5.3 C
Czech Republic
додомуНовиниАктуальнеУкраїнці про війну: "завтра" може не бути, тому цінності змінилися

Українці про війну: “завтра” може не бути, тому цінності змінилися

reklama/реклама

“У мене був синдром людини, що вижила. Можна себе звинувачувати, що склалося саме так, а можна знайти у цьому велику силу. Я можу допомагати іншим людям!” Розповіла Поліна Кучковська з міста Київ, HR директор міжнародної ІТ компанії.

Поліна – героїня нового випуску “Історії українців про війну”. Вона розповість свою історію: відверто про переживання у ці тяжкі часи та допомогу людям в евакуації з небезпечних територій.

Далі історія від першої особи.

Доброго дня! Мене звати Поліна Кучковська, я з України, з міста Ромни Сумської області. Вже майже дванадцять років живу в Києві, бо поїхала на навчання, залишилася, знайшла роботу. Працюю в міжнародній IT-компанії вже більше семи років на посаді HR директор.

Війна почалася

До двадцять четвертого лютого ходило дуже багато розмов з приводу того, що може початися війна росії з Україною. Але ніхто в це не хотів вірити, думати про війну, сприймати як те, що дійсно може статися. Я була серед тих людей, які відмовлялися вірити в те, що таке можливо в цивілізованому світі в цей час, коли всі йдуть до прогресу в усіх сенсах.

Двадцять третього лютого хлопець говорить, давай зберемо речі та побудемо в батьків під Києвом. Я погодилася, запитала, які речі треба брати, він відповів, уяви, що два місяці не зможеш повернутися додому, ясна річ, що ця фраза мене трохи налякала. Було дуже дивно двадцять третього числа, ввечері виходимо на вулицю, а люди ведуть звичайний спосіб життя. Двадцять третього числа всі сиділи в кав’ярнях, хтось пив коктейлі, хтось просто гуляв з собакою, розмовляв по телефону. Життя йшло так як вони йшло завжди. Двадцять третього числа ми виїхали за Київ.

Двадцять четвертого числа мені зателефонували, я прокинулася від телефонного дзвінка моєї колеги і спросоння я почула тільки одну фразу: “Поля, нас бомблять.” Ми з Льошою ввімкнули телевізор, почали дивитися, що відбувається, бо там, де ми тоді перебували, було досить тихо на момент початку війни, ми не чули вибухів. Ми почали думати, що робити далі. Я спілкувалася зі своїми колегами, друзями, вони всі розповідали про жахливі затори на мостах, на всіх дорогах, бо фактично всі почали збирати речі та рятуватися. Ми вдома намагалися допомагати координувати якісь певні рухи, але все одно був такий хаос і, мабуть, частково паніка, бо це зовсім інша реальність.

Перші дії після початку війни

Я працюю у сфері HR і працюю вже більше семи років, а все, що пов’язане з моєю роботою, пов’язане з людьми. Якщо мої близькі в умовній безпеці, я починаю думати про всіх тих, за кого несу відповідальність. Двадцять четвертого числа, коли я зателефонувала татові, він у Сумській області, з’ясувала що все умовно ОК, я почала думати про те, що потрібно сказати всім тим людям, які працюють на нас, а це більше шестиста людей. Люди в умовах паніки, їм потрібен хтось, хто може сказати, що можна робити. Тому першим, що ми робили – це налаштували комунікацію і почали розробляти план евакуації людей, зокрема жінок і дітей.

Ми організували “хаб” у Польщі, тобто це тимчасове місце, де можна було перебути якийсь певний час, ми знімали готелі, зняли коворкінг, щоб люди могли приїхати з сім’єю або з друзями та відпочити з дороги. Ми домовилися з психологами про консультації, які компанія теж відшкодувала. Ми активно наймаємо людей в першу чергу з України. У нас є Boosta Academy, це наш освітній проект. І в момент, коли ми зрозуміли, що дуже багато людей залишилося без роботи. Ми вирішили безкоштовно відкрити доступ до тих курсів, що є в рамках Boosta Academy і це був дуже класний проєкт, який ми запустили. Більше двадцяти тисяч реєстрацій людей серед тих, хто хотів здобути нову освіту в новій сфері і таким чином там за умовно два місяці здобути нову професію.

