8.7 C
Czech Republic
додомуНовиниВійна“Вночі бачу жахливі сни, що не можу врятувати солдатів”, – зізнається медсестра...

“Вночі бачу жахливі сни, що не можу врятувати солдатів”, – зізнається медсестра Христина. Вона пройшла Куп’янськ та Бахмут

Христина з Києва була перукаркою. Але 24 лютого 2022 року пішла до війська, а потім на фронт - рятувати бійців. Зізскрібала мозок з машини, змивала кров... І сама зазнала поранень... На ротації у Київській області зустрілася зі спеціальними кореспондентами чеського інформагентства ЧТК

reklama/реклама

До російського вторгнення в Україну Христина проживала спокійним життям у Києві, працювала перукаркою і навіть накопичила на відкриття власного салону краси. Вона планувала відпочинок на морі. Але настало 24 лютого 2022 року…
Тридцятирічна Христина пішла на службу до Збройних сил України. Сьогодні служить бойовим медиком – евакуює з фронту поранених бійців. “Іноді мені сняться кошмари, що я не можу їх врятувати. Що вони загинули, а я очищаю машину від гарячої крові. І що я збираюся евакуювати інших”, – розповідає Христина спеціальній кореспондентці інформагентства ЧТК Іветі Полоховій, повідомляє чеська газета “Блеск”. Христина останні місяці провела біля Бахмута, а до Києва приїхала на ротацію. Їй допомагає, серед іншого, відчуття, що вони — наче рідня з іншими солдатами.

Парамедик Христина у зруйнованій будівлі, Київська область, 28 червня 2023. Фото: Ондржей Демл / ЧТК

11-річному хлопчику врятувала ногу і домовилася зіграти у футбол

«Я прокинулася вранці після бомбардування і зрозуміла, що росіяни вже близько. Вони можуть убити мене, моїх батьків, моїх друзів. І я повинна воювати», – згадує вона початок російського вторгнення. Спочатку працювала в частині, де відповідала за матеріально-технічне забезпечення. Іншими словами: забезпечувала солдатів їжею, спорядженням і зброєю. Згодом подала заяву на переведення на посаду бойової медсестри. «Таким чином я можу дати комусь шанс на життя. Після війни, після цього пекла, він зможе бути із сім’єю», – пояснює вона свою мотивацію і зазначає, що хоч і не має медичного диплому, але пройшла навчання і має сертифікати парамедика.
Минулого літа вона попрямувала на Харківщину. “Там наш підрозділ брав участь у контрнаступі”, – описує Христина. Саме там на початку жовтня вона брала участь у медичній евакуації. Тоді, за її словами, їй разом із колегою вдалося допомогти одинадцятирічному хлопчику, який стікав кров’ю в підвалі будинку в Куп’янську. Це місто близько півроку було окуповане російськими військами. «Ми дізналися про нього від сусідів. Внаслідок артобстрілу він отримав важке поранення ноги. Всупереч обстрілу російським «Ґрадом», ми його транспортували і передали судинному лікарю в стабілізаційному центрі. Там хлопчику вдалося врятувати ногу», – розповідає Христина. Вона додає з усмішкою, що пізніше вона зустріла цього хлопця і вони домовилися зіграти у футбол.

Парамедик Христина у зруйнованій будівлі, Київська область, 28 червня 2023. Фото: Ондржей Демл / ЧТК

Троє з чотирьох – вижили

Однак через кілька місяців і за кілька десятків кілометрів далі на схід вона пережила евакуацію. Вона і досі переслідує її через страшні сни. «Це сталося взимку в одному із сіл поблизу міста Сватове, де велися контрнаступальні дії. Була ніч. І раптом біля нашої евакуаційної машини з’явилася бронетехніка, на якій привезли чотирьох військових. Вони отримали важкі поранення після попадання російського 120-міліметрового міномета», – розповідає Христина. За її словами, в одного чоловіка були поранені рука й нога, у животі були осколки.
«Ще одна шрапнель потрапила йому під шолом у потилицю і мало не вийшла через ліве око… Коли я підійшла до нього, він вже не дихав. Я забезпечила йому проникність дихальних шляхів. Він почав дихати. Нам вдалося доставити його в лікарню, де його прооперували. І він вижив. Він перебуває в харківській лікарні на реабілітації. Я точно не знаю, як у нього справи, але я знаю, що він живий і спілкується з родиною», – описує жінка. Вона показує в телефоні фотографії закривавленого евакуатора після цієї місії. За її словами, двоє інших солдатів вижили. Четвертий, на жаль, помер, навіть не доїхавши до неї.

