Українських дітей у чеських школах нерідко сприймають через цілий набір готових уявлень. Мовляв, вони звикли до трьох місяців канікул, їм складно пристосуватися до чеського режиму, вони очікують на більшу дисципліну, а після уроків не розуміють, чому в групі подовженого дня можна просто гратися. Але наскільки ці уявлення відповідають реальності?
Чеська авторка Мартіна Форн у матеріалі на Medium розбирає ці уявлення та порівнює український і чеський підходи до навчання. На її думку, справжньою проблемою для багатьох українських дітей стає не небажання вчитися, а різкий перехід до іншої освітньої системи, мовний бар’єр і, для частини дітей, необхідність одночасно навчатися у двох школах.
І це цікава тема не лише для вчителів. Для українських батьків у Чехії стаття може пояснити, чому деякі звичні для них речі школа сприймає зовсім інакше.
Наприклад, один із найпоширеніших міфів, що «українські діти звикли до довгих канікул у 3 місяці». Цей стереотип можна почути/почитати в чеських учительських та в батьківських чатах. Логіка такого уявлення виходить з того, що український навчальний рік формально завершується 31 травня, а новий починається 1 вересня. Отже, складається враження, що українські діти мають майже три місяці повного відпочинку, а тому після приїзду до Чехії їм складно звикнути до місцевого режиму.
Але, як наголошує авторка, така картина занадто спрощена. Червень в українських школах далеко не завжди означає початок безтурботних канікул. Для частини школярів це час підсумкових іспитів та інтенсивної підготовки. Інші можуть мати шкільні проєкти, практику, курси чи спортивно-освітні заходи. Тому порівнювати лише офіційні дати завершення навчального року недостатньо.
Є відмінності й у тому, як саме розподілені канікули протягом року. В Україні зимові канікули традиційно можуть бути довшим суцільним періодом, тоді як у Чехії вільні дні розподілені на кілька коротших періодів – різдвяні, одноденні піврічні, потім весняні та великодні канікули. Авторка доходить висновку, що якщо рахувати загальну кількість вільних днів протягом року, різниця між двома системами не така помітна, як це може здаватися з першого погляду.
А де домашні завдання?
Для української дитини чеська školní družina (група продовженого дня) може стати справжнім культурним шоком (так вважає дослідниця). Авторка описує ситуацію, коли українська дитина звикла сприймати післяобідній час у школі як продовження навчального дня, аби зробити домашні завдання, підготуватися до наступних уроків і лише потім відпочивати.
А в чеській групі продовженого дня дитина може побачити зовсім іншу картину, коли одні діти складають Lego, інші малюють, граються або виходять на подвір’я. Для української дитини, на думку дослідниці, це може виглядати майже незрозуміло: якщо ми залишилися в школі до п’ятої, чому ми весь цей час граємося?
І тут може бути непорозуміння і батьків, які звикли до більш академічного підходу. Вони можуть сприйняти таку організацію часу як ознаку того, що чеська школа приділяє недостатньо уваги навчанню. Натомість за чеською системою družina має іншу функцію, де передусім створюється простір для відпочинку, гри та позакласної діяльності після уроків.
Українська школа: більше дисципліни й запам’ятовування
Авторка звертає увагу і на принципову різницю в підходах до навчання. Чеська освіта останні десятиліття значною мірою рухається в бік розвитку ключових компетентностей, групової роботи, творчого мислення та формувального оцінювання. Українська система, попри зміни в рамках Нової української школи, значною мірою зберігає традиційні елементи. Серед них авторка називає більшу роль авторитету вчителя, заучування матеріалу, диктанти, усне опитування перед класом, значний обсяг матеріалу, який потрібно запам’ятати.
Особливо це помітно в гуманітарних предметах. Українські школярі можуть вчити напам’ять вірші, переказувати складні історичні тексти або виступати перед усім класом. Тому дитина, яка потрапляє до чеської школи, може опинитися в ситуації, коли її сильні сторони тут просто не одразу помітні.
Є, однак, сфера, де українські школярі, за спостереженнями авторки, можуть мати помітну перевагу. Йдеться про математику. Мартіна Форн пише, що українська математична освіта має високий рівень і в окремих темах українські діти можуть випереджати своїх чеських однолітків на один-два навчальні роки.
Проблема виникає тоді, коли дитині потрібно не просто розв’язати математичну задачу, а зрозуміти її чеською мовою. Задача може стати значно важчою через незнайому лексику, хоча сама математична дія для школяра є абсолютно зрозумілою. Тому оцінка «дитина не знає математики» в такій ситуації може бути оманливою. Можливо, вона просто ще недостатньо добре володіє мовою, якою сформульоване завдання.
Дві школи одночасно
Найсерйознішу проблему авторка бачить в тому, що частина українських дітей, які живуть у Чехії, продовжує навчатися і в українській школі. Причини можуть бути різними: можливо родина очікує повернення в Україну, або батьки хочуть зберегти безперервність української освіти, або планують, щоб дитина в майбутньому складала українські національні іспити. У результаті виникає подвійне навчальне навантаження. Вдень дитина проводить кілька годин у чеській школі. Там їй потрібно не лише засвоювати навчальний матеріал, а й постійно працювати іноземною мовою, розуміти нову термінологію, писати контрольні та адаптуватися до нового колективу.
Після цього навчальний день може не закінчуватися. Удома дитина підключається до української школи, виконує завдання з української мови та літератури, історії, географії та інших предметів. Фактично вона живе у двох освітніх системах одночасно. І саме це, на думку авторки, може бути значно серйознішим фактором втоми, ніж будь-які відмінності у тривалості канікул.
Не «лінива дитина», а дитина під подвійним навантаженням
Саме тому пані Мартіна Форн закликає обережніше ставитися до висновків про українських школярів. Дитина, яка здається незацікавленою, втомленою або повільною на уроці, може насправді мати за плечима кілька годин навчання українською мовою напередодні. А дитина, яка не реагує на завдання так, як очікує чеський педагог, може просто не зрозуміти мову.
Авторка робить висновок, що українські школярі не приїхали до Чехії з системи «нескінченних канікул і мінімуму навчання». Навпаки, багато дітей приходять із системи, де значну роль відіграють дисципліна, запам’ятовування та великий обсяг навчального матеріалу. А після переїзду частина з них опиняється ще й у ситуації подвійної освіти.
Читайте також:
