Я виграв у лотерею, коли вижив у драмтеатрі — актор Дмитро Муранцев про Маріуполь, Донецьк і відновлений театр

Навесні 2023 чеська благодійна організація Koridor UA організувала Міжнародний театральний фестиваль Свободи в Ужгороді. Участь взяли закордонні та українські колективи, серед яких був і відновлений Донецький академічний обласний драматичний театр міста Маріуполь.

Колектив театру знайшов прихисток на сцені Закарпатського академічного музично-драматичного театру імені братів Шерегіїв і продовжує працювати. На фестивалі драмтеатр відіграв виставу “Крик нації” про Василя Стуса.

Зустрічаємось із Дмитром перед репетицією. Встигаємо випити кави та поговорити: про бомбардування і щасливий порятунок, спогади з українського Донецька, окупацію, Маріуполь та повернення додому.

“У мене ніколи не виникало сумнівів у тому, що я живу в Україні”

Ви памʼятаєте український Донецьк?

Памʼятаю. Я жив у Харцизьку — це півгодини від Донецька. Батьки мали “робочі” професії у сфері металургії, вони добре на цьому знались, обидва мали вищу освіту та працювали. У Харцизьку був трубний завод, який фактично “годував” місто та навіть поділяв його на дві сторони: просто Харцизьк, і “трубна сторона”. Завод був величезний, наче окреме місто. Тато був газорізальником, а мама — листоукладницею.

Для мене ознаками “українськості” на той момент були магазини “Сільпо”, “АТБ”, валюта гривня, українське телебачення. Я його спеціально не дивився, але на фоні постійно дзижчала саме українська мова. Також було навчання українською. Хоч я і був у російськомовному класі, ми все одно мали уроки української мови та літератури. Їх заборонили після окупації у 14-му році. 

Батьками видавали “путівки” на роботі, і ми щороку їздили в український Крим. Я був у кожному великому місті: Ялта, Феодосія, Сімферополь, Саки, обʼїздив майже весь Крим до 14-го року.

Я почувався українцем. Тоді не стояло так гостро мовне питання, і я не замислювався, чому ми розмовляємо російською. Але у мене ніколи не виникало сумнівів у тому, що я живу в Україні. Наприклад, у 2012-му, коли мені було 12 років, ми зі школою їздили до Львова, і там я підсвідомо переходив на українську. 

Людей свідомо переводили на російську — і це також злочин Росії

А коли ви задумались над мовою?

Коли на цьому почали робити війну. Коли росіяни почали мене “захищати”. Коли почалася Революція Гідності. 

Ваш випадок — це скоріше норма, чи виключення?

Я би хотів, щоб це було нормою… Але у мене взагалі досить нетипова для Донбасу сімʼя. Рід мами та бабусі тягнеться з Польщі, за часів Радянського Союзу вони із заходу “перетягнулись” на Донбас. Моя бабуся взагалі настільки українка, що вона досі не може перейти на російську мову. Живе там зараз в окупації, уже старенька, але за весь цей час так і не перейшла. Незважаючи на те, що всі навколо неї розмовляли російською.

А ось батьків рід у мене взагалі тягнеться із села у Ростовській області. Там усі розмовляють українською, і прізвище у тата українське. Це Кубань, Дон, донські козаки, яких радянська влада записала до росіян. Але насправді вони етнічні українці.

Російська пропаганда випускала сюжети про так звану “балачку”, начебто російський діалект з Кубані. Але насправді люди у цих сюжетах говорять українською.

І жах у тому, що навіть самі ці мешканці не знають, що вони розмовляють українською. Це трагедія. За це також Росія має заплатити. Це також злочин, коли замість того, аби відкривати українські школи на територіях, де проживають етнічні українці, Росія свідомо переводила їх на російську. В принципі, це те ж саме, що вони робили з Донбасом.

“Парєбрік” і “парадний” — окупанти не визнавали, що вони росіяни

Чому ваша родина не виїхала одразу у 2014-му?

Все відбувалось так плавно… У батьків іще була робота, завод певний час після окупації, до 2015-го року, функціонував і продавав товари до України. У нас уже тоді були бомбардування, ми так само лежали [на підлогах, ховаючись від бомбардувань]. Зараз це відчула майже вся країна, а у 2014-му ситуація хоч і була схожою, але начебто “на мінімалках”.

Тоді у магазинах з’явилися два види кас. Гривнева для тих, хто працює на трубному заводі, тому що він досі продавав з окупованої території труби до Маріуполя. І рубльова каса, адже у магазинах в окупації уже почали ходити рублі. Мама тоді казала, що це несерйозно, мовляв: “Бачиш — чому тоді в нас досі використовують гривні? Значить, вони [росіяни] скоро підуть. Постоять тут, потім домовляться, і вони звідси підуть”.

Час ішов.

Потім мама казала: “А чому це я маю зі своєї землі їхати, коли тут якийсь кадировець ходить? Це моя земля, це він має звідси звалити”. Там у нас була нерухомість, квартири, і якби ми це все залишили, то одразу б кадирівці це все “віджали”. Там було як у GTA — вони могли просто зупинити машину, вигнати людину, сісти та поїхати. Там був повний “безпрєдєл”.

По суті, те ж саме, що відбувається зараз в окупації?

Так. Але Росія тоді не визнавала, що це її люди. 

А самі вони на місці визнавали, що вони росіяни?

Їм, мабуть, дали якусь вказівку: “Мовчіть краще, і робіть, що вам треба”. Тож мовчали.

Але було зрозуміло, адже постійно бачиш людей із надто сильним російським акцентом: “калакольчік”, “Масква”. Коли вони у 2014-му захоплювали адміністрацію одного із містечок [області], місцевий до них підходить і запитує:

— Ви що робите?

А той [окупант] каже:

— Атайді за парєбрік! За парєбрік, гаварю, атайді!

А у нас ніхто не каже слово “парєбрік”, у нас “бордюра”. Місцевий його не розуміє:

— Куди відійти?…

Ще вони казали “парадний” замість “підʼїзду”.

Було також багато колаборантів. Але ці колаборанти не мають більше ніякого значення, вони все-одно втечуть, коли прийде Україна. І все одно мені та українцям відбудовувати українську Донеччину, адже як не крути — це українська територія. Якщо не подобається Україна — просто зваліть на Росію або кудись іще.

Ваша родина досі вдома?

Я вже четвертий рік не бачусь із батьками. Я переїхав до Маріуполя, а потім почався ковід, і перекрили сполучення. Я вже не міг приїхати у Донецьк, і батьки до мене не могли, адже треба було через Росію заїжджати в Харків, через офіційний кордон.

А потім почалась велика війна. І все. Мої тато з братом “підлягають мобілізації”, і тому вони просто ховаються. Проживають зараз не за пропискою, або їздять на дачу. 

Який у вас паспорт?

Український. Коли я у шістнадцять років отримував паспорт, ми вже два роки були в окупації. Якщо потрібні були якісь документи — ми їздили в Маріуполь, робили українські документи, і поверталися назад у Донецьк. Я жив у Донецьку, поки був неповнолітній. Навчався у нашій окупованій школі, вчив там історію Росії і так далі. Але паралельно здавав ЗНО в Маріуполі, брав участь у спеціальній програмі “Донбас–Україна”. 

Російську програму у школі викладали ті самі вчителі, що були перед окупацією?

Так, були такі. Ті, хто викладали українську мову та історію України, поїхали.

Чи привозили росіяни своїх вчителів?

Ні, такого у нашій школі не було. Це зараз вони провели псевдореферендуми, згідно яких ми ніби-то приєднаємося до Росії. А тоді вони не визнавали, що це Росія, натомість казали: “Це ж ваші ‘ДНР/ЛНР’. Ми тут ні до чого”. Вони боялися визнати, що там присутня Росія, тому не могли так нахабно поводитись.

В контексті повернення Донбасу часто звучить питання: “Та кого там вже повертати?” Мовляв, хто хотів жити в Україні, той виїхав. Ви як вважаєте?

Повертати землю. А ми, переселенці, самі повернемося на свою землю. Це ж моя земля. Це ж не земля якогось там дяді Вані, котрий вирішив, що він тепер за Росію. Він просто злочинець, і все.

