16.8 C
Czech Republic
додомуНовиниІнтерв'ю"Цей один день здається безкінечним" – режисерка Оксана Мойсенюк про фільм "Восьмий день...

“Цей один день здається безкінечним” – режисерка Оксана Мойсенюк про фільм “Восьмий день війни”

Цей фільм буде повертати нас на початок і до тих емоцій, коли життя всіх нас – і українців, і європейців – перетворилося на "до і після". До війни і після війни.

reklama/реклама
Українська режисерка Оксана Мойсенюк на початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну зняла документальний фільм про восьмий день повномасштабного вторгнення. І про те, як його проживали українці у Чехії.
Фільм так і називається – “Восьмий день війни”, або чеською “Osmý den války”. Оксана зняла його за один день.
Повертаємось думками на початок великої війни. Згадуємо, як ми жили і чим ми жили. Як у вирі подій народилась ідея зняти фільм, і як її вдалось технічно реалізувати? 

“Восьмий день війни” був спалахом. Це була ідея, яка спала мені на думку на шостий день війни, коли я майже шість діб не спала. Я займалась координуванням,  волонтерством. На шостий день підвелась, і у мене різко вихлинула кров з носа. Калюжа.

Це був сигнал – треба зупинитись.

Тоді, під вечір шостого дня війни, я на годину перевела телефон у авіарежим. Дзвінки  та повідомлення не припинялись. Це був перший момент, коли я зупинилась і присіла на диван із чаєм. 

Це був спалах, я подумала: “Стоп. Я живу у фільмі. Те, що зараз відбувається – це не правда, це не дійсність. Я живу у фільмі”.

І це дуже добре, що я допомагаю, координую, маю багато контактів. Але в той момент я зрозуміла, що кожен повинен працювати на своєму фронті. Я передусім документалістка і режисерка, і просто не маю права це не знімати. 

Я сіла і накидала сорок дві сюжетні лінії, в яких за цих шість днів опинилася. Це була реальність: що було потрібно людям, як відбувалися процеси координації тощо.

Я розуміла, що фільмів про війну, напевно, виникне в Україні дуже багато. Є багато талановитих режисерів, які мають безпосередній доступ до війни на місці. А цей фільм має бути про нас – про українців, які живуть у Чехії, які давно покинули Україну, але вона залишається для них Батьківщиною. І як українці реагують на ці події звідси – з Чехії, Польщі, Канади, з будь-якої країни.

Так, дія відбувається в Чехії, але питання універсальне, воно охоплює більше пластів.


Тобто, ти взяла свій власний досвід і масштабувала його?

Так, я взяла свій досвід.

Наприклад, я організовувала в ці дні гуманітарну збірку, і не було можливості організувати її вдома. Втім, була дівчина, яка робила це у себе в салоні в Плзні. Це одна сюжетна лінія – українці масово скуповують і приносять все на гуманітарну збірку. 

Також я шукала бронежилети, вийшовши на якогось чувака, що продавав їх у Німеччині під французьким кордоном. Знаєш, я робила речі, які ніколи не робила раніше і ніколи не знала, що буду вміти зробити. Передавала скріни з категоріями бронежилетів військовим аташе, розбиралася в цьому, спілкувалась із німцями, котрі говорили: “Все тільки готівкою”.

– Слухайте, у нас тут офіційні гроші, ми можемо тільки фактурою.
– Та які фактури, привозьте нам готівку.

І я шукаю мікроавтобус, а колега оператор каже: “Слухай, якщо тобі треба, у мене є брат з мікроавтобусом, який може поїхати”. І я маю їхати в Німеччину за цими броніками та привезти готівкою декілька тисяч євро. При цьому навіть не знаю, до кого їхати, що це за чуваки. Врешті-решт, зголосилися поїхати хлопці. 

Але знаєш, на тому ареналіні здається, що ти можеш все, і що тобі нічого не страшно. 

І я зрозуміла, що це насправді кіно.

Я написала сорок дві сюжетні лінії. І написала великого листа о другій годині ночі всім операторам, з якими я коли-небудь, за всіх вісім років роботи у ЗМІ, співпрацювала. Мені було потрібно дуже багато людей.

