження, що його можна різати ножем. І це вже минули тижні від смерті пасажирів…

Якщо подивитись крізь діри у корпусах автівок, то можна побачити іще сотні таких же пострілів. А в одній із автівок – покинутий велосипед, в іншій – теплий дитячий комбінезон. Десь недогоріла книжечка з інструкцією користування подушкою безпеки.

Залишки чиїхось буденних історій і чиїхось життів.

Проїжджаємо далі, озираюсь востаннє глянути на місто – і натрапляю очима на той самий міст, під яким ховались перелякані цивільні. Ось той самий перекинутий автобус, а ось саме по цих розбитих плитах український військовий ніс дитинку в білому. Ця дитина у білому комбінезоні, напевно, вижила. Але чи є шанс, що живе і дитина, яка носила одяг, покинутий в одній із машин?

На обірваному мості сидить чоловік, фотоапарат через плече. Просто сидить і дивиться на прірву між Києвом і Бучею. Не фотографує, а тільки дивиться. Можливо, також уявляє, що під мостом стоїть він, і думає: як це?

Київ

Швидкий візит до столиці. Заїхати до лікарні, відвантажити інсулін.

Вечір неділі, люди зазвичай повертаються додому з відпочинку за містом. Але машин на Повітрофлотському проспекті дуже мало.

Київ живе, але поки ще втомлений – досі відновлюється, набирається сил після ударів.

Знайшли ввечері дві годинки прогулятись до майдану Незалежності. Височить монумент. І завжди там буде – як і наша Незалежність.

На тротуарах Хрещатика розкидані їжаки – їх уже прибрали з дороги, рух оживає. Але не прибрали зовсім, тому що війна нікуди не поділась. Станція метро «Майдан Незалежності» закрита на вхід.

«Зі святом!» – вигукує до нас радісно чоловік. – «З Днем міста!»

29 травня воєнний Київ відзначив свою 1540-у річницю. Український, Сильний та Незалежний.

Миколаїв

Місто-герой, форпост українського Півдня і моє рідне місто.

Прифронтове місто, яке все ніяк не можуть захопити окупанти. І віримо, що не захоплять – місто воює і живе. На розі вулиць, на кожному другому перехресті – охайно складені докупи шини і бандерівські смузі.

Вечірній Миколаїв нині неймовірно тихий – шум, на тлі якого жило місто, стих. Ні голосів, ні машин вечорами. А вночі надзвичайно темно. Світломаскування задля безпеки.

Люди живуть «при свічках», точніше, при ліхтариках мобільних телефонів. Вдома ми вмикаємо світло лише на кухні – швидко і за потреби. Бабуся завісила вікна важкими ковдрами, крізь які світло не пробивається.

Біля дитячого ліжка моєї сестри стоїть мисливська рушниця. «Під рукою з 24-го числа», – каже батько.

При повітряних тривогах і звуках вибухів ховаємося в гаражі або спускаємось до підвалу. Але уже не щоразу. Навіть у прифронтовому місті жити у режимі постійних тривог дуже важко. Коли ж тоді жити?

Російська армія – за 30 кілометрів від міста, постріли з «піонів» долітають до Жовтневого району, накривають Кульбакине. Кілька разів прилітає близько від моїх рідних. На сусідній квартал, через дорогу від нас. До сусідів бабусі – у бабусі винесло вікна, діти забрали їх до себе, у безпечніший район.

А ми на межі Інгульського та Центрального районів. Життя продовжується.

На центральній Соборній вулиці виє сирена, а на лавочці сидить літня пара, про щось теревенять, спокійно так обговорюють. Повз них проїжджає велосипедист.

Переглядаємось із татом – що робитимемо? «Ну що… Ідем кави поп’ємо?» Так і сидимо на вулиці Соборній (колишній Радянській, до речі) у скверику біля пам’ятника святому Миколаю. А що іще робити?

Якщо чесно, коли сирена застає тебе зненацька на вулиці, часто і нема де сховатись, нема відкритих бомбосховищ або підвалів поблизу.