Про Маріуполь: “Усе відбувалось поступово, не було часу зупинись”

У Маріуполь ви приїхали навчатись?

Так, у коледж, вчитись на актора.

Що повʼязувало вас із драмтеатром?

Коледж, у якому я навчався, був розташований у 300-та метрах від драмтеатру. А між ними був іще ДК “Молодіжний”, у якому грав аматорський театр “Театроманія”. З цим театром я брав участь у різних міжнародних фестивалях, наприклад, у “Gogolfest”. Це все у Маріуполі відбувалось, і це все було українською.

Коли я навчався, нашими художніми керівниками та викладачами ставали актори з драмтеатру. Людмила Колосович, котра зараз виконує обовʼязки директорки, викладала у мене методику. Моїм худкерівником був Андрій Луценко, заслужений артист України та актор драмтеатру — він зараз на фронті.

Ми з Людмилою Леонідівною (Колосович — ред.) одразу сконнектились, із першої пари, тому що обидва розмовляли українською. І наш Андрій Анатолійович (Луценко — ред.) також розмовляв українською. Нас таких небагато було до початку великої війни. Володіли українською абсолютно всі, сто відсотків. І коли треба було, переходили. Наприклад, якщо проходив офіційний захід, то [необхідність перейти] не викликала жодного обурення. Але за звичкою більшість розмовляла між собою російською.

Пари з акторської майстерності у нас проходили на малій сцені у драмтеатрі. Тобто, якщо я поступив у коледж, то я вже був пов’язаний із драмтеатром. Так і планувалось: ті, хто ходять до цього коледжу, спеціально готуються до того, щоби далі працювати в цьому драмтеатрі. 

Після вторгнення 24 лютого багато людей перебували у драмтеарі. І ви також. З вашого погляду, як виглядали дні у театрі до 16 березня? Коли ви прийшли до театру?

П’ятого березня.

Отже, 11 днів до бомбардування.

Я прийшов, тому що пообіцяли евакуацію.

На той момент у місті вже була повна “дикуха”. По вулицях ходили люди у пошуку якогось не закритого магазину. Всюди були кілометрові радянські черги, про які мені колись розказувала бабуся.

Ситуація була такою: я прокинувся, і що я маю сьогодні зробити? Відстояти в черзі, щоби мене впустили в магазин. Це приблизно годин п’ять. Я жив у гуртожитку, і ми з друзям підміняли один одного в цій черзі. Там танув сніг, і люди збирали воду, яка скрапувала з даху. Тоді я зрозумів, що це жорстко. 

Спочатку я жив на третьому поверсі, потім поступово почав жити на першому, спати на підлозі, потім почав дотримуватися правил двох стін, тобто спати в коридорі. У ніч на п’яте березня над нашим гуртожитком пролетів літак — настільки низько, що ми підлетіли з місць. Полетів у бік “PortCity”.

Як тоді передавалась інформація? Поліцейськими або військовими. Люди на них буквально полювали, тому що зв’язку вже не було, ніяких джерел інформації. І коли люди зустрічали поліцейського, то натовп із черги просто налітав на нього, оточували і питали: “Що робити? Що буде? Коли, де? Коли світло дадуть? Коли воду дадуть?” Зараз ці питання здаються наївними, але тоді люди ще очікували. Поліцейські відповідали, наприклад: “Будуть ремонтні роботи”, або “Ідіть назад у підвали”.

Чи виникало через нестачу інформації відчуття, що Україна програє?

Ні. Спочатку я взагалі не вірив, що почнеться велике вторгнення. Я всім казав, що Росія не може бути настільки тупою, щоби вісім років заперечувати свою присутніть [на окупованих українських територіях], а потім просто офіційного вторгнутись. Вісім років намагаються довести, що Росія винна, а вона стверджує — “Я невинна”, — і тут починається… 

Коли мені почали писати родичі та друзі — “Ти в Маріуполі?”, — я всім казав, що Росія слабка та не зможе зайти в Маріуполь. Я ішов містом, постійно знімав українські прапори на телефон, відправляв усім відеоповідомлення. Мамі, наприклад, кажу: “Росіян навіть близько у місті немає, ось я ходжу по місту. Так, банкомати вже не працюють, тому що війна, але немає тут росіян”.