Спочатку я думала, що буду знімати всі ці лінії. Потім їх кількість зменшилась удвічі, і врешті-решт, ми знімали вісім сюжетних ліній. Але мені все одно була потрібна команда десь із двадцяти п’яти людей.

Я написала всім о четвертій ранку: “Якщо ви згідні, просто напишіть мені до другої години дня – jdu do toho (беру участь – ред.)”. 

І скільки людей відгукнулось?

Відгукнулось багато, але відгукнулися не ті, від кого я очікувала.

Робота відеооператорів у Чехії, напевно, як і всюди – це фріланс. І, зрозуміло, що люди мали свої плани. Але почалась реакція, коли одні пересилали інформацію іншим, і цей лист опинився у сотень людей. От справді, без перебільшення – у сотень людей. На Празькій кіноакадемії, на різних воркшопах молодих документалістів. 

І на координаційній зустрічі, яку я зібрала після другої години дня, я знала лиш декількох людей, які прийшли. Більшість були незнайомі для мене люди, які казали: “Доброго дня, ви Оксана? Я отримав від вас лист, я хочу знімати фільм про Україну. Я хочу щось робити для України, але не знаю що”.

Це були чехи?

Було і декілька українців. Але, в основному, це були чехи. І я була неймовірно вдячна.

Вони мені потім сказали: “Це була для нас така сатисфакція”. Багато для кого так було, тому що вони відчували потребу щось робити. Це був перший тиждень, і вони не знали, де себе прибити і чим бути корисними. А тут у них з’явилася можливість бути корисними у своїй сфері. 

Я би хотіла сказати особливе “дякую” двом найближчим своїм колегам у цьому фільмі. Це драматург Томаш Бояр і монтажер Шімон Шпідла. Коли я починала працювати в документалістиці, вони були для мене прикладами того, як можна робити класне документальне кіно. Це дуже відомі люди в Чеській і світовій документалістиці, які отримали багато нагород на різноманітних міжнародних кінофестивалях.

І коли я написала цьому Томашу… Знаєш, за нормальних умов я би, можливо, навіть боялася до нього підійти, тому що ця людина була для мене дуже великого ґатунку. А в той момент, коли я йому написала листа, він сказав: “Оксано, я щасливий, що Ви мені написали. Я залишаю всі свої проекти, тому що нічого зараз немає важливішого, ніж війна в Україні“. 

І так, в принципі, сформувалась ось ця основа, ці мої два крила – Шімон і Томаш, – які допомогли мені цей фільм зробити таким, яким він є. 

Уся підготовка зайняла декілька годин, так?

Так. Почалася з четвертої ранку, увечері була координаційна зустріч, і вже після опівночі восьмого дня ми почали перші зйомки.

От, власне, чому саме восьмий день.

По-перше, тому що мені було дуже важливо знімати рівно тиждень після російського вторгнення. Восьмий день – це рівно тиждень.

А другим ключовим моментом було те, що в цей день відбувався переговорний процес між Україною і Росією в Білорусі. І я дуже сподівалась і дуже чекала, що цей день буде останнім. 

І наївно думала, що цей фільм може називатися “Останній день війни”. І що нам тут вдасться впіймати якісь цікаві моменти, які відбувались у Празі.

Але не так сталося, як гадалося.

Що означає цей фільм сьогодні?

Коли ми з колегами говорили про це в монтажці, то зрозуміли, що фільм буде актуальним завжди. Він законсервував час, оцей восьмий день, рівно тиждень. І цей фільм і на п’яту, і на десяту, і на тридцяту річницю цієї ганебної війни буде повертати нас на початок.

Він буде повертати нас на початок і до тих емоцій, коли життя всіх нас – і українців, і європейців – перетворилося на “до і після”. До війни і після війни.

Цей найстрашніший перший тиждень війни… І так, з того часу, на жаль, сталося вже багато значно гірших подій, ніж були у ті перші дні, і ніж був конкретно той восьмий день. 

Але цих перших відчуттів, мені здається, нам не забути ніколи.