Дивлюсь на будівлю обласної держадміністрації, а точніше, крізь неї. Це не просто діра у будівлі, це діра у серці кожного миколаївця.

На газоні біля входу лежить величезний тризуб – колись від оздоблював ОДА. Нині на тому місці, де красувався тризуб, залишилось порожнє «нічого».

Так само, як і на місці кабінету голови ОДА та десятка кабінетів навколо. Ракета приземлилась чітко на стіл Кіма.

Війна набирає зовсім інакших обрисів, коли вона не у новинах, а під ногами. Іду коридорами ОДА, і з кожним кроком чути хрускіт скла. На підлозі розкидані численні документи – хтось подавав запити і заяви, але тепер це не має значення. На столі одного зі вцілілих кабінетів – запилена косметичка. На тумбочці – квітка. Взяли її додому, пересадили, нехай хоч вона живе.

Зустріли охоронця, який був на посту 29 березня. Вижив. «Заштопали, зашили, – показує на голову. – Уже на роботі».

Потрапити до ОДА можуть лише журналісти. Разом із нами – пара журналістів із Італії та BBC. Фото, прямі включення, інтерв’ю. За офіційними даними – 36 загиблих. Це «11 вересня по-миколаївськи», «пам’ятник руському міру», коментує прес-аташе обласного голови.

Миколаївська обласна державана адміністрація – це лиш одна із ран на тілі Миколаєва. І рани ці нескоро загояться. Навіть коли Данія допоможе відновити ОДА, миколаївці завжди бачитимуть у ній страшну пустоту.

Жити у Миколаєві – означає змиритись із тим, що ніхто не гарантує завтрашній день. Вірити у ЗСУ, підтримувати оборонців, працювати, щоби функціонувала ослаблена економіка міста, області й країни, боротися за врожай.

«Дмитро каже, що їхні працівники під обстрілами намагаються вивозити зерно з одного з елеваторів».

«Багато повиїжджало, людей не вистачає, то я тепер взагалі працюю за інженера. Нещодавно була на зміні – доба. Хоча взагалі-то, я хімік-технолог в опалювальний сезон».

«Я на вєліку катаюсь на роботу. Та хвилин 50 десь… Ну так, до Жовтневого. Почекаю, поки відстріляють, та й їду. Але регулярно повертаюсь під вечірні тривоги, не встигаю до».

Життя у прифронтовому Миколаєві – це коли ми зустрілись із другом нарешті на каву (довго не бачились, десь рік-два), і не випили її через вибухи. У сквері «Серце Міста» хлопці ганяють баскетбольного мʼяча, на майданчику дітки на гойдалках, у черзі до фургончика з кавою – дві пари молодих людей.

Перший вибух десь близько – підскочили на місці, насупились і думаємо: це наші чи по наших? Другий вибух: тут вже ясно – приліт, до того ж десь близько.

Ось тоді вперше за два дні стало реально страшно. Тому що сховатись нема де, і залишається тільки сподіватись, що не прилетить по «Серцю Міста».

Якраз під’їхав тато, швидко, каже, поїхали. «Тебе підкинути додому?» – питаю друга. «Та ні, добіжу сам, тут близько. Сподіваюсь, наступного разу таки вип’ємо тієї кави!»

«Бувай, напиши, як дійдеш!»

Швидко через парк – машина – гараж. Підʼїжджаємо додому – неподалік видніється чорний стовп диму.

Так і живе Миколаїв.

Із собою я привезла уламок касетного снаряду, забороненого Женевського конвенцією, але використовуваного російського армією проти цивільного населення. Цей пробив вікно у квартирі моєї рідної бабусі на п’ятому поверсі.

Планую зробити із нього підвіску та колись подарувати дітям – щоби ніколи не забували, якою ціною Україні дається Незалежність.

Маргарита Голобродська

Приєднуйтесь до нас у соцмережах

ПОВ'ЯЗАНІ СТАТТІ
reklama/реклама