Українці у Чехії сьогодні регулярно стають мішенями хейт-спічу, дезінформаційних кампаній і пропаганди. Ідеться не лише про поодинокі випадки прямих образ у соцмережах чи агресивні вигуки на вулиці, але також про постійне повторення негативних тверджень про українців вцілому — настільки часто, що навколо українців починає формуватись окреме токсичне інформаційне середовище.
Про це в інтерв’ю розповів Томаш Кобліжек — науковий співробітник Філософського інституту Академії наук Чеської Республіки, котрий зосереджується на темах мови ненависті, дезінформації та пропаганди. Томаш досліджує ненависницькі висловлювання та дезінформацію як явище, часто також їхні прояви по відношенню до українців.
Повна розмова доступна чеською та українською мовами на нашому YouTube.
Від поодиноких випадків до комунікаційної стратегії
У чеському інформаційному просторі Україна та українці стали однією з головних тем як для дезінформаційних кампаній, так і для мови ворожнечі, зазначає Томаш Кобліжек. Це, за його словами, не зовсім нове явище. Протиукраїнські висловлювання та дезінформація з’являлися в Чехії ще після 2014 року, коли Росія окупувала Крим. Однак після початку повномасштабного вторгнення їхня кількість, за словами філософа, значно зросла. Змінилася і ще одна важлива річ — хто саме поширює такі повідомлення.
Кобліжек звертає увагу, що негативні наративи про Україну та українців дедалі частіше можуть походити не лише від анонімних користувачів соцмереж. Їх поширюють люди, які мають більшу публічну аудиторію та авторитет. І саме це, на його думку, посилює вплив таких заяв.
«Якщо ви поширюєте такі повідомлення як анонім у соцмережах, потім як регіональний політик, потім як політик, який уже має загальнонаціональне охоплення, а потім, наприклад, як член урядової партії, ви, можливо, все ще говорите те саме. Але дещо змінюється: у вас більший авторитет, більший охоплення, і це має більшу силу», — зазначає Томаш.
Мова ворожнечі — це не просто образа
Окремо філософ зазначає, що поняття hate speech іноді розуміють занадто широко. Не кожна образа автоматично є ненависницьким висловлюванням. За його визначенням, прояв хейт-спічу — це повідомлення, спрямоване на те, щоб викликати ненависть до людини через її належність до певної групи. Тобто якщо людина свариться з конкретним Карелом чи Александром через особистий конфлікт — це одне. Якщо ж на людину нападають саме тому, що вона українець або українка — це вже зовсім інша ситуація, пояснює Кобліжек.
Проблема полягає ще й у тому, що ненависть можна поширювати не лише через очевидно жорсткі образи. Іноді окремий вислів може навіть не виглядати достатньо серйозним, щоб через нього відкривали кримінальне провадження. Але якщо подібні повідомлення повторюються щодня, особливо з декількох джерел, вони створюють певне мовне середовище.
«Проблема в тому, що такі висловлювання десь посередині, але їх багато, і тому виникає таке середовище. І з цим дуже важко боротися, тому що ви не можете показати на одне слово й сказати: “Ось це вже йдемо заявляти в поліцію”. Усе відбувається у такій сірій зоні», — зазначив він.
Абстрактні негативні наративи впливають на реальне життя українців
Наслідки хейт-спічу, за словами філософа, не обмежуються емоціями. Звісно ж, коли людина постійно бачить або чує негативні висловлювання про «свою» групу і, відповідно, про себе — наприклад, про українців — це впливає на те, як вона почувається у суспільстві. Але почуттями все не закінчується.
Хей-спіч може мати дуже реальні наслідки у житті людей. Найбільш очевидний наслідок — це те, що українець або українка можуть зіткнутися з труднощами під час пошуку роботи чи влаштування дитини до дитячого садочку. Але є також суспільний і політичний аспекти. За словами Кобліжека, дослідження показують, що люди, які часто стають мішенню ненависницьких висловлювань, можуть часом значно менше брати участь у публічних дискусіях. Причина проста: вони не хочуть знову ставати об’єктом нападів, навіть потенційних: «Якщо я зараз щось скажу, то знову почую на свою адресу багато всього».
