4.5 C
Czech Republic
додомуНовиниІсторії українцівСмачна кава в Лоунах та незмитий бруд київського підвалу на черевиках

Смачна кава в Лоунах та незмитий бруд київського підвалу на черевиках

Розповідь української журналістки про евакуацію з Києва у найгарячіші дні потягом через Чоп до Праги і далі - до невеликого чеського містечка Лоуни

reklama/реклама

Авторка: Євгенія Гонтар

Морозного березневого ранку ми з доньками приїхали до Праги. Після тижня у київському підвалі, де ми ховалися від війни, та майже двох діб у поїздах, празький вокзал здався нам тихим і спокійним місцем.

Люди проходили повз, усміхалися, несли каву. Українські прапори були повсюди: на будинках, пам’ятниках, клумбах, машинах. Здавалося, що це сон. Або казка.Ще вчора моє життя було розділене на підвал, туди ми спускалися, коли вибухи були близько. Будинок здригався або сирени звучали голосно. Якщо ж сирен не було чути, а лише приходило повідомлення на телефон про повітряну тривогу — то ми пересиджували в коридорі. Наш пес Жуль навчився сам бігти у підвал і сидіти тихо. Вдома ж він тепер спав з нами на ліжку, бо всі заборони та правила більше не були важливими. Всім нам хотілося бути ближче один до одного.

Підвал, у якому довелось ховатися дітям авторки та її собаці. Фото авторки.

Життя “до” і “після”

З 24 лютого, коли Росія напала на Україну, мої діти більше не спали у своїх ліжках. Диван у кімнаті — вдень, ковдри і м’які пуфи в підвалі або стільці в коридорі — вночі. Наше життя розділилося на “до” і “після”. А лютий виправдав свою назву — злого місяця. Стільки ненависті та люті я не відчувала ніколи. Віра та надія на те, що ми вернемося до мирного життя, танули з кожним днем. Якщо світило сонце — я злилася, що воно сяє. Коли йшов сніг — він замітав не лише дороги, чужі маячки чи мітки — а й мене, наче я мала якусь білу пелену перед очима. Не рятували ні цукерки, ні фото, ні орхідея, що майже зацвіла на вікні. Коли стало особливо важко — зашторила вікна ковдрами.

Врешті, від ночей у підвалі весь одяг став рудого кольору. Підвальна глина досі не вимилася з чобіт, а джинси я просто викинула, бо їх не можливо було відіпрати. Здавалося, щоразу, як лунала сирена, і ми бігли в підвал — це востаннє.

Чоловіки намагалися розрадити нас жінок і дітей, казали, що вибухи десь далеко. Але щоразу я все менше вірила, і врешті слово далеко втратило свій зміст, наче залишилися букви, як порожня оболонка.

Заліплене скотчем вікно – невелика, але все-таки надія, що в разі вибуху осколки несильно розлітатимуться. Фото авторки.

Коли ти бачиш заграву після вибуху, коли можеш розрізнити не лише розмірене гупання, а й звук автоматних черг — то все задається над близьким, а півметрові стіни будинків — навпаки тонкими, як картон. Збомбардовані будинки, відео пожеж, новини про просування окупантів — все змішалося в страшний клубок. Наче моторошне скло, від якого не можливо відірвати погляд.

Ніякого світла у вагоні

Врешті, коли ми з доньками вже їхали з Києва потягом, провідники попередили, що ніякого світла у вагоні, жодних ліхтарів до ранку. Щоб заспокоїтися, ми ще й заклали вікна подушками і матрацами. Це було єдине, що знайшли в купе. І це давало додаткову примарну надію. Бо нам залишалося одне — молитися, що жоден руZкій не знатиме про наш потяг. Що боїв маршрутом не буде, а на коліях все буде добре. Допомагала віра в залізничників і ЗСУ.

Не треба було ні чаю, ні веселих супутників у купе. Всі хотіли одного — безпечно вибратися з Києва.

Першим шоком для мене було те, що після Тернополя дозволили розкрити від штор вікна. У Львові ми бачили людей з автоматами вздовж колії, а далі, в горах, – навіть патрулі з собаками. Це давало надію, що наш шлях безпечний.

І лише коли у Чопі пройшли митний кордон, а чеські волонтери посадили нас у поїзд на Прагу, я зрозуміла, що більше не треба заставляти себе дихати. Дітей пригостили солодощами, а я не могла напитися води. Здавалося, що у мене в горлі пустеля.

Словацький кордон, захід сонця і гарні зелені газони — досі у мене перед очима. А коли заплющую їх — бачу Чернігів, Харків, Бучу, Ірпінь, Суми, наче хтось придумав телепорт в пекло і забув зачинити туди двері.

Ми виїхали з України увечері. Сонце сідало за Карпати, і небо було рожевим. Я довго вдивлялася, чи не горить щось там, чи то точно лише відблиски на хмарах. А коли нас вночі по дорозі до Праги обігнав інший потяг, старша донька прокинулася і злякано спитала, що то свистить.

Навіть за тиждень у безпеці, я досі боюся, як гупнуть десь двері. Зупиняю силою думки бажання бігти шукати підвал. Я переконую себе, що сміттєвоз, який щоранку приїздить — то безпечно, що літак у небі везе туристів чи бізнесменів, а не бомби.

Затишок у Лоунах

Неймовірні люди, які поселили нас безкоштовно в готель “Карамель” у Лоунах під Прагою, які нагодували супом у перший же день, бо ми мали з собою лише печиво і воду. Той одяг, шо був на нас, іграшки дітям і документи — це все, що залишилося з минулого життя.

Невеличке містечко Лоуни під Прагою зустріло нас сонцем і запахом кави. Мами з колясками, привітна жіночка, котра продавала фрукти і дзвони над площею… Символічно, що нас поселили на Площі Миру. Всі наші молитви уже не перший тиждень про мир і спокійне життя. Тут же, на площі люди приносять квіти, свічки з українськими прапорами і невеликі плакати.

Місто досі здається мені казковим. І не тому, що тут дуже гарна старовинна центральна частина. А тому, що у Лоунах тихо. Люди поспішають лише зранку. А на вихідних взагалі майже нікого не зустрінеш. Лише молодь по обіді весело гомонить на лавках — хтось їсть морозиво, інші катаються на скейтах чи самокатах.

Ще зовсім недавно таким був і Київ. Та тепер там час розділений між комендантською годиною і сигналами тривоги. А Чехія огортає теплом дому. Затишними обіймами мами, немов каже: “Все добре, дитинко. Ти вдома”.

Заново вчуся посміхатися

Навіть у державних установах всі спокійні та привітні. Поліцейські, які оформляли документи на нас з доньками, були на роботі вже добу, але усміхалися нам. Волонтери самі зробили медичну страховку, лише попросили зачекати кілька хвилин, бо оформлювали маму з маленькою дитиною на руках. Нас пригостили гарячими напоями і пропонували перекусити. Навіть місця для відпочинку приготували на випадок, якщо буде дуже багато людей.

В іншій установі чиновниця спокійно розказала все і дала вивчити з собою документи. Хоча її робочий день добігав кінця, поки дійшла наша черга. В Україні за пів години до кінця робочого дня вас уже можуть не прийняти, бо чиновники поспішають здати всі документи і збираються додому. А тут, не зважаючи на таку кількість біженців, більшість з яких не знають мови, не розуміють тонкощів без перекладача і навіть не вміють писати латиницею — допомагають і пояснюють. Для дітей у більшості установ є печиво, вода та іграшки. Для мам з маленькими дітьми — місця, де дітей можна переодягти чи спокійно погодувати.

Я заново вчуся усміхатися. Коли вперше купила сама хліб — відчула себе золотою медалісткою Олімпіади. Коли волонтери вибачилися, що зламався фільтр на кавоварці, довго не могла зрозуміти, чому вони так перепрошують.

Київський вокзал
Київський вокзал, переповнений бажаючими евакуюватися. Фото авторки.

Вчора пила каву з мером міста і говорили про координаційний центр для біженців. Говорили про Україну і пошуки роботи для українців у Чехії. А коли я спитала, чи можна купити валеріанку, бо важко засинати, друзі запросили до нас з доньками психолога. Виявилося, що саме валеріана тут лише за рецептом, а щоб його отримати – потрібно направлення до лікаря-спеціаліста, до якого дає направлення лікар-терапевт, якого ще треба знайти, записатися і довго чекати на прийом. На щастя, ми з дівчатами зупинилися на заспокійливому чаї, але така турбота повертає віру в те, що є добрі люди, що не всі мають звірине обличчя і готові діяти виключно силою.

Морозиво для всіх

Так, я досі шукаю очима надпис “укриття”. Перевіряю на телефоні, чи нема сигналу повітряної тривоги. Але в моєму списку є пункт “Відвідати зоопарк у Празі”, а ще запросити всіх, хто допомагав нам – на морозиво. Як порадила нам психолог, треба йти малими кроками. Спочатку планувати сьогоднішній день, а тоді тиждень. З часом я зможу планувати канікули дітей чи відпустку.

А ще нас запросив директор театру на новий сезон. І перше, що я подумала, чи можна прийти в джинсах, бо сукні залишилися в Києві. Улюблена синя — яку скопіювала з модного показу, і зелена, яку для мене за тиждень пошила подруга-модельєр. Звичайно, можна придбати нову, але традиційна терапія — шопінг, цього разу не тішить. Ні фасони, ні вітрини, ні дзеркала…

Діти адаптуються швидше. Вони вже знають, що у “кафе у Радека” найсмачніше какао з густою пінкою. А ще – де можна погодувати качечок, і які майданчики для ігор найближчі.

Сьогодні донька спитала, чи знаю я, чому їй знову хочеться усміхатися. Я радію таким новинам. Бо це перший крок до того, щоб знову навчилася усміхатися і я.

12 березня 2022, м. Лоуни

Приєднуйтесь до нас у соцмережах

ПОВ'ЯЗАНІ СТАТТІ
reklama/реклама