Словаччина повинна підготуватися до “стандартизації словацько-російських відносин”, заявляє новообраний прем’єр країни Роберт Фіцо. Фіцо критикує антиросійські санкції. Його новий уряд припинив військову допомогу Україні з державних запасів, а визначена досі стратегія ЄС і США щодо війни в Україні явно провалюється, каже Фіцо. Чи є словаки проросійськими? Яка історія цієї ностальгії? Про це в інтерв’ю говорить словацький аналітик Олександр Дулеба.
Перед виборами Роберт Фіцо обіцяв, що не надішле Києву “жодного патрона”, кілька разів говорив про українських “фашистів, які вбивали дітей на Донбасі”. І з небуття 2018 року нині йому вдалося виграти вибори. Часопис Politico навіть писав, що Фіцо буцімто “ненавидить Україну” ще з часів “газової кризи” початку 2009 року. Його уряд днями заборонив ввезення з України, окрім пшениці, кукурудзи, насіння ріпаку та соняшнику, також ввезення меду, цукру, солоду та сої. Судячи з усього, уряд Фіцо не перешкоджатиме блокаді кордону Вишнє Нємецке — Ужгород, про яку заявила частина словацьких вантажних перевізників.
Заповіт Штура
Це далеко не все. Наприклад, новий заступник голови словацького парламенту, “права рука” Фіцо Лубош Блага одразу після обрання показово прибрав зі свого кабінету прапор Європейського Союзу. Також він сховав і портрет президентки Зузани Чапутової, яка підтримує Україну, а натомість розмістив там портрет комуністичного терориста Че Ґеварри. На його поличці постала книга відомого словацького русофіла Лудовіта Штура. Блага вже був раніше відомий своїми вкрай проросійськими поглядами. Наприклад, у своєму виступі на мітингу у Зволені він дякував росіянам за визволення і говорив про “добро, яке приходить зі сходу”.
Досі єдиною країною, яка сприяла росії у Європі, дотепер вважалася Угорщина. Схоже, її колишня (до 1918 року) колонія Словаччина також збирається йти таким самим шляхом. Чи буде він буде ще більш промосковським? Які причини цього, для багатьох українців несподіваного, явища, особливо з огляду на урок 1968 року? Про це в інтерв’ю Словацькому літературному центру говорить словацький політолог Олександр Дулеба. “Спадщина Штура та образ Росії, від якої очікується диво. Все ще існують такі дещо наївні та підсвідомі впливи на мислення багатьох людей у Словаччині, – пояснює Дулеба. – Треба просто почитати, що діти вивчають про штуровців”.
Чому російський наратив так успішно розвивається у Словаччині навіть у часи відвертої російської агресії проти сусідньої України?
Словаки і русофільство пов’язані кількома історичними причинами. Перша — це чіткий заповіт Лудовіта Штура в його книзі «Слов’яни і світ майбутнього». Там йдеться про те, що “Росія є гарантом національної свободи словаків”. Він стверджував, що чим більше буде Росії в Центральній Європі, тим краще для словаків. Він рекомендував словакам також переходити на російську мову і православ’я. Це був його заповіт 1853 року, коли не була виконана політична вимога створення автономії в складі Габсбурзької монархії, яку висували штуровці. Вони домовлялися з імператором у Відні, що стануть на бік австрійців проти угорців. Сподівалися на реформу монархії, що словацька програма буде виконана. Але, зрештою, австрійці домовилися з угорцями про дуалістичну монархію, і у 1867 році була створена Австро-Угорщина. Штуровці були розчаровані. Це була зрада Відня. І в цій ситуації Штур написав згадану книгу. При цьому цікаво, що він написав її німецькою мовою. Вона поширювалася як підпільна література, яка вплинула на мислення словацької інтелігенції другої половини XIX століття.
Іншою справою є те, що, за винятком двох дивізій Словацької держави під час Другої світової війни, ми ніколи не воювали проти росіян. Якщо взяти історію чехословацьких легіонів, то легіонери були в Сибіру, де, по суті, воювали разом з “білими” проти “червоних”. Це не була війна проти росіян. Під час Другої Світової війни німцям довелося розпустити дві дивізії Словацької держави, тому що у них був високий рівень дезертирства в протилежну сторону. Словаки не мали бажання воювати проти Червоної армії, яку вони сприймали за “росіян”.
Чому словаки не оговталися після серпня 1968 року?
Тоді Чехословаччина була унітарною державою. Федерацією вона стала у 1969 році. Радянський уряд поставив Ґустава Гусака, який до того десять років відсидів як “буржуазний націоналіст”. І сталося так, що Чехословаччиною керували словацькі комуністи. Росіяни фактично використали словацький націоналізм, щоб розділити Чехословаччину та розіграти “словацьку карту”.
Крім того, у той період Словаччина ставала індустріальною. Були створені заводи важкого машинобудування, де виробляли танки і гармати. Про це прийняли рішення радянські генерали, бо йшла мова про третю світову війну. Але з часом ті танки та гармати ніхто не захотів купувати. Люди, які після Оксамитової революції проклинали Вацлава Гавела — ті ж люди, які проклинають його і зараз. Але вже у 1987 році Центральний Комітет Комуністичної Партії вирішив, що словацьку збройову промисловість необхідно конверсувати. Танки й гармати тоді виготовляли за радянською, а згодом російською ліцензією. Тодішній прем’єр Владімір Мечіар літав до Москви і заявляв, що створив сто тисяч робочих місць.
Фактично це був один із факторів, чому розкололася Чехословаччина. Лобі в державній адміністрації, яке було пов’язане з цією частиною економіки, підтримало розділення федерації та Мечіяра. Вони були впевнені, що “якщо ми домовимося з росіянами, ми збережемо виробництво”. Це була політика Мечіяра – привілейовані відносини з Росією або слова «якщо нас не хочуть на Заході, ми повернемося на Схід».
Схоже, ця геополітична дезорієнтація триватиме ще деякий час…
Це ціла низка факторів у нашій історії, які призводять до унікального явища. Я це називаю так: ми вигадали Росію, нашу власну, “Словацьку Росію”, якої насправді ніколи не існувало. Але ми повірили у створений образ. Якщо ми подивимося на процеси від штуровців, коли створювалося вищезгадане бачення Росії, то ми апріорі очікуємо вирішення наших проблем саме від Росії. Треба просто прочитати те, що є у дітей у підручниках у початковій школі, що вони вивчають про штуровців.
Це наш словацький діагноз. Такі політики, як Мечіар і Фіцо, очікували, що ми матимемо великі проекти з Росією, які врятують Словаччину. Навіть ліберальний прем’єр Ігор Матович хотів “врятувати Словаччину” за допомогою російських вакцин «Спутнік». Він сказав тоді про літак із ящиками: сталося диво. Оскільки словаки повірили в створений образ Росії. Вони чекають від Росії дива, яке врятує Словаччину. Це частина ідентичності, яка діє на підсвідомому рівні суспільства.
Це і є та сама “слов’янська взаємність”?
Я б назвав це словацьким панславізмом. У 2007 році наприкінці спільної прес-конференції з Путіним у Москві тодішній президент Ґашпарович сказав, що ми повинні прагнути будувати відносини між слов’янськими народами поза межами ЄС і НАТО. І Путін був явно здивований, мовляв, що той словак говорить? Це мені дуже нагадує ситуацію у царя, описану російським істориком Сергієм Михайловичем Соловйовим («История России», 6 т., 2 вид., 1897 р.). Важко розрізнити, що в його тексті історія, а що вигадка. Але він описав візит представників слов’янських народів Габсбурзької монархії — також чехів і словаків — до російського царя в 1867 році, під час Слов’янського з’їзду в Санкт-Петербурзі. Царя Александра II переконували, що треба будувати слов’янську державу. Коли вони від’їхали, цар нібито написав листа австрійському імператору: тут були ваші піддані і переконували мене, що я повинен будувати слов’янську державу власне на твоїй території. І він запитував його, що це таке за “слов’янська ідея”, про яку вони постійно згадували. Отже, ми хочемо від росіян чогось, чого навіть вони не зовсім розуміють.
Хто був у тій делегації?
У складі делегації були чехи (головні керівники Палацький і Ріґлер) і словаки (на прийомі в царя були Ян Балтазар Єсенський, Андрей Радлінський і Павол Мудронь), а також хорвати і словенці. Автор згадує список імен, але без цитат чи посилань на джерела. Росіяни в основному сприйняли цю слов’янську ідею наприкінці ХІХ століття, і в 1905 році вперше видали Штура російською мовою. Але, на мою думку, ця історія є ілюстрацією того, що повторюється знову.
Це образ словацької інтелігенції. Думка про слов’янську взаємність була і в Чехії. Але вже Карел Гавлічек Боровський дізнався, якими насправді “братами” є росіяни. Чому словаки не мали таких голосів? Чим ми відрізняємось від чехів?
Я думаю, що ми були дуже схожі. І це змінилося тільки після 1968 року. Оскільки і Другу Світову війну ми трактували однаково. У 1968 році чехи начебто позбулися ілюзії, що — в разі потреби — допоможе Росія. Але словаки — не повністю, бо була створена федерація. Звичайно, я не маю на увазі ліберальну частину словацького суспільства. Але це правда, що в нас не було свого Гавлічека Боровського, який зробив би для словацької дискусії те, що він зробив для чеської. А ще є Томаш Ґарріґ Масарик, який у 1917 році перебував у Києві, де в таборі для полонених здійснив перший набір до чехословацьких легіонів. Чехословаччина прийняла багато білоемігрантів. І у Братиславі також було понад 4 тисячі емігрантів. Донедавна тут проживала внучка графа Потьомкіна.
У той час, коли словацькі інтелектуали дивилися на Росію, вони ніби не помічали чергової національно-визвольної боротьби за кордоном. Якими були стосунки з українською інтелігенцією?
Вони були інтенсивними в межах Австро-Угорщини. Проте в тих стосунках залишалося “русинське питання”. Одним із засновників Матиці Словенської був Адольф Добрянський, політичний лідер русинів. У нього була ідея об’єднання регіонів, зокрема Галичини (яка сьогодні є Львовом), Карпатської Русі, Пряшівської Русі, Ужгородської Русі. Що стосується самого слова Русь, то треба сказати, що тут словацька мова має проблему. Вона не розрізняє одне “с” з м’яким знаком і два “с”. Це одна з причин, чому ми зводили українців і русинів до росіян. Руський — з одним с і м’яким знаком — насправді означає русинський. І це історично означало не етнічну ідентичність, а релігійну.
За часів монархії словацька та українська інтелігенції зі Львова співпрацювали та координували свої дії. Після створення Чехословаччини, однак, виникла проблема кордону між Словаччиною та Підкарпатською Руссю, щодо якої вони не могли дійти згоди. Відтак пішов у відставку і перший губернатор Підкарпатської Русі, американський русин Григорій Жаткович. У 1928 році відбулася реформа державного управління. Межею Землі стала залізниця Мукачево-Ужгород і далі до Карпат. Під час короткої словацько-угорської війни 1939 року угорці перемістили кордон приблизно на 10 км у глиб Словаччини. Після війни під тиском Сталіна Чехословаччина відмовилася від Підкарпатської Русі, але кордон залишився практично таким, яким був після закінчення війни між Йозефом Тісо та Міклошем Горті — лідерами Словацької держави та Угорського королівства, сателітів нацистської Німеччини.
Чим словацька ідея відрізнялася від польської чи української?
Проблема словацько-українських відносин представлена різною зовнішньополітичною схемою словацького націоналізму. Вона відрізняється від схем польського та українського націоналізму. Це приблизно про те, як ми історично сприймаємо наших союзників і ворогів. Проти кого предки шукали союзників. Словаки шукали їх проти Будапешта, Відня, а потім проти Праги. І знайшли їх у Москві та у Берліні. Українці шукали союзників проти Москви та Берліна, хоча часом вони використовували Берлін, щоб вони допомогли проти Москви. Поляки явно шукали допомоги проти Москви та Берліна. Словаки уявляють Росію – “отим другом”. А для поляків вона – ворог. Поляки, як і українці, знайшли собі союзників у Лондоні, Парижі, Вашингтоні. І так є й досі.
