Документальний фільм Velký vlastenecký výlet викликав у Чехії багато дискусій. Режисер Робін Квапіл запросив трьох чехів, які симпатизували росії або заперечували російську агресію, і відправив їх до України побачити війну на власні очі. Після виходу стрічки режисер продовжив розмову про Україну вже у форматі подкастів, які тематично пов’язані з фільмом, дезінформацією, війною росії. У цих розмовах він дав слово і українцям, які живуть у Чехії.
Героїнями одного з епізодів стали співзасновниця ініціативи Hlas Ukrajiny Анастасія Сігнаєвська та оперна співачка Ольга Полторак. Вони розповіли, як для них почалося 24 лютого 2022 року, чому довелося залишити Україну і з якими стереотипами стикаються українці в Чехії.
Зазначимо, що в коментарях чехи дивуються, як добре українки говорять чеською, дехто відзначає їх освіту, шляхетність, вихованість. Інші дивуються стійкості українців у захисті своєї країни та дякують за це. Але, звичайно, є і ті, хто відправляє біженців додому, звинувачує у всіх нещастях та озвучує російські наративи.
«Я не вірила, що це можливо»
Обидві жінки зізнаються: до останнього не вірили, що росія почне повномасштабну війну. «Я була впевнена, що нічого такого масштабу не може статися. Здавалося, росіяни не настільки божевільні, щоб почати відкриту війну посеред Європи», — згадує Анастасія Сігнаєвська.
Попередження про можливе вторгнення звучали вже за кілька тижнів до того: людям радили зібрати «тривожну валізу», мати готівку, документи й ліки. Але багато хто все одно не вірив. «Дехто з наших знайомих справді зібрав речі й поїхав із країни. Ми дивилися на них і думали, що вони перебільшують», — каже Ольга Полторак. Вона родом з Одеси. Згадує, що напередодні вторгнення разом із чоловіком пішла на концерт до філармонії, просто провести вечір перед його робочою поїздкою. «Ми довго гуляли містом і просто насолоджувалися вечором. Це був наш останній спільний вечір в Одесі», — розповіла Ольга. Наступного ранку їх розбудили вибухи, поруч із домом розташований аеродром. «Чоловік спочатку ще збирався їхати у відрядження. Але потім сказав, що хоче захищати країну, і найкраще, що може зробити, — взяти до рук зброю і захищати родину».
Наступного дня він пішов до війська. «Ми побачилися знову лише через пів року», — каже пані Ольга. Рішення виїжджати з України вона ухвалювала сама. «Іноді думаю: я б не витримала пройти цей шлях ще раз. Але те саме пережили тисячі жінок з дітьми».
Сьогодні Ольга каже, що Чехія стала для неї другою домівкою: «Я справді сприймаю Чеську Республіку як другу батьківщину. Тут моя родина почувається добре». Вона додає, що швидко вивчила чеську мову, щоб мати змогу пояснювати людям, що насправді відбувається в Україні. «У мене більшість родини досі живе в Одесі та Київській області. Тому я можу розповідати про війну не з новин, а з реального життя».
Перші дні в Чехії
Українки кажуть, що досвід життя в Чехії у них різний. Полторак швидко потрапила до середовища, де відчувала підтримку: «Мені пощастило. Я одразу опинилася серед людей, які допомагали і підтримували». Водночас іноді її дивували стереотипи. «Дехто дуже дивувався, що я маю магістерський диплом або що вільно говорю англійською. Для них це було несподівано, мовляв, як це можливо, якщо ти з України».
Анастасія Сігнаєвська спочатку працювала на заводі, і там досвід був іншим: «На перервах я чула, як люди між собою говорили: “От би вже на Україну скинули якусь атомну бомбу”». Вона каже, що тоді це не ображало її так сильно, як могло б. «Тому що найбільший біль був у тому, що я далеко від родини і постійно переживаю за батьків».
З часом, коли вона вивчила чеську і змінила роботу, коло спілкування змінилося. «Я побачила дуже багато хороших людей. І відчуваю величезну вдячність».
«Ніякого переслідування російськомовних не було»
У подкасті також торкнулися одного з поширених пропагандистських міфів про нібито утиски російськомовних в Україні. Ольга Полторак відповідає на це з іронією: «Я, мабуть, і є та “пригноблена російськомовна”. Бо до війни сама говорила російською». За її словами, ситуація в Одесі була радше протилежною. «Ще у 2010-х за українську мову можна було отримати ляпаса в трамваї. Багато студентів із заходу України переходили на російську, бо інакше в місті було складно».
Українки визнають: іноді в Чехії трапляються неприємні ситуації, наприклад, через мову або акцент. Але, за їхніми словами, подібні речі трапляються в будь-якій країні. «Усюди є люди різні. Усюди є і хороші, і не дуже», — каже Анастасія Сігнаєвська. І додає: найважливіше — взаємна повага.
Читайте також:
Викупалася у крові: активістка провела геппенінґ перед російським посольством у Празі
Мітингарі в Празі вимагали дозволу Україні атакувати західною зброєю військові цілі в Росії