українці про війну

Повернення до Києва

Коли повернулась до Києва через два з половиною місяці після початку війни, почали відновлювати свою роботу магазини, кав’ярні. Я була неподалік від River-моллу (м.Київ) і вперше почула сирену, вперше за весь час. Це була секундна паніка, відчуття тривоги, бо так як ми жили за Києвом, де не було чути сирени. Там було дуже чути активні бойові дії в Бучі та Василькові і було видно спалахи. Це було сорок-п’ятдесят кілометрів від нас і це було дуже сильно чути і також у нас поруч була ППО, тому ми чули, бо це було голосно, що постійно здіймалися ракети на перехоплення ворожих ракет.

У мене був певний синдром людини, яка вижила, адже нам дуже пощастило, що в нас було досить спокійно. Звісно, можна себе звинувачувати, що склалося саме так, як склалося, а можна знайти у цьому велику силу. Якщо я знаходжуся в умовах безпеки, значить, я можу допомагати іншим людям. Я не їхала за кордон сама, але я координувала повністю ці переміщення. У одного з моїх колег було три-чотири тварини та велика сім’я і це дуже складно знайти прихисток. Я знайшла в цьому відраду для себе, бо було дуже складно емоційно, якщо нічого не робити і просто жити в умовах невизначеності.

Родина в Сумській області

Неспокійно було через те, що тато знаходився далеко, не було можливості його звідти забрати, бо в Сумах були активні бойові дії, і місто Ромни знаходиться на дорозі з Сум до Києва. Раніше були автобуси, які курсували між містами та перевозили людей, а цього разу це були ворожі танки, які проїжджали через місто. Не було можливості поїхати забрати батька. Тато знаходився в Ромнах, разом з моїми двоюрідними сестрами та племінниками. Вони ховалися в підвалах, бомбосховищах, а також у лікарні, бо мій тато лікар. Він мені пояснював свою мотивацію залишатися в том числі тим, що він лікар і може бути корисним. Він працює в лікарні вже майже сорок років і хотів допомагати людям. Мені б хотілося, щоб він був поруч, я розуміла, що з ним все добре. Але це його рішення і я це поважала. Ми зідзвонювалися, спілкувалися, в травні навіть поїхали до тата в Ромни.

Війна зруйнувала всі плани

Я точно впевнена в тому, що все скінчиться нашою перемогою. У таких умовах невизначеності дуже складно будувати якісь плани. Тому я зараз живу одним днем, коли ти розумієш, що життя є тут і зараз, потрібно насолоджуватися і не відкладати якісь плани на потім, не відкладати свої цілі, бажання. Завтра може не бути, коли ми живемо в такій ситуації, і це дуже твереза думка, яка мене тримає на плаву, вона нагадує про те, що я маю жити сьогоднішнім днем.

Взагалі, війна змусила переоцінити багато цінностей. Якщо раніше ти дивився на те, що ти успішний, бо в тебе є кар’єра, гроші, авто, квартира, подорожі тощо. Зараз я розумію, що найвища цінність у першу чергу – це твоє життя, а також близькі друзі і оточення, яке ти збудував за певний час. Бо саме ті, хто тебе підтримував, кого ти підтримував і за кого ти хвилювався, хто весь час писав “як ти”, бо це стало запитанням номер один за весь цей час і це те найцінніше, що в тебе є. Тому я дуже бажаю перемоги, яка, я впевнена, трапиться ось-ось дуже швидко і ми будемо найсильнішими, найкрутішими і неповторними. Я бажаю всім, щоб у кожного були ті люди, в яких ви відчуває цю підтримку, щоб ви відчували цю опору в собі в тому числі.

Читайте та слухайте історії українців про війну.

Приєднуйтесь до нас у соцмережах

ПОВ'ЯЗАНІ СТАТТІ
reklama/реклама