У ніч із четверга (12 вересня) на п’ятницю на 88-му році життя у словацькому місті Пряшів у кращі світи відійшов навічно етнолог, фольклорист, філолог, історик культури, академік НАН України професор Микола Мушинка. Він був відомим словацьким українознавцем, журналістом, публіцистом, письменником-документалістом, репресованим у комуністичні часи. Про його смерть повідомив Інститут українознавства Факультету мистецтв Пряшівського університету (FF PU) та згодом підтвердила і родина.
Микола Мушинка мав багатьох друзів та шанувальників в Україні, Словаччині, Чехії та багатьох інших країнах, які нині висловлюють жаль усім близьким професора. Словацький національний музей – Музей української культури (SNM-MUK) повідомляє у соцмережі, що пішла із життя видатна особистість наукового, педагогічного та культурно-громадського життя українців у Словаччині, багаторічний співробітник, перший редактор наукового збірника, популяризатор, академік і друг українського музею у Свиднику.
Знав про українську культуру все
«Відійшов у вічність найбільший фольклорист, якого я знала. Людина, до якої я могла зателефонувати будь-коли, коли мені потрібна була допомога в перекладі якогось унікального слова, якого не було в словнику, бо воно було надто місцевим, чи архаїчним, чи релігійним», – сказала Люба Кольова, засновниця національного мовлення на Словацькому телебаченні.
Микола Мушинка народився 20 лютого 1936 року в селі Курів. Навчався в Бардейові, Пряшівському та Карловому університетах у Празі, а також у Києві. З 1960 року працював на філософському факультеті Університету Павла Йозефа Шафарика в Пряшеві. Згодом йому заборонили друкуватися. Працював пастухом та кочегаром. Із 1972 по 1990 рік він опублікував п’ять книжок і понад 150 наукових досліджень, статей і рецензій у Західній Європі, США та Канаді. У 1990 році повернувся на кафедру до Пряшева.
Досліджував, публікував і читав лекції з фольклору русинів і українців у Словаччині. Також досліджував долю Музею визвольної боротьби України в Празі, який існував у часи міжвоєнної Чехословаччини. На його рахунку сотні статей і десятки книг українською та словацькою мовами. Його бібліографія налічує понад 2000 фахових і популяризаційних статей. Брав важливу роль у зародженні та проведенні щорічного Фестивалю русинів-українців Словаччини або Маковіцької струни у Свиднику. Він був автором усіх сценаріїв фольклорного гурту «Куровчанин», який існує понад 50 років.
В Києві хотів удосконалити українську мову, але прийшло розчарування…
“В Курові наша хата була місцем збору сусідів: жінки вечорами пряли, співали, я ж при гасовій лампі уроки робив. І попросили якось мене: “Почитай нам, Миколаю, що тебе в тому Пряшеві вчать”. Ну я й почитав їм “Євгєнія Онєгіна”. Не зрозуміли. Читаю Некрасова – нічого. А потім почитав “Катерину” Шевченка – і всі зачали плакати. На другий день більше людей прийшло. Я почитав їм “Наймичку”, ще дещо. Плакали знов. А я подумав: то який же я “русский”, коли моя мама тієї мови не розуміє, а при Шевченку плаче?”
“У Києві я мав дивні відчуття: я, переконаний українець, приїхав до столиці України удосконалити українську мову, – а там усе російською! Почав бунтувати, говорити принципово українською. Так зв’язався з дисидентами – Михайлиною Коцюбинською, Іваном Світличним, Іваном Дзюбою та багатьма іншими. Вони кликали мене на різні бесіди – а тоді, оскільки я мав вільний перехід через кордон і службовий паспорт, спитали: чи не міг би я час до часу перевозити самвидав? Так я почав возити літературу до Пряшева, звідти її передавали до Югославії, а тоді вже своїми каналами далі на Захід”, – розповідав він у інтерв’ю журналу “Локальна історія”.
Боліла “деукраїнізація”
Микола Мушинка дуже хвилювався за долю української меншини у Словаччині. Він хотів заснувати у Пряшеві Інститут фольклористики. Але у 1990-х роках у країні був проросійський, авторитарний уряд Владіміра Мечіара, який не мав у пріоритеті українське питання.
“На той момент уже не було такого позитивного ставлення до України та україністики ні серед влади, ні серед місцевого населення, – розповідав Мушинка. – Пішла “деукраїнізація”. Уряд визнав русинів окремою національністю – і люди, які раніше вважали себе українцями, стали масово записуватись у русини. Україна мала у Словаччині поганий імідж. Мовляв, нема там порядку, все втікає звідти. Ре-оптанти (з Волині — ред.), які масово повернулись, підлили олії у вогонь. Вони навіть не до русинів себе записували, а до словаків – 90 відсотків із них «словаки» тепер.
Ми з сином Олесем навіть не так давно видали 700-сторінкову книжку «Національна меншина під загрозою». Її заклик був: визнавайте себе за українців чи за русинів – але не визнавайте за словаків, бо ви, ні, ваші предки ніколи ними не були. А підтекст – якщо ти знатимеш азбуку, кирилицю, то є надія, що зрозумієш, що ми складова українського народу. А як запишуть тебе словаком – уже ніхто на українське не поверне. Ми розіслали цю книжку у всі 260 сіл, де раніше більшість русинами себе записували. І в наступному переписі 2011 році вже на 12 тисяч більше людей русинами себе назвали – хоч до того тенденція йшла на спад”.
Останнє прощання з покійним відбудеться в понеділок, 16 вересня об 11:30 в Домі жалоби в Пряшеві біля головного міського кладовища.
Читайте також: Художник і архітектор Михайло Щиголь відійшов у кращі світи