Дуже багато людей і досі задіяні у допомозі, але кожен уже обрав для себе одну конкретну нішу. Якщо на початку вторгнення всі робили все, то тепер кожен покращився у тому, що він для себе обрав. Але суть залишається – допомагають і надалі.

Так, вони масштабувалися. 

Є, звичайно, люди, які втомились і не продовжують. І цьому теж не можна дивуватись. Коли люди у перший період приєднувались із абсолютною відданістю, вони дуже швидко вичерпались. 

Є такі, що, навпаки, вдосконались і вибрали якусь одну сферу.

Наприклад, хлопці, які у фільмі займалися бронежилетами, після цього відкрили свою некомерційну організацію і займаються вже не тільки бронежилетами, але й відправляють дуже велику кількість оснащення в Україну. 

Ліза – головна героїня – продовжує збирати гуманітарну допомогу для свого рідного Харкова. Вона зараз уже відома ледь не на цілу Прагу. 

Продовжують. Я, звичайно, підтримую з ними звʼязок, адже нас поєднав такий проект… І я дуже вдячна цим людям, що вони впустили мене у своє життя.

Як ти їх знайшла? Було сорок дві лінії, а фільм, врешті-решт, висвітлює вісім історій конкретних людей. Як це відбулось?

Це відбулось дуже природньо. Не кожна сюжетна лінія має певну драматургію, яка могла би бути фільмом. Не кожна ситуація є фільмом. Мені потрібно було думати і з точки зору драматургії – щоб це було цікаво дивитись. 

І, звичайно, дуже багато людей не погодилися на зйомку – це теж треба враховувати. Наприклад, для мене омріяною сюжетною лінією була лінія з нашим послом і посольством. Мені здавалось дуже цікавим поспостерігати, як вони працюють. Незважаючи на те, що в нас завжди були дуже гарні стосунки, тому що я знімала для них багато відео, і вони завжди були дуже відкриті до будь-якої співпраці, тут ми, звичайно, отримали відмову. Я розумію, що там відбувалося дуже багато засекречених телефонних дзвінків, і штаби не могли би проводити з паном послом весь день так, як мені цього хотілося. 

І мені до сьогодні дуже шкода і прикро, тому що це також була би дуже гарна пам’ять, зафіксована назавжди – як працювало наше посольство в ці дні, – якби нам вдалося зняти дванадцять годин їх робочого дня. 

Було також декілька ліній, коли люди просто боялися або не хотіли впустити нас у свій особистий простір. Я це абсолютно розумію, тому що все було дуже чутливим. І у перші дні, і зараз чутливо.

Я завжди кажу, що вражена, і дуже дякую всім героям, які знімаються в документальних стрічках. Тому що я би знімальну групу в своє життя не впустила.

Тобто, це був один повний робочий день? Дванадцять годин, коли різні команди роз’їхалися по різних локаціях?

Так, це були навіть шістнадцять годин для деяких ліній. Дні тоді були довгими, і тоді майже всі не спали. 

Я відправила різні команди на різні локації. Було би несправедливо, щоб я як режисерка знаходилася з однією із команд. Я проводила свою режисерську роботу дистанційно та координувала все телефоном або у смс. 

Знаєш, що мене потім найбільше, напевно, потішило… Коли фільм був у Їглаві на міжнародному фестивалі документального кіно, до мене підходили відомі продюсери та режисери, які зробили дуже багато документальних стрічок, і казали: “Але ж це не могло відбутися за один день”. 

А я кажу: “Ми цим жили. Так жили українці тоді, і так вони продовжують жити, тому що цей один день – він здається безкінечним”. Знаєш, ти іноді можеш один день з попкорном біля телевізора просидіти, а іноді ти можеш зробити стільки справ за один день, що тобі не віриться. 

Це як тиждень, це як місяць. І у фільмі це дуже добре видно.

Продовження розмови у наступний матеріалах: про самореалізацію у журналістиці та сфері кіно, про мігрантів у Чехії та документалістику про заробітчан, та про інше.

Приєднуйтесь до нас у соцмережах

ПОВ'ЯЗАНІ СТАТТІ
reklama/реклама