Чи зможуть словаки позбутися романтичної пристрасті до Росії?
Думаю, це вже відбувається. Але потрібен час. Дивно, звідки у словаків антиамериканізм – адже що поганого нам зробили американці? А в Америці живе багато словаків. Водночас те, що росіяни зараз роблять з Україною, є катастрофою для самої Росії. Але в міру того, як російський наратив утверджується у Словаччині швидше, українці поступово стають наче винними у тому, що вони дають відсіч. А це можна назвати нічим іншим, ніж збоченням. Це, крім усього іншого, ще й дзеркало нашої системи освіти.
Йдеться про відповідь на питання свободи людини. Я почуваюся вільним у країні, де я, як громадянин, маю свої права та обов’язки, але держава служить мені. Для інших важлива стадність, як у Росії, де людина служить державі. Така людина тоді сприйматиме орбанізми, путінізми та інші -ізми. Тепер питання в тому, яка частина людей у цій країні переконана, що держава має служити громадянину. А яка частина чекає хорошого «господаря», який про все подбає, все вирішить, надере комусь дупу, коли він не слухається. Йдеться про ідентичність раба та ідентичність вільної людини. Це про те, що панує в суспільстві. Основна проблема полягає не в самих інтерпретаціях історії, а в тому, хочу я бути вільною людиною, або рабом. І, мабуть, у нас є велика маса людей, які хочуть бути рабами.
Що порадите почитати в цей час? Які книжки ви читаєте?
Я читав Генрі Кіссінджера та його «Порядок світу». Він цікавий людям, які глибше цікавляться міжнародними відносинами. Готуюся читати книгу Джона Кампфнера «Чому німці роблять це краще». Сьогодні дуже важливо розуміти німців і те, що відбувається в Німеччині. Чому пацифістська Німеччина вирішила інвестувати мільярди євро в оборону і вирішила відключитися від російського газу. Значить, їй доведеться переосмислити свою економіку і політику. Наслідки кризи не були б такими відчутними, якби німці могли сказати собі те, що поляки та українці казали їм багато років тому – не покладайтеся на російське, диверсифікуйте свої джерела.
Інтерв’ю взяли Марек Вадас та Даніела Балажова
Олександр Дулеба (1966)
Очолює програму Східної Європи в Дослідницькому центрі Словацького товариства зовнішньої політики (RC SFPA), у 2000-2019 роках був директором центру. У 2019 році він інавгурований професором Університету імені Масарика в Брно. Він також працює викладачем в Інституті політичних наук Філософського факультету Пряшівського університету.
Людовит (Лудовіт) Велислав Штур (1815-1856)
Словацький поет, філолог, громадський діяч, журналіст, видавець, викладач, філософ і лінгвіст, депутат парламенту Королівства Угорщини. Ідеолог словацького національного відродження у XIX ст. Автор словацького мовного стандарту, що врешті привів до сучасної словацької літературної мови. Організатор словацьких революційних кампаній протягом революції 1848-1849 років в Угорщині.
Деякі погляди Штура можна оцінити як суперечливі. Багато позицій, які він описав у книзі Das Slawenthum und die Welt der Zukunft («Слов’янство і світ майбутнього»), можна вважати його політичним заповітом. Штур пропонував політичне злиття з царською Росією, відкидав вільну ринкову економіку та виділив комуну як її альтернативу. Він відкидав парламентську демократію на користь самодержавства.
Також він відкидав Просвітництво, і разом з ним західні демократичні політичні концепції. Хоча сам був протестантом, він пропонував усім слов’янам прийняти православ’я. Хоча Штур вважається засновником писемної словацької мови, але в цій праці він рекомендує використовувати російську мову як писемну для всіх слов’янських племен. Він також не приховував своєї ненависті до євреїв і схвалював антиєврейську політику російського царя.
Групу послідовників Людовита Штура – Йозефа Гурбана, Міхала Годжу та ще біля двох десятків поетів, письменників, філософів та інших діячів словацького національного руху 19 століття називають “штуровцями”.
Читайте також: Таки друга Угорщина: Проросійський Роберт Фіцо став прем’єр-міністром Словаччини