Парамедик Христина у зруйнованій будівлі, Київська область, 28 червня 2023. Фото: Ондржей Демл / ЧТК

В машині була кров, шматки мозку та бруд

За словами Христини, найстрашніше було віддавати поранених лікарям і не знати, чи виживуть вони. «Щоб продовжити евакуацію, ми попросили відро води і почали очищати нашу машину від крові, шматочків мозку та бруду. Я теж була вся у крові. Потім ми поїхали на чергову евакуацію», – описує вона.
Тепер іноді їй сниться, що ця ситуація повторюється. Що вона не може врятувати солдатів, вони гинуть, а вона очищає машину від крові. «І що я знову їду на евакуацію. Побачити і відчути те саме. Це не щоночі мені таке сниться. Але мені сняться сни про те, що вони не дихають, що вони втратили кров, вони ще теплі. Я торкаюся до них, намагаюся щось зробити, але не можу», – зізнається медсестра, додаючи, що ця ідея залишається десь у її пам’яті, навіть коли вона не спить.
На запитання, як вона з цим справляється, відповідає: Ніяк. «Я просто продовжую свою роботу. Я рятую інші життя. Жоден солдат ще не помер безпосередньо на моїх руках. Але я все одно боюся, що це станеться», – каже Христина.
Пізніше вона згадує, що їй допомагає розмова з психологом. «Якщо я розповім йому про все, що пережила, то відчую полегшення», — думає вона. Їй також допомагає почуття причетності до колег по підрозділу. З ними вона дуже близька. Хоча вони не завжди все знають один про одного, вона відчуває, що вони — як рідні. «Ми прикриваємо один одного і захищаємо своє життя», — каже Христина. Вона додає, що також відчуває моменти розслаблення, коли вона повертається з операцій, і все добре. «Коли ви наїстеся, виспитеся, погладите собаку, взяту із Бахмута», – описує Христина. Коли її ніхто не бачить, вона любить співати. Також із задоволенням малює. Вона навіть накидала контури деяких своїх татуювань.

Парамедик Христина у зруйнованій будівлі, Київська область, 28 червня 2023. Фото: Ондржей Демл / ЧТК

Евакуювали 14 загиблих, які пролежали півтора місяці

До початку січня цього року вона служила на Харківщині, а після кількох тижнів відпочинку вдома поїхала до Бахмута. Саме там точилася одна із найзапекліших битв цієї війни. Там підрозділ Христини провів чотири місяці. Наприкінці червня прибув на ротацію на Київщину.
Христина пригадує, що виконувала одне із найскладніших завдань у Бахмуті. “Під час наступальних дій ми відбили старі позиції української армії. Ми вивезли тіла 14 загиблих українських військових, вони пролежали там півтора місяці”, – розповідає жінка. Тоді вона допомагала розпізнати чоловіків. Потрібно було знайти розпізнавальні знаки та їхні татуювання, щоб військові могли повідомити рідним про їхню долю. “Важко було бачити розтерзані обличчя і тіла. Крім того, зі мною почали зв’язуватися родичі загиблих і просити фото. Вони хотіли побачити конкретні татуювання. Але іноді у того бійця не було ноги… Рідні кричали і плакали. Це було особливо важко», – згадує воячка. За її словами, родини чоловіків хоча б дізналися, що з ними сталося, і могли їх поховати. Зрештою, вони казали, що вдячні і що залишаються на зв’язку.

Прифронтова медична допомога часто надається у дуже екстремальних умовах, де життя пораненого рахується у хвилинах та секундах, але й будь-коли може “прилетіти” і по самим медикам. Фото: ČTK/AP/Libkos

Восьмирічний син розуміє, але іноді просить повернутися

Христина також була поранена в битві під Бахмутом. “Росіяни були приблизно за 65 метрів від нас. Я пішла розвідувати наші позиції, щоб знати, куди йти, якщо я комусь буду потрібна. Зі мною було двоє хлопців. Тоді почався мінометний вогонь, і один снаряд влучив у дерево попереду. Якби там того дерева не було, я б, напевно, отримала ту міну просто в голову”, – згадує Христина. Все обійшлося лише струсом мозку. Вона не чула на ліве вухо, у лівого ока був тик, вона тремтіла і відчувала головний біль. «Трохи відчуваю навіть зараз, коли погода змінюється. І тиск підвищується», — описує мама восьмирічного сина, який живе з батьками на заході України.
“Іноді він каже мені: “Мамо, я знаю, що ти робиш, і це нормально. Я не плачу, тому що я розумію, що ти там робиш”. Іноді… (після російських авіаударів) він каже мені, щоб я зупинилася і повернулася до нього», – розповідає Христина. Вона додає, що це важко, але командири розуміють її ситуацію і намагаються піти назустріч. «Я можу поїхати додому у відпустку і провести час із сином», — каже вона. Її батьки, зрозуміло, хвилюються за неї. Але вони розуміють її вибір. “Вони пишаються мною. Коли я отримую нагороду з батальйону, я завжди відправляю її додому”, – додає парамедик.
Вона також пишається своєю роллю у захисті країни від російського агресора, але також українськими воїнами і всім народом. Сама працює в територіальній обороні. «Є там директори, маркетологи, перукарі, юристи… Мало хто з нас раніше служив в армії. Але за рік і чотири місяці ми стали кваліфікованими професіоналами», – розповідає жінка, яка хотіла б навіть залишитися в армії і після війни. «Я знайшла себе», — думає вона. Зазначає, що збройні сили будуть важливі навіть після того, як бойові дії припиняться. «Зважаючи на те, яка у нас сусідня країна, ми завжди повинні бути готовими воювати», – наголошує він. Водночас вона запевняє, що українці не втомилися: “Ми воюємо. Нам потрібна лише підтримка та зброя”.

Читайте також: Із затишних Пардубиць – на фронт під Лиман. Українка залишила Чехію і стала фронтовою медсестрою

Приєднуйтесь до нас у соцмережах

ПОВ'ЯЗАНІ СТАТТІ
reklama/реклама