Автор: Лукаш Воячек
Кожен п’ятий український трудовий мігрант знайшов роботу в Чехії через її компанію. Недалеко від Львова, у Стрию, вона має завод з виробництва автозапчастин і побутової техніки. Однак на даний час для більшості гастарбайтерів закриті кордони, а роботу заводу ускладнює війна. Як доводиться працювати під завивання сирен і чому вона досі не залишає Україну? Про це в інтерв’ю чеській економічній газеті E15 розповідає чеська бізнесвумен Міхаела Махарік.
– Як війна вплинула на ваш бізнес в Україні?
– Ми з моїм партнером керуємо двома компаніями в Україні. Перша – компанія Top People, яка опосередковує працевлаштування українських робітників на промислових підприємствах Чехії, таких як Continental чи Trelleborg. Часто це були сотні людей, і 99 відсотків з них — чоловіки. Але коли почалася війна, буквально через день кордони закрили, а українським чоловікам віком від 18 до 60 років заборонили виїзд. Постанова ще діє, нещодавно її продовжили до кінця листопада. В результаті наш бізнес припинився.
– Чи вдалося якось вирішити ситуацію?
– З березня до липня ми чекали, що буде, і шукали нові ринки. Дефіцит української робочої сили був настільки серйозним, що цим вже займався чеський уряд. Також роботодавці втратили чимало українських працівників, які на початку війни перебували в Чехії. Деякі з них поїхали в Україну, бо хотіли забрати звідти рідних, але застрягли там і вже не могли повернутися. Тепер схоже, що буде підвищена квота для Молдови та Філіппін. Тож наступного тижня ми відкриваємо нову філію в Молдові і будемо вивозити звідти працівників на чеський ринок.
Виробництво в Стрию
– А ваша друга компанія?
– Вона називається “Time & Space”. Маємо завод із 250 працівниками у Стрию біля Львова. Виготовляємо кабельні джгути для подушок безпеки та ременів безпеки в автомобілях, а також для побутової техніки — пральних машин, посудомийних машин, холодильників. Ця фабрика і надалі працює, але має низку проблем.
– Яких?
– На початку вторгнення у нас була проблема з нестачею матеріалів, яка ще була пов’язана з пандемією. Потім почалася війна, були складнощі з транспортом. Оскільки чоловіків не пропускали через кордон, водіїв вантажівок критично не вистачало. Ми експортуємо в країни Євросоюзу, тому постраждали і ми. Проблема була вирішена приблизно через два місяці, коли президент Зеленський зробив виняток для професійних водіїв. Ну, а зараз, мабуть, найбільше нас стримують сирени.
Уявіть собі сирену, яка виє над вашим містом приблизно двічі на день. Вся фабрика повинна негайно покласти речі на стіл і бігти ховатися на склад. Таким чином ви втрачаєте годину виробничого часу. Тому, на жаль, нашим працівникам доводиться надолужувати згаяне й залишатися на роботі довше. Звісно, нас непокоїть і висока інфляція, і падіння гривні. Тому навесні ми виплатили, як подяку, всім співробітникам заводу одноразову премію в євро.
– Їздите в Україну?
– Звичайно. Їжджу на наш завод. Я проводжу в Україні в середньому близько десяти днів на місяць. Як директор компанії, я маю підтримувати наших людей, розмовляти з ними, показувати їм, що я не боюся, інакше вони перестали б мене поважати. Ми одна велика родина.
– Тобто ви не думаєте про закриття свого бізнесу в цій країні?
– Ні, Україна – мій другий дім. Там я провела близько восьми років свого життя. Тобто ми точно нічого не закриваємо, ми продовжуємо роботу. Ми надзвичайно раді дати людям роботу. Чимало українських компаній закрилося після початку вторгнення, а обороти тих, що залишилися, впали на половину. Тож ви можете точно підрахувати, що втрата робочих місць — величезна. Український уряд не має грошей і не виплачує допомоги по безробіттю. Тому українці надзвичайно цінують кожну можливість роботи. Якби на фабрику впала бомба, то, звичайно, ми б закінчили роботу. Але, сподіваюся, цей шанс дуже малий.
Розвиток всупереч війні
– То які у вас плани на майбутнє, чи бачите ви світло в кінці тунелю?
– Зараз нам вдалося виграти один тендер великої європейської компанії. Я не можу розповісти деталі, але це замовлення, яке має дозволити нам збільшити чисельність на 80-100 працівників, і це дуже позитивно. Ми також хочемо залучити іноземних інвесторів до нашого регіону на Заході України. Ось, наприклад, у Стрию ми готуємо промислову зону для чеських компаній. У нас також є власні невикористовувані приміщення площею 6000 квадратних метрів, які ми хотіли б запропонувати деяким компаніям з Чехії. Найкраще, що зараз можуть зробити підприємці для українців – це створити нові робочі місця в Україні і зробити це вже зараз.
– Ви маєте уявлення, коли і як закінчиться війна?
– Напевно, зараз цього ніхто не може сказати. Я б хотіла, щоб Україна виграла, але це залежатиме в основному від підтримки західних країн. А мені здається, що Захід уже дуже виснажений і його інтерес до України останнім часом трохи спадає. Далі теж залежить від того, що можна вважати перемогою. Країна вже розорена, це страшна трагедія. Я думаю, що в кінці року Україна буде змушена відмовитися від своїх вимог через брак коштів. З іншого боку, моральний дух російської армії не дуже добрий, тому хто знає, що буде в кінці.
Хто є Міхаела Махарік?
Міхаела Махарік вивчала економіку в брненському Університеті імені Т. Ґ. Масарика. Має п’ятнадцятирічний досвід роботи у кадровій сфері. У минулому працювала консультантом у чеських, німецьких та американських виробничих корпораціях. Зараз є співвласницею та виконавчим директором компанії Top People, яка займається посередництвом іноземних працівників для промислових підприємств у Чехії. Перед війною вона постачала до Чехії приблизно п’яту частину всіх українських працівників. Керує заводом з виробництва автозапчастин і побутової техніки на заході України.
Читайте також: Чеський автопром перевів співробітників зі Львова до Млада Болеслав
