Ця війна напевно перша в історії проходить фактично онлайн. Світ спостерігає за подіями у реальному часі. Роль журналістів та загалом ЗМІ стала в цьому вирішальною. Як змінилась робота медія редакція ProUkraїnu запитала Соню Кошкіну, відому журналістку, шеф-редакторку популярного українського видання «Лівий берег», викладачку Київського Національного університету ім.Т.Шевченко, а віднедавна і Крлового університету в Празі.
- Мільйони українців опинилися за кордоном через війну росії проти України. Жінки, які рятують дітей, вважають це не еміграція, а евакуація. В той же час певна частина українців, які лишилися, сприймають виїзд за кордон, як зраду. Ви теж отримали порцію критики після повідомлення, що починаєте працювати в Карловому університеті в Празі. Були готові до такої реакції?
Наша національна розвага – це їсти одне одного. За якийсь час після початку війни українці в соцмережах почали “гризти” один одного. Я зрозуміла, що все – ми пішли на поправку, скоро перемога. Щодо моєї сторінки, вона відкрита. Там понад 116 тисяч підписників. Я ніколи не роблю закриті пости, тому в принципі може прийти будь-хто і написати будь-що. І дуже багато людей вважають, що це велика сміливість прийти на сторінку до публічної людини, з якою ти незнайомий, написати їй на “ти” і образити її. Так, такі люди є. І неважливо про що саме я пишу. Я таких людей просто баню. Навіть не розбираюся: знаю цю людину чи не знаю, просто баню і все. Тому що це мій простір, це моя сторінка, і мій вибір певним чином регулювати те, що там з’являється.
- Ви маєте тверду життєву позицію, але багато людей боляче сприймають таке ставлення свого оточення, коли їх звинувачують у зраді. Що б порадили?
Не звертати на це уваги. Розумію, що дійсно неприїмно. Наприклад, навіть в моєму оточенні є люди, які коли роблять щось хороше, все одно про це не говорять. Якщо говорять, то вони себе засуджують, що вони роблять недостатньо. І, насправді, на них дуже сильно впливає така хейтерська атмосфера. Не треба на це звертати уваги, треба бути сильною людиною. Порадити більше нічого не можу.
Насправді, з цим хейтом я і мої колеги буквально кожен день стикаємось. Це не є щось нове. Я після цього писала пост: ти поїхала – зрадниця, ти залишилась – не дваєш про безпеку дитини. Поїхала на Західну Україну, значить, у тебе немає сміливості продовжити свій шлях. Якщо ти продовжила свій шлях і закріпилася в іншій країні, ну ти точно зрадниця, точно не повернешся. Якщо ти там ще почала працювати і щось робити, ну все – це взагалі така зрада, що просто «путін порівняно з цим – свята людина». Що таким людям можна доводити?! Тому я просто раджу не звертати уваги.
Війна і ЗМІ
- Як змінилась ваша робота як журналіста і як шеф-редактора?
Робота змінилася дуже сильно. Добре пам’ятаю, як все почалося. До війни ми працювали в режимі з 8-ї ранку до 1.30 ночі. Відповідно, в ту ніч ніхто не чергував, тому що таких тривожних ночей напередодні вже було багато. Я розуміла, що не потрібно витрачати людський потенціал на те «може щось буде, чогось не буде». Я прокинулась від вибухів, відразу все зрозуміла. Я встала, увімкнула комп’ютер і перші новини я писала сама. З тих пір у нас в редакції 24 число не закінчується, тому що абсолютно всі редактори перейшли в режим роботи на стрічці новин. Якщо раніше ти був редактором відділу «Культура», то ти пишеш новини. Якщо ти був редактором відділу «Економіка», то ти пишеш новини. Всі пишуть новини! Я також, як шеф-редактор, писала новини. Корона у мене не падала з цього приводу.