Чи довго ще можна було ось так походити містом?

Ні. Дні чотири. (Сумно сміється — ред.). Але ці “дні чотири” так довго тягнулись…

Я прибігав до лікарні, хотів здати кров для поранених військових. І уявіть, там настільки багато було наших маріупольців, що коли до мене дійшла черга, крові більше було не потрібно! Вона швидко псується, і лікарі казали: “Вибачте, приходьте через три дні”.

Я двічі приходив, але так і не здав кров.

Станом на п’яте березня ситуація погіршилась?

Так, щодня ставало все гірше і гірше. Спочатку ненадовго відключили світло. Потім світло зʼявилось, і я кажу: “А, то все, перемога!” Потім світло знову зникло, відключили воду, опалення, стало холодно. Почало прилітати поруч. Я своє ліжко перевернув і поставив до вікна, потім поставив стіл і спав під ним одягнутий. 

Все відбувалося так плавно. Зараз я згадую — і я в шоці, а тоді все відбувалось покроково… Я собі думав: “Ну ладно, переїду на перший поверх. Посплю на підлозі. Ну в одязі, окей”.

П’ятого березня мене будить друг і каже: “Дім, щойно приїжджав поліцейський з гучномовцем, робив оголошення. Зараз буде збір на евакуацію. Колоною білих автобусів повезуть від драмтеатру на Запоріжжя. Дві сторони ніби узгодили”. 

І всі, ціле місто ринуло до драмтеатру. 

У мене на той момент була дівчина. Це зараз моя подруга, вона у Німеччині і, Слава Богу, все добре. Вона жила у 23-му районі, це на околицях міста, і вона точно цю інформацію не почула. Без неї я не хотів іти на евакуацію, і тому з гуртожитку побіг під обстрілами на околиці міста.

Знайшов її там у черзі за борошном — магазин розбирав склад і роздавав останнє. Навіщо воно їй, незрозуміло. Стоїть, сама вся біла. (Сміється — ред.). Ми побачились вперше за тиждень, обійнялися, так зраділи! Забрали її маму, трішки їжі у судочках, і знову під обстрілами побігли до драмтеатру. У мене є відеоповідомлення у телеграмі, у якому я записував: ми зараз біля драмтеатру, все місто уже в диму. 

Коли ви кажете “побіг до іншої частини міста” — це скільки довелося бігти?

Давайте глянемо по Google maps. (Дивиться на мапу в телефоні — ред.). Три з половиною кілометри, це від мого дому до 9-ї Авіадівізії. 

(Показує відеоповідомлення — ред.). Це ми біля входу в драмтеатр, тільки прибігли. І це єдине, що я встиг записати й відправити всім родичам і друзям. Потім обірвався зв’язок, і я взагалі зник на 11 днів. Мама думала, що я помер.

Ви зараз почуєте на відео, який у мене хороший настрій. Думаю, це був шоковий стан, я був ніби у якомусь азарті та до кінця не усвідомлював усе.

Я тільки “офігів”, коли 4-го квітня опинився у діда в Коломиї Івано-Фраківської області. Виходжу надвір, а там сакура квітне, пташки літають, весна! На заході ще й пізніше темнішає. І тут я усвідомив, що пережив. Мене аж трусило. Досі постійно щось сниться.

Якщо мене зараз зараз закинути у Маріуполь, я, напевно, зловлю таку панічну атаку… А тоді все відбувалось поступово, не було часу зупинитися і почати аналізувати. Треба було постійно щось робити.

Про театр: “Якби ми пішли вмиватися, ми би померли”

Тоді, 5-го березня ви так і залишились у театрі?

Так. Коли ми прийшли, усе було в машинах. Навколо кінотеатру всюди були тачки. А в самому драмтеатрі я стільки людей ніколи не бачив! Там не просто аншлаг, там не було стін, підлоги не було — все в людях. Ніби це якийсь пластичний етюд, де люди самі з собою об’єдналися та вирішили зробити будівлю. Я ходив по людях, навіть наступав на людей, тому що вони жили просто так на підлозі.

А ви жили у підвалі?

Так, ми спустились у підвал. Не всі жили у підвалі, дехто був на другому і третьому поверхах. Підