Настрій в української армії не завжди стабільний, але у ній переважає рішучість здобути перемогу над російськими нападниками. Ніхто не сумнівається в перемозі, але ніхто також не хоче помирати без потреби. Так описує атмосферу в українських збройних силах воїн, колишній чеський військовий, який добровільно поїхав в Україну, щоб допомогти атакованій країні у боротьбі з російською військовою агресією. Він не хоче, щоб його ім’я публікували з міркувань безпеки. За його словами, йому найважче було, коли біля Григорівки загинули одразу четверо його друзів.
«Я не міг просто стояти осторонь і спостерігати, як наш давній ворог безжально знищує все на своєму шляху. Він абсолютно брудно вбиває солдатів і мирних жителів, чинить військові злочини», – пояснює чоловік. Раніше він десять років служив у чеській армії, а агентству ЧТК він розповів, чому пішов воювати проти російських окупантів. Він відчував, що світ – особливо на початку російського вторгнення – робить недостатньо, щоб допомогти Києву. «Крім того, є схожість із нашими 1938 і 1968 роками», — каже він.
Восени 1938 року прикордонні території Чехословаччини — Судети — захопили та анексували німецькі гітлерівські окупанти, а південні регіони країни — їхній угорський сателіт. Це сталося за мовчазного погодження із великими західними державами, які намагалися "умиротворити агресора" за допомогою Мюнхенського договору та Віденьського арбітражу. Решта країни перетворилася у залежну територію, так звану "Другу республіку", а навесні 1939 року Гітлер вирішив взагалі ліквідувати Чехословаччину. Її західна частина перетворилася на німецький Протекторат Чехії й Моравії, центральна — на нібито незалежну Словацьку державу, а східна була віддана на поталу гортистській Угорщині. Відновлена Чехословаччина була через шість років після Другої Світової війни. Наприкінці літа 1968 року до Чехословаччини вторглися радянські війська та війська інших держав Варшавського договору із завданням припинити процеси демократизації, "Празьку весну", “соціалізм із людським обличчям” тощо. У Москві вважали, що ЧССР може покинути радянську сферу впливу і відійти на Захід. Прагою роз’їжджали радянські танки. Країна опинилася під окупацією радянськими військами на понад 20 років, був встановлений жорсткий комуністичний режим, названий “нормалізацією”.
Прискорена бюрократія
Свій військовий досвід чеський воїн хотів передати українцям, уже тоді мав серед них друзів. «У мене самого тече українська кров», — додає він.
В Україну він виїхав на початку квітня. За його словами, спершу довелося купувати собі частину спорядження, службові формальності забирали час і затягувалися. В Україні він потім вступив до підрозділу територіальної оборони Збройних Сил, який приймав іноземців. «Ми всі пройшли прискореним бюрократичним кільцем, медичним оглядом і присягою, після чого отримали військові квитки, як і всі українські військові. Нам дали найнижчі звання — рядовий», — згадує він і додає, що з часом став заступником командира підрозділу.
На фронті
Влітку він опинився на фронті. Завданням його підрозділу спочатку було забезпечення безпеки за лінією фронту. «Але нас відправили в Лисичанськ на той момент, коли українські війська відходили із Сєвєродонецька. Через просування росіян з півдня виникла загроза оточення, крім того, велися інтенсивні артилерійські та авіаційні атаки, деякі підрозділи також почали відходити з периметру. Таким чином наш підрозділ опинився на передовій», – розповідає чеський боєць.
Разом з іншими бійцями він зайняв оборонну позицію. “Ми окопалися та ховалися від безпілотників, гелікоптерів, мінометів, гранат, ракет, білого фосфору та всього, що могло (і було) поза межами нашого діапазону вогневої відповіді”, — згадує він, додаючи, що швидко навчився розрізняти за звуком, якщо ракета летить на нього чи в інше місце. «Я чекав, що не боятимуся, але що настільки спокійним — то ні. Ми говорили про це з досвідченим колегою, він відчував те саме. Він казав, що не знає, чи добре це. І не було. Через три тижні він загинув під артилерійським обстрілом», – описує він.
Під час відступу з Лисичанська він пережив одні з найважчих моментів служби в українській армії. Прийшли новини про великий прорив росіян на півдні, і сили вторгнення збиралися відрізати єдиний шлях для відступу його взводу. «Ми були вже майже оточені. Наш взвод отримав наказ обороняти перехрестя. Командир вирішив нас відправити геть, сказавши, що він залишиться і виконуватиме завдання особисто, з кількома добровольцями», – розповідає чоловік і додає, що він та інші чехи також вирішили залишатися. Однак їх випередили українські колеги. «Це було дуже важко, оте прощання», – додає він.
Найважче йому було, коли через три тижні – під час другого перебування на фронті – під Григорівкою полягли одразу четверо його друзів. “Троє були з нашого взводу, я ними керував як командир разом з іншими іноземцями зі взводу. Я привіз їх на передову, але оскільки я вже подав заяву про переведення до іншої частини, то пішов раніше, ніж це сталося. До сьогодні я звинувачую себе в тому, що якось цьому не запобіг”, – каже він.
Деякі командири не відвикли від радянської доктрини
За його словами, пережити смерть друзів йому допомагає головним чином час. «Відволікання, щось робити. Хоча я знаю подробиці того, що сталося, я там не був і не маю цього перед очима. Важче було молодому колезі, який був там, він сам був поранений і бачив, як вибух розрізав навпіл його друга й земляка. Він у дуже поганому настрої і вирішує це надмірним вживанням алкоголю», – описує чеський боєць.
За його словами, атмосфера і моральний дух в українській армії дещо коливаються. «Налаштованість на перемогу є постійною. У перемозі ніхто не сумнівається. Але ніхто не хоче помирати без потреби. І ми вважаємо багато смертей непотрібними. Це сильно пригнічує радість від успіху. Деякі командири все ще не відвикли від радянської доктрини і роблять дурні помилки… Тому якість підрозділів дуже різна», – стверджує чеський боєць. «Усі дуже поважають (начальника Генштабу Валерія) Залужного, водночас бачать некомпетентних командирів, які повернулися в армію з мобілізацією. Загалом, є намагання позбутися їх… Після проведення слідства, наприклад, відправити їх кудись у тил», – описує він.
За його словами, інші проблеми виникали через відсутність обладнання та підготовки. «Українська армія має ті ж самі потреби. В першу чергу з навчанням, а також з важким озброєнням, включно із боєприпасами», – пояснює чеський воїн.
Зараз його немає на фронті. Він взяв відпустку і відновлюється після хвороби. «Тепер чекаю, коли приєднаюся до нового підрозділу», — каже він, перебуваючи у Києві. Додає, що хотів би допомагати Україні аж до її перемоги. «Я думаю, що цього можна досягти наступного року», — каже він. За його словами, росія стає слабшою, а Україна – сильнішою. «Війна — це продовження політики, а економіка — її частина», — каже він. За його словами, економіка Заходу в рази сильніша за російську. «Тож якщо підтримка України триватиме, звільнення української території триватиме до повної перемоги», – додає він.
Читайте також: Земан дозволив деяким чехам служити в українському війську