Згодом, десь за три тижні, ми зрозуміли, що новин вже недостатньо, людям потрібні тексти. І ми відновили свою роботу, тобто якщо ти редактор «Культури» або «Економіки» ти продовжуєш працювати на новинах, але повертаєшся до своєї звичної роботи.
Ковід всіх нас навчив працювати онлайн. Взагалі без проблем. Ми проводимо редакційні летючки так, як треба, ми всі спілкуємось, оперативно обговорюємо, що потрібно читачам саме зараз. Насправді роботи стало дуже багато, в принципі мало ніколи не було. А стало настільки багато, що ми часом записуємо і публікуємо в день по декілька матеріалів. На сайті є таке чільне місце нагорі сторінки (між собою називаємо його «картинка»). І у нас постійні сварки «хто займає цю картинку», тому що матеріалів багато, хочеться найголовніше підкреслити. А просто місця не вистачає.
Наприклад, мій напарник Олег Базар опублікував велике інтерв’ю з Оксаною Маркарову, вона є послом України в США. У мене вийшло інтерв’ю з міністром освіти Сергієм Шкарлетом, який розказує, як буде відбуватися вступний процес в тих умовах, які є зараз. В принципі Шкарлет був готовий напередодні, але я розуміла або Маркарова, або Шкарлет. Плюс у нас текст про те, що відбувається в Херсоні, про санкції…
Це доволі виснажлива робота, але її треба любити. І коли люди займаються своєю професійною діяльністю, вони не так переживають, мають менше дурних думок в голові. Я це по собі знаю. Завжди кажу: чим більше роботи, тим менше дурних думок. Люди мають споживати достовірну інформацію, вона має бути перевіреною. Вони мають бути в цьому переконані. Власне на це ми і працюємо.
- Редакція готувалася до роботи в надзвичайних умовах? Знаю, що з початку року багато українських ЗМІ почали робити запаси води, їжі, якщо тривалий час доведеться перебувати в редакції. Ви проводили таку роботу заздалегідь?
Ми навчилися працювати в екстримальних умовах з часів Майдану ще з 2013-го року, навіть з 2012-го. Рівно десять років тому у нас була велика кримінальна справа проти LB.ua. Тоді не працювали дистанційно, як зараз. У нас три місяці висів амбарний заком на редакції, тому що через Віктора Януковича можна було загреміти за грати за 5 хвилин. Тому, звичайно, я не хотіла наражати на небезпеку свох співробітників.
В часи Майдану 18-20 числа так, у нас були певні запаси. Але не робили на довгий час. Тоді з Максом Левіним, покійним нині, жили в редакції. Вона розташована в центрі Києва, між Михайлівською та Майданом. Макс 19 вранці сходив в магазин, щось купив, тому що ми знали, що підуть війська. Тодішній міністр оборони Лебєдєв мені це підтвердив в офіційному коментарі. Але ми зробили запаси більше з огляду на те, що у нас редакція ночували (окрім нас двох) ще багато колег, фотографів. На піку подій 18-20 числа у нас було до 15 колег. З огляду на це, ми щось купувати.
Зараз я не бачу сенсу окоповатися саме в редакції. Плюс у всіх співробітників діти, родини і, звичайно, вони будуть більш ефективні, коли будуть спокійні за безпеку своїх близьких. Вони будуть з ними. А робити онлайн-видання можна з будь якої точки світу.
Повторюсь, ковід багато чому навчив. Якщо раніше записати інтерв’ю з прем’єр міністром онлайн, це була якась дикість, про це неможливо було домовитися. Зараз це взагалі не проблема, всі інтерв’ю пишуться онлайн. І якщо людина десь в Києві з кимось зустрічається – це вийняток.
Проросійські наративи в Україні та Європі
- Ви брали інтерв’ю у багатьох нардепів та політиків з ОПЗЖ. Зараз їх риторика кардинально змінилась. Як вважаєте, а можливо знаєте, вони відчувають власну провину за попередню позицію та заклики?
