14.4 C
Czech Republic
додомуВідео“Я тебе дуже прошу, хай Саша прочитає цей вірш про Маріуполь” –...

“Я тебе дуже прошу, хай Саша прочитає цей вірш про Маріуполь” – через поезію говорити про війну

reklama/реклама

Чоботок Анастасія та Олександр – сестра з братом, вони з міста Коломия на Івано-Франківщині, а нині проживають у Празі. 

Настя закінчує навчання онлайн на магістратурі у Карпенка-Карого, а Саша – у восьмому класі, тепер у чеській школі. 

24 лютого Анастасія була на сесії в Києві

Повномасштабну війну зустріла саме у столиці. Дівчина одразу приїхала додому до рідних, і родиною було прийнято рішення виїхати до безпеки за кордон. Обрали Чехію, де проживають рідні – це допомогає у чужій країні.

Ми познайомились після благодійного концерту українців у Празі. Анастасія з Олександром читали вірші про війну. Зал довго аплодував стоячи. 

“Наш перформанс називається “Поезія війни”

Це тексти, які українці створють сьогодні, після повномасштабного вторгнення росії в Україну – Настя знаходила їх у соцмережах, на сайті Міністерства культури “Поезія Вільних”, деякими ділились друзі.

Анастасія не знайома з авторами особисто, але вважає, що їх твори сьогодні близькі кожному українцеві.

Ідея проекту виникла, коли побачили оголошення про концерт

За освітою Анастасія – акторка театру та кіно.

Дівчина довго думала, як би долучитись до концерту, і вирішила читати вірші. До перформансу запросила і брата, адже хотіла, щоби важливі слова прозвучали також від дитини. 

“Наприклад, “Привіт, я твій Маріуполь”. Зі своєї сторони я би його розповіла зовсім інакше. А дитина це бачить по-іншому. … Мені 23, а братові 14” – розповідає Настя.

За основу взяли готові вірші, написані вже під час повномасштабної війни, після 24-го лютого. Між творами лиш додавали інтро, аби підготувати слухачів. 

“Я починаю з пісні про 24 лютого, коли наше життя змінилось”

Наступний вірш, про Маріуполь, надіслала і попросила прочитати подруга. “У неї там були батьки, і вони, на жаль, виїхали не в Україну. Вже не випустили їх до України. Їм вдалося виїхати в росію, і з ними практично немає звʼязку. 

“Подруга мене просила: “Я тебе дуже прошу, хай Саша прочитає цей вірш про Маріуполь”.

Потім “І біль, і страх, і сум, і відчай” – це про те, що ми всі відчували 24-го числа. 

Анастасія згадує перші дні великої війни: “У нас був такий порив! Ми знали – будемо стояти, не здамо нашу землю. І з росіянами також все одразу стало зрозуміло – це вже все, як то кажуть, баста”. 

У залі одного з празьких театрів звучить “Ой у лузі червона калина” – пісня, яка піднімає бойових дух українців на передовій і в тилу. Разом із Настею співає увесь зал.

Коли Саша читає вірш “Мамо, я убитий в Ірпені…”, його важко слухати без сліз. Це дуже сильний текст, який швидко здобув популярність.

Настя розповідає, як репетирували: “Бо він [вірш]… життєвий.

Я собі уявляла, що син прийшов до мами уві сні, і просить її приїхати, просить щоби вона перестала його шукати…

Багато є історій, де батьки їздять і шукають своїх дітей. Приїжджають просто до Бучі та Ірпеня, і шукають! Бо не знають, де їх діти. Цей вірш – це уособлення болю всіх матерів”.  

Цикл завершується гнівним закликом: “Геть з землі моєї, геть!”

Подивіться. Послухайте…

Олександр і Анастасія Чоботок

Чи є місце для мистецтва на війні? 

“Мистецтво завжди буде біля нас”, вважає Анастасія. “Я бачила пости від азовців, які просто дякували за те, що люди їх не забувають, і ми тут для цього… Мистецтво піднімає бойовий дух наших воїнів”.

Анастасія планує відкрити у Празі школу мистецтва. 

“У мене є друзі в ЗСУ. … Над хатою хресної нещодавно ППО збило ракету. … Я дивилась новини, я плакала, плакала, плакала. А потім думаю – треба продовжувати жити, треба щось робити, треба творити, треба якось брати себе в руки.

Продовжувати жити треба”

У школі мистецтв будуть викладати акторську майстерність, танці та малювання. Настя обовʼязково планує організувати виставу, концерт і виставку робіт від учнів школи.

Після закінчення навчання на бакалавріаті Анастасія з Києва переїхала додому і працювала з дітьми і у Franco-театрі. Викладала акторське мистецтво та сценічну мову, з дітьми готували вистави та їздили на фестивалі по всій Україні.

“Ми готували нові вистави. Із середньою групою готували “Квиток у життя”. Це вистава про те, що є життя до народження, що дітки бачать своїх батьків, бачать, які вони, малюють їх і так само виховують, готують до життя. 

Ми не встигли її випустити.

Плануємо зіграти, коли закінчиться війна, коли повернуться діти”

Приєднуйтесь до нас у соцмережах

ПОВ'ЯЗАНІ СТАТТІ
reklama/реклама