Триває “Тиждень українського кіно” у Празі – подія, на яку чекали чеські кіномани. Але найбільше, звичайно, чекали українці. На кінофестиваль до Чехії приїхало багато зіркових гостей та митців. Щороку подія перетворюється не просто на показ українських фільмів, а виходить діалог між українцями та європейцями. Для України, яка виборює свободу, основою темою кіно лишається війна.
Чи можна за допомогою мистецтва (кіно) вплинути на те, щоб зупинилася війна? Редакція ProUkrainu.cz запитала у гостей кінофестивалю Тиждень українського кіно.
В студію завітали режисерка стрічки “Плай. Гірська стежка” Єва Джишиашвілі та Владислав Балюк, актор фільму “Я і Фелікс”. Дві стрічки кардинально різні, але вони про нас про українців. Про що ж фільми?
“Тиждень українського кіно” відкрила стрічка “Я і Фелікс”
Фільм показує українців у дев’яності роки. Його режисерка Ірина Цілих підкреслює, що намагалася поєднати покоління, звернутися до минулого та наступного, пов’язати їх.
Владиславе, ви – молода людина, яка зіграла однолітка у 90-ті роки минулого століття. Як ви відчули ці дев’яності?
Здається, мені вдалося відчути ці дев’яності ще навіть до того, як потрапив у цей фільм. Тому що уся моя родина власне народилися та жила у цих дев’яностих. Фактично це вплинуло на мене. До речі, “Я і Фелікс” – фільм тих, хто народився у дев’яності. Настав час, коли ці люди готові розмовляти, вести діалог про ті часи. Мені здається, тим, хто особливо сам пережив ці часи, стрічка буде дуже цікавою.
Знаємо такі поняття “голодні дев’яності”, “лихі дев’яності”. З 90-ми роками минулого століття асоціюється багато епітетів. Чи зрозумілі вони іноземній аудиторії?
Одного разу фільм “Я і Фелікс” показували у Лондоні. Я запросив кілька друзів, які власне з Англії. Вони прийшли, але для них це взагалі було щось незрозуміле. Попри те, інший мій товариш з Польщі, каже: “Вау, це усе те саме, що було у нас!” Сто відсотків Східна Європа максимально ближче до цього духу дев’яностих. Хоча, думаю, навіть європейський глядач зможе у фільмі віднайти щось своє. Бо у багатьох могли бути в житті бідність або не найкращі часи. Тому, думаю, що у кожного буде змога побачити та відчути щось своє з цього фільму.
“Вони просто жили, а я просто знімала” – Єва Джишиашвілі про те, як знімали документальний “Плай”
За допомогою документального кіно можна показати реальне життя країни, показати хто ми. Українську стрічку “Плай” вже подивилися у Польщі та інших країнах, тепер у Чехії. Яка реакція іноземних глядачів?
Звичайно, форма подачі дещо незвична для іноземців, для європейського глядача. Але меседж дуже зрозумілий, тому що, взагалі, для мене мої герої – той образ, який я спочатку споглядала, потім намагалася створити – він поза часом. Це такий контекст, який ми відкриваємо. Багато українських документальних та художніх фільмів якраз відкривають ті контекст, які не незрозумілі багатьом тут в Європі. Але ми їх знайомимо. Для мене мої герої – зберігачі цього гену чи коду безперервності буття, а це загальнолюдський досвід. Це така мова, яка зрозуміла, мені здається, будь-де, зрозуміла всім.
Ви почали знімати ще до повномасштабного вторгнення. Чи змінилися настрої і відображення тих подій, які ви фіксували протягом довго періоду? На сьогодні глядач готовий сприйняти цю стрічку?
Думаю, глядач цього фільму, взагалі фільмів на тему війни, обізнаний. Не думаю, що дуже щось змінюється. Бо ця війна триває не два роки, не дев’ять років – вона триває останнє сторіччя. І російська імперія (або царська імперія) намагалися знищити нас усіма можливими способами зла: депортації, голод, вбивства. Думаю, що якраз тому цей ген протиборства та любові дуже притаманний українській людині, як героям мого фільму.
Як відбувався вибір родини, чому саме територіально обрали цю територію України? Зараз чуємо, що нібито західні частини нашої країни не так відчувають війну, хтось більше, хтось менше. У суспільстві йде багато дискусій, позитивні, негативні. Поясніть, чому ви обрали героями фільму саме цю родину?
Ідея фільму прийшла, коли знімала події на Майдані, робила короткий метр. Я була вражена кількістю людей, які готові відмовитися не тільки від комфорту, а пожертвувати своїм здоров’ям, навіть життям заради боротьби за свободу, свободу країни. Ми з друзями якось були неподалік від села, де проходили зйомки. Це було 14 жовтня – день народження УПА. І випадково потрапили до школи. Вечір, темно, вчителі, школярі, їхні батьки – всі разом розповідали історію України періоду УПА. Тоді я вперше почула пісню “Червона Калина”. І зрозуміла, що ці люди є зберігачами цього гену та зв’язку поколінь.
Це ген виживання нації! Ці люди передають із покоління в покоління любов й змогу боротися. Тоді у мене з’явилася ідея зняти фільм про таких зберігачів. Родина Малковичів – перша родина, до якої я потрапила в період відбору. І одразу зрозуміла, що це мої герої. Навіть те, як вони мене сприйняли з усіма камерами, обладнанням… Відразу почала знімати. Вони просто жили в кадрі. Мені дуже легко було з ними в цьому плані, тому що вони ніколи не думали про те, що їх зніматимають. Вони просто жили, а я просто знімала.
Документальне кіно знімали 5 років. Цікаво, як технічно побудували та поєднали зйомки такого тривалого періоду, щоб зберегти емоційне відображення?
Гри ніякої не було. Вони просто жили, а я нотувала це життя. Звичайно, я не жила з ними весь час. Я жила в Києві, але приїжджала раз на місяць, або раз на два місяці. Але багато часу я провела саме під одним дахом з героями, поділяла їх побут, моменти розпачу, радості.
В анонсі читаємо “фільм про родину, яку торкнулася війна”, а як їх торкнулася війна?
Я досліджувала те, як війна приходить у свідомість дітей, наприклад, онуків Дмитра. Це страшна для мене тема. Діти знали про війну з розповідей дідуся, бабусі, мами, бачили в новинах. Але вони дуже чітко розуміють, що це щось страшне, і це стосується і їх, це стосується їх родини.
Діти щирі, вони мене дуже дивували. Я вражена тим, що вони говорили. Думки дуже недитячі. Наприклад, Василько, коли я починала зйомки, він ще не вмів говорити, був дуже маленький. Я споглядала, як формується його свідомість, як він дорослішав. Він почав говорити і відразу ставити дорослим незручні питання, дуже складні питання, на які важко відповісти дитині. Є один момент, коли Аничка говорить спочатку словами своєї бабусі (я розумію, що вона передає її слова), але потім замислюється і говорить: “Ні це ж не так! Це не Бог створив війну, це люди створили війну, погані люди, а добрі погодилися…”
Як у кіно важливі сенси транслюються дітьми
Стрічку «Я і Фелікс» відзначено спеціальною нагородою на кінофестивалі в Італії. Giffoni — це найбільший європейський кінофест дітей та підлітків. Владиславе, як думаєте, чим фільм так зачепив європейську молодь?
У фільмі дуже велика частина присвячується проблемам Тимофія – головного героя. Ось власне, чому. Мабуть, у підлітків дуже подібні проблеми. І неважливо де вони живуть – у Чехії, Італії чи вони з України. Проблеми, мені здається, подібні, особливо у перехідний період. Кожен може побачити себе у цьому герої: все навколо рушиться, все не так, як хотілося, не так, як планувалося. Саме тому таке кіно так відгукується молодому поколінню.
У Тимофія у фільмі не було взуття, він хотів собі нові кросівки. Мені здається, це поширена проблема, навіть десь у Європі: кросівки завжди у когось кращі. Зараз це можуть бути не кросівки, а телефон, якісь інші речі. Я думаю, що усі підліткові штуки – дуже подібні. І дуже хотілося б, щоб це були найбільші проблеми для підлітків. Тому що зараз, в час війни в Україні, особисто у мене прийшло усвідомлення, що всі ці проблеми, які були до цього, вони зовсім не мають ніякого значення. Я дуже скучив за тими часами, коли такі дрібниці вважалися проблемами. Тому що, коли почалася війна, дуже багато підлітків (ще молодші за мене) пішли воювати. Війна змусила всіх дуже швидко підрости.
В Польщі ви отримали відзнаку за акторську гру у фільмі “Я і Фелікс”. За віком ви досить молода людина, але вже маєте досвід такої серйозної ролі. Якщо дивитися на майбутнє, чи є мрія: яку роль хотіли б зіграти?
Багато мрій. Мрію спробувати зіграти негативного персонажа. Мій професійний багаж, якщо так можна сказати, здебільшого складається з позитивних персонажів. Цікаво зіграти повну протилежність, ким я є в реальному житті. Хотілося б досліджувати навіть темні сторони людини. Бо кожен персонаж, навіть негативний, все одно має щось хороше, і навпаки – світлий персонаж приховує щось погане. Хотілося б вивчати акторську гру через психологічні сторони.
Кіно. Війна. Глядач
Кіно про війну – це біль, серйозні філософські теми. Як вважаєте, люди, які переживають війну в реальному житті, готові дивитися ще й фільми про війну?
Єва Джишиашвілі: Дійсно, це сьогодні складне питання. Думаю, кожен має для себе визначити, де та грань, за яку він може переступити, поділ, коли дивитися або не дивитися. Але ми маємо знімати, маємо все доносити. Знаю такі приклади, коли кінематографісти (багато хто із документального кіно, з художнього) на початку війни їздили на деокуповані території. Коли звільняли території, вони їздили і фіксували все те, що росіяни робили під час окупації. Це документи, це наш архів, це докази для подальшого в судах.
Що лишилось за кадром? Враховуючи такий довгий період зйомки, спілкування з родиною, які моменти залишилися за лаштунками?
Було дуже багато смішних моментів, які не ввійшли в це кіно. Особливо з дітьми, наприклад, Василько, він дуже опікувався мною, завжди переживав де я, чи я поїла. Він питав: “де Єва? А Єва вже пообідала?”
Ще смішні випадки. Я дуже боюся мишей, а це село. Звичайно, що там десь можуть бути миші. Якось вночі я помітила їх, дуже перелякалася. Це смішно. Все було дуже органічно, це було просто життя. Не було такого: тут ми знімаємо, а тут ми живемо.
Не маєте бажання таку історію зняти з родиною, яка пережила вже повномасштабне вторгнення?
Складна для мене тема, тому що це біль. Я зараз роблю фотопроєкт на цю тему. Це такий прихований біль. Навіть тут у Європі зустрічаю багато українців, які пережили багато трагічних подій. Наприклад, нещодавно у Гамбурзі зустріла пару із Маріуполя, ми стояли, світило сонце… Це Гамбург, багато людей, навколо гарні вулиці, вітрини… І ці люди мені так тихенько розповідають про те, що вони пережили у Маріуполі, як вони жили в підвалі, як їх бомбили, як вони намагалися виїхати, а на вулиці була гора трупів. Вони просто через них пробиралися, перечіплялися через ці тіла загиблих від бомбардувань. І тут ти розумієш контраст, він жахливий. Думаю, що має пройти ще певний час для того, щоб це нотувати. Тому що ми ще в події, і дуже важко документувати. Це пов’язано з емоціями, емпатією. Треба шукати мову, форму як про це розповісти. Думаю, ще має пройти певний час. Це буде наступна тема. І багато фільмів буде присвячена саме повномасштабній війні.
Чи можна за допомогою мистецтва вплинути на те, щоб зупинилася війна
Як думаєте, ми програємо нашому ворогу у кіноіндустрії?
Єва Джишиашвілі: В плані пропаганди можливо програємо ворогу. По-перше, я не вважаю, що кіно має служити пропаганді. Тому мені важко про це судити, але звісно, має бути інформаційна дуже чітка державна політика. Тому що дуже мало майданчиків за кордоном, наші контексти невідомі в Європі. Загалом в цьому плані, звичайно, має бути державна підтримка, держава має вкладати і кошти, і залучати фахівців, їх в нас дуже багато. Створювати такі платформи саме за кордоном, щоб українські контексти доносити.
Ми можемо формувати суспільну думку, але зупинити війну, на жаль, мистецтво не може. Давайте візьмемо останнє сторіччя: жахливі події, про ці жахливі події є документальні архівні матеріали, відео, тобто є можливість у кожного побачити. Знято дуже багато фільмів, всі дивляться їх, всі переживають, але це не зупиняє наступну війну, наступну жорстоку війну. І яка дуже схожа за тим, як події відбуваються, наприклад, наша війна схожа з Другою світової, навіть, те, як вона починалась. Нас починали бомбити о четвертій двадцять, я прокинулась від вибухів, і ця промова Путіна – вона так схожа на промову Гітлера.
Владиславе, як ви думаєте чи можна за допомогою мистецтва вплинути на те, щоб зупинилася війна?
Владислав Балюк: Звісно, так. На мою думку, мистецтво не може бути космополітичним. Зараз є фільми, які говорять про війну, навіть не показуючи її. Впевнений, що мистецтво – це одна з цієї сили, якою ми можемо зараз допомагати нашій країні у війні перемогти. Звісно, війна на фронті – це найважливіша! Але також є боротьба поза межами. Наше кіно зараз подорожує світом, нам дають майданчики, щоб висловлювати думку. Тому мені здається, кожен українець, який їде представляти якийсь фільм чи якийсь інший продукт, повинен про це говорити. Повинен підіймати завжди тему війни, тому що насправді світ не те, що забуває про неї, можливо просто втомлюється. Світ багато чого не знає про Україну. Іноземці знають про факт війни, але вони мало знають про українців.
Я не маю на увазі, що ми можемо поставити в одну ланку автомат, зброю та фільм – це зовсім різні речі. Я просто думаю, що для нас – українців важливо за кордоном просувати наш національний код. Щоб люди про нього дізнавалися, бо справді дуже мінімальне знання про Україну. У іноземців асоціації з Україною на рівні війни, постійних проблем. Хоча насправді наша країна багата іншим, тому, мені здається, наша місія – особливо українців у Європі – просувати знання про Україну.
Читайте також:
Ленка Віхова: що покажуть на “Тижні українського фільму” в Чехії