Це дуже прикольна тема. Ми в редакції, коли було прийнято рішення про призупинення діяльності ОПЗЖ. Зараз це офіційна заборона, тоді це було призупинення діяльності… І в перший день з ОПЗЖ вийшло десять депутатів, не дуже одіозних. Інші залишилися. У нас була ідея: обзвонити просто по списку, починаючі з Нестора Івановича Шуфрича і всіх інших, і спитати “Как дела?”, “Що робите?”, “Чим дихаєте?”. Неважко здогадатися, що на здвінок від нашої парламентської кореспондентки Анни Стешенко, яка у них у всіх в телефонах записана, ніхто не відповів. Від мене трубку точно ніхто не візьме.
За декілька днів, намагаючись обійти заборону, вони створили групу у Верховній Раді з абсолютно цинічною назвою “За мир і за життя”. Її очолив Юрій Бойко, тому що Рабіновіч в Ізраїлі, він не призовного віку. Але мені це нагадує 2014 рік. Коли вісімнадцятого ввечері були масові розстріли, у Верховній Раді голосувалася постанова про припинення кровопролиття. Потрібно було фізично назбирати 226 голосів, не вистачало зовсім трошки – голосів 20. Вони були – це так звана “група Тігіпко”.
Петро Порошенко, вибачте, що його згадую, але він особисто поїхав в офіс Сергія Тігіпко на Старовокзальну, і там сиділа вся група. Вони сиділи і чекали, як розгортатимуться події. Їм вбивств було мало, вони сиділи і чекали: треба підтримати чи не треба, бо Янукович повернеться і всіх покарає. Вони в ту ніч так і не приїхали голосувати, і Тігіпко не приїхав. Але голоси знайшли. А вже за кілька днів Сергій Леонідович, такий красивий, як він вміє, приходить до Верховної Ради і говорить: “Ми будем созавать оппозицию”. Починає нести якусь маячню, намагаючись зберегти обличчя.
Не функція журналістів щось пояснювати людині, яка в політиці. Але дуже добре пам’ятаю, як ми з колегою скалали йому: “Вибач, але ми з тобою говорити не будемо. Тобі має бути настільки соромно, кров цих людей фактично на твоїх руках”. До речі, після цього ми з ним більше не спілкувалися.
Зараз відбувається те саме. Думаю, що будуть кінцево прийняті судові рішення, і ОПЗЖ зникне з лиця землі. І, ясно, що після завершення війни будь-які проросійські політичні наративи і не тільки політичні, вони з української мапи зникнуть взагалі повністю.
- Згодна, війна поставила крапку в існуванні проросійських поглядів в українській політиці. Проте в Європі вони лишаються. Що роботи?
Дізналася від чеських колег, що в Чехії було дуже багато проросійських різних сил, вони були в культурній, мовній, релігійній площині. Це взагалі окрема тема. Я займаюся темою релігії, трошки на цьому знаюся і розумію про що кажу. Зараз в Чехії починають потроху все це “прикривати”, закрили Сбербанк, чому дуже рада. Знаю, що чеські журналісти почали розслідування того, де конкретно в Чехії в яких структурах, під видом чого росіяни інтегрували свій вплив. Насправді, якщо зовсім назад відмотати, дуже хороший приклад це Крим. До того, як туди прийшли російські танки, там спочатку були проросійські парті, філіали російських університетів. Там були громадські організації, і не тільки повязані з Віктором Медведчуком. Тобто це була планова робота, і коли вже все почалося в 2014 році, чесно кажучі, воно лягло на підготовлену почву. Те саме росія робить по всій Європі. Думаю, цьому скоро прийде кінець.
- Війна змінила багато речей: дипломатію, уявлення про росію, ставлення світу до українців та ставлення українців до своєї влади. Що змінилося для Вас, можливо є друзі в росії, як ваше ставлення змінилося до української влади?
Слава Богу, родичів, близьких в росії немає. Якісь дальні друзі. Я не вірю в “хороших русских”, лібералів. Але, насправді, я не заздрю росіянам, які поїхали вже давно, проте мають російський паспорт. Для них це гірше, ніж бути німцем в 1945 році.
Є буквально три-чотири людини з росіян, кого знаю особисто. Не маю жодних сумнівів в їх позиції. Наприклад, це Жанна Нємцова, батька якої просто вбили. Вбив особисто путін. Вона дуже сильно переживала, коли все почалося, мені звонила, каже: ти мене мабуть ненавидиш, не будеш зі мною говорити. Кажу, до тебе взагалі ніяких питань, живеш за кордоном багато років, займаєшся фондм пам яті свого батька.
Загалом російські ліберали, так звані хороші руські, закінчуються на другому-третьому питанні. І навіть не про Крим. У них снопський імперіалізм, “давайте поговорим”, “все не так однозначно”, все эти ксении собчак… Забути нажавжди. Розумію, що так не буде. Вони територіально від нас нікуди не дінуться.
Хтось із політиків, відповідаючи на питання про можливе примирення між Україною і росією, сказав: можливо про це можна буде говорити тоді, коли очільник росії чи того, що від неї залишиться (я переконана, що рф в нинішньому вигляді скоро не буде існувати), приїде до Бучі, стане там на коліна перед пам’ятником, як це зробив свого часу очільник Німеччини. Вибачився перед євреями за Голокост, і після цього почався якійсь рух. Пройшло багато часу після Другої світової війни. Зараз такий сценарій мені здається неможливим. І наразі говорити, як все буде відбуватися – це шарлатанство, це неправильно. Для нашого покоління це вороги на все життя. Це факт! Для наших дітей теж. А далі – не знаю.
Щодо української влади. Знаємо, що рейтинг Зеленського дуже стрімко зріс. Це об’єктивний рейтинг, а не такий, як у путіна. Він, як всі ми, воює, і кожен це робить на своєму місці. Звичайно, після війни почнуться розборки: хто де був, хто що робив. Почнеться нагородження непричетних і так далі. Зрозуміло, це буде. Але знову ж таки це буде згодом. Зараз я б не бралася це прогнозувати, але це хороший приклад здорового політичного життя в Україні.
- У Вас вийшла серія матеріалів з мерами українських міст. Це суцільний біль. Можливо, Ви щось виділите з цих розмов.
Дуже складно щось виділити. До моменту, коли я записала інтерв’ю з мером Маріуполя, мене запитували: яке найскладніший найстрашніше інтерв’ю в вашій кар’єрі, я говорили, що це розмова з Сашей Януковичем. Влітку 2014 року в москві, коли я робила книгу “Майдан.Нерозказана історія”, я з ним зустрічалися, розмовляли. У мене на руках були всі докази того, що людина конкретно давала накази по агресії проти Майдану. А він дивиться мені в очі і каже: ні, цього не було. По очам бачу, що він не розуміє, звідки я це знаю. Тому що тоді перехвати СБУ не були так поширені, як зараз. Він швидко бере себе в руки і каже: не, не, не. Реально, ти розмовляєш з дяволом. Це, як з путіним розмовляти. Хоча, ні, путін вище за всякі негативні порівняння в цьому сенсі.
До цього моменту я думала, що найважче витримати цю емоційну дуєль. Насправді ні. Коли людина розповідає, що відбувається в рідному місті і говорить про тіла на дорогах, про відсутність питної води і говорить про це доволі буденно. Він до цього вже звик. Це дуже страшно. Ми поговорили спочатку з мером Маріуполя, потім Харкова, Чернігова, Одеси і кожен раз, це було страшніше. Зараз я вже не розумію де межа. Розумію, що після 9 травня в Маріуполі може бути ще страшніше.
– До хорошого. Для більшості ваших читачів: Соня Кошкіна – завжди задає влучні питання, її тексти не просто цікаві, вони змушують думати і звичайно у Соні Кошкіної чудовий кіт з непростим характером. Розкажіть про нього, як він пережив переїзд? Як реагував на вибухи в Києві? Погляд у нього точно змінився.
Нормально. Треба сказати, що він – кіт, як собака. Він завжди зі мною. Для нього не було стресом кудись переїхати. Але зараз йому не все подобається, тому що мала дитина поруч. Він не любить людей, особливо дітей. Це його простір, а тут хтось бігає, щось вимагає. І він періодично відвойовує територію.
- Знаю, що не любите питання про особисте. Але все ж таки: як плануєте своє життя в Чехії?
Насправді у мене не великий горизонт планування. Коли ми їхали, я сказала, що все завершиться 29-30-31 травня, чомусь так здавалось. Зараз немає такої впевненості. Але мені все ще хочете в це вірите. Я не з тих, хто думає, що цей дощ надовго. Але ніхто не знає, скільки точно.
Я працює на радіо “Україна”. Днями буде оголошено про проект протидії інформаційній пропаганді, на допомогу інформаційній безпеці, на допомогу просуванню українського наративу в Європі. Як відомо, з першого липня Чехія починає головувати в Євросоюзі, вона добиватиметься, щоб Україна отримала, як мінімум, статус кандидата. Звичайно, мої знання, мої зв’язки тут потрібні. І той час, поки триватиме активна фаза бойових дій, я буду знаходитися тут. Я не вважаю, що це якась зрада.
Спочатку ми виїхали до Львова. Я в перший же день зустрілася з мером міста Андрієм Садовим. Він питає, ти далі поїдеш чи залишишся? Я тоді ще не знала, що поїду до Чехії, все спонтанно вийшло. Не було не зв’зків, ні родичів. Але я йому сказала:”я повернуся в Київ першим же авіарейсом”. Байдуже куда летітиме: в Запоріжжя, в український Сімферополь, Харків. Куди летітимє лікак, я на нього сілаю і повертаюся, і до Києва хоч пішки.
Але я сподіваюсь, що мені скоро вижинуть машину з Києва. Тому що, коли їхала, міняла автомобілі. Добрі люди давали машини. Я вивозила ще сем’ю біженців з Краматорська. Якщо буде моя машина тут, доведеться трошки міняти плани. Звичайно, як все завершиться, я повернуся. Якщо на той момент у мене будуть контрактні зобов’язання, то я доведу їх до кінця. Так, я планую повертатися до України.
- Звернула увагу на ваш коментар «готова пішки йти до України». Це відгукується в кожному українцю. Дайте настанову: як будувати майбутнє, коли весь час думаєш про втрати війни? Багато людей переповнені песимізмом, переживають депресією. Страшно втрачати житло, роботу, навчання, найстрашніше, коли втрачають рідних.
Коли тут на радіо “Україна” я мала перший ефір, ми писали його з Олегом Покальчуком. Це відомий соціальний психолог, який спеціалізується на таких питаннях. Він сказав, що дуже важливо усвідомити: все, що було – це все було, і його вже більше не буде. Треба просто сказати “дякую” своєму минулому і йти далі.
У багато людей депресивний стан. Це зрозуміло. Але є люди, які просто в ньому застрягають, тому що їм зручно сидіти і плакати, нічого не робити, пояснючи все війною. Таких людей дуже багато. Я цього не розумію. Треба просто бути сильним заради своїх дітей, своїх родин. Всім не просто, але треба рухатися вперед.
А щодо горизонту планування, я би не планувала більше ніж на якийсь короткий термін. Більше ніж на тиждень-два я не згадую. І Олег Покальчук радить всім цього не робити. А планувати своє життя компактно – сьогодні на сьогодні. І звикати до того, що забезпечення звичайного життя, в тому числі побутового – це важливо. Просто раніше ти не звертав на це уваги, а зараз для багатьох це може стати якорем.