Таким чином, людина поступово відходить від публічного обговорення важливих для неї тем. Це також є своєрідним видом дискримінації свободи слова, як зазначає Кобліжек — коли через те, що хтось висловлюється без обмежень, починають «самоцензуроватись» інші люди.
Люди можуть замовкати
Це особливо важливо для журналістів, активістів та інших людей, які регулярно працюють із публічними темами. Якщо людина постійно отримує хвилі агресії через свою позицію, вона може почати думати, чи варто взагалі продовжувати говорити на певні теми. Кобліжек називає це одним із проявів «цензури», коли людину не забороняє держава, але масована атака фактично змушує її замовкнути.
«Іноді існує міф: подивіться, яка у нас чудова свобода слова, ми навіть дозволяємо поширювати ненависницькі висловлювання. Ми такі ліберальні, що нікому нічого не забороняємо. Але ми не усвідомлюємо, що саме ненависницькі висловлювання часто можуть мати цензурну мету», — сказав він.
Вулиця і соцмережі: мова ворожнечі працює по-різному
Дослідник окремо розділяє ненависть у реальному житті та онлайн. Наприклад, коли українка їде в трамваї та говорить телефоном українською, і хтось раптом підходить та вигукує образу. Кобліжек називає такий формат «hit and run hate» — ненавистю за принципом «ударив і зник».
У соцмережах механізм інший. Там напад не обов’язково залишається одиничним. Повідомлення можна прокоментувати, поширити, до нього можуть долучитися інші користувачі. У результаті виникає колективна атака, яка триває значно довше, а іноді й організована кампанія.
Не забуваймо: ідеться про меншість
Водночас Кобліжек наголошує: варто тверезо оцінювати масштаби поширення ненависницьких наративів і дезінформації. Це добре видно на прикладі американського дослідження, яке згадує філософ. Учасників запитували, яка частка користувачів соцмереж, на їхню думку, поширює ненависницькі висловлювання. Люди припускали, що це близько 40–50%. Однак насправді у дослідженні йшлось приблизно про 3–9%.
Так само і у Чехії, на думку дослідника, поширення ненависницьких наративів — це не масове явище. Таке враження може складатись через те, що навіть невелика група людей може створювати величезний обсяг контенту.
Точка зору або наклеп?
Якщо придивитись до чеської дезінформаційної сцени, то нерідко можна побачити апеляцію до свободи слова і свободи висловлення власної думки. Але де межа? У чому полягає різниця між власною думкою та неправдою?
Кобліжек пояснює: власна думка — це передусім ціннісне судження. Людина може мати негативне ставлення до певної групи, але це саме по собі не перетворює її висловлювання на факт. Але якщо людина наполягає на твердженні яке обʼєктивно не відповідає реальності, як на правді — це вже інша ситуація. Наприклад, твердження про те, що події в Бучі нібито були інсценовані українцями.
Однак проблема дезінформації може бути не лише в прямій неправді. Іноді маніпуляція виникає через неправильне узагальнення. Наприклад, якщо одна людина скоїла злочин, це не дає підстав робити висновок про всю групу. Маніпуляція полягає не в тому, що кожна окрема деталь є вигаданою, а в тому, як із неї роблять висновок про мільйони людей.
Дезінформація або неправда?
Не менш важливо — і водночас не менш складно — розрізняти між дезінформацією та простою брехнею. На думку Томаша, метою дезінформації не обов’язково має бути змусити людину повірити в конкретну брехню. Натомість, іноді буває достатнім позбавити людину впевненості у правді. Наприклад, людина, керуючись офіційними звітами міжнародних організацій, вважає, що певну атаку здійснила Росія. Дезінформаційна кампанія може не переконати її в протилежному, а просто змусити думати: «А раптом ми насправді не знаємо, як усе було?». У результаті людина перестає бути впевненою у тому, що раніше вважала правдою.
Саме тому в наукових дослідженнях, пояснює філософ, дедалі частіше говорять про маніпуляцію, а не просто про обман.
Російська пропаганда працює і через старі, і через нові наративи
Одним із прикладів довготривалого пропагандистського наративу Кобліжек називає твердження про українців як «нацистів» і «бандерівців». Такі повідомлення можуть роками повторюватися практично без змін. Навіщо вигадувати щось нове, якщо досі працює перевірене старе?
Але російська пропаганда, за його словами, вміє також дуже швидко реагувати на нові події. Якщо в Україні виникає корупційний скандал, його можна використати для створення і просування більш глобального повідомлення: мовляв, навіщо підтримувати Україну, якщо гроші все одно хтось розкраде!
Що робити?
Як протистояти нападам хейт-спічу? Перше і головне — подбати про свою безпеку та переконатись, чи безпечно вступати у суперечку з агресором. Якщо людина все ж вирішує відповісти, варто памʼятати — далеко не кожного співрозмовника можливо переконати змінити свої погляди. Реалістичніша мета — знизити токсичність розмови та перевести її з образ на предметне обговорення.
За словами Томаша, дослідження показують, що іноді допомагає так званий «дружній крок» — спроба показати, що ви розумієте ситуацію людини та її переживання або страхи, але водночас не погоджуєтеся з її неправдивим твердженням. Наприклад: «Я розумію, що ви втратили роботу і зараз злитеся, але те, що ви говорите, не відповідає дійсності». Так само може працювати підкреслення спільних поглядів: «Я теж консервативний, але з цим твердженням не погоджуюся».
Йдеться не про те, щоб погоджуватися з ненавистю, а про спробу почати розмову без додаткової ескалації.
При цьому реакція на мову ворожнечі не обов’язково має бути спрямована на самого автора образ. Кобліжек наголошує: дуже важливо підтримати людину, яка стала мішенню. Якщо ви побачили напад на українця чи українку в інтернеті, можна просто написати цій людині приватне повідомлення: «Я бачив коментарі. Це повна дурниця, не зважай». На думку філософа, така підтримка має дуже велике значення.
Адже жертва ненависті може переживати подвійну шкоду: спочатку через сам напад, а потім через те, що люди навколо нічого не зробили. «Реакція на ненависницькі висловлювання не обов’язково означає реагувати на ненависника. Можна також звернутися до жертви з підтримкою», — пояснює Кобліжек. І це те, що може зробити практично кожен.
При боротьбі з ненависницькими проявами та дезінформацією потрібне поєднання різних підходів: законодавчих, освітніх, інформаційних та суспільних. Тут у приклад часто наводять Фінляндію, де медіаграмотність лежить в основі роботи зі школярами — ті в межах шкільної програми, наприклад, вивчають різницю між дезінформацією, місінформацією та малінформацією.
- Дезінформація — це навмисне поширення неправдивої інформації з метою обману чи маніпуляції.
- Місінформація — коли людина поширює неправду, але сама вважає її правдою і не має наміру когось обманювати.
- Малінформація — інформація може бути правдивою, але її подають або виривають із контексту так, щоб люди зробили з неї хибні висновки.
Фактчекінг: чим швидше, тим ефективніше
Одним із найдієвіших способів боротьби з дезінформацією залишається фактчекінг. Утім, важливо проводити його якомога скоріше — чим довше людина живе з неправдивою інформацією, тим складніше буде її скасувати (навіть спираючись на факти). Тому надважливо реагувати на фейкову інформацію якомога швидше.
«Це міф, що людина повірить у дезінформацію, то вона замкнеться у своїй бульбашці й більше ні в що не повірить. Дезінформацію можна спростовувати, просто треба вміти це робити і бути швидкими», — зазначає Кобліжек.
Провідною країною у боротьбі з дезінформацією на сьогоднішній день є Україна. Внаслідок російської агресії, Україна накопичила значний досвід протидії дезінформаційним кампаніям. Країна, яка щодня стикається з російською пропагандою, водночас отримує практичний досвід її розпізнавання та протидії. «Там [в Україні] багато людей, які чудово розуміють дезінформаційні наративи й механізми їх поширення», — наголошує Кобліжек.
Читайте також:
У Чехії достроково звільнили прихильника росії, який закликав до насильства над політиками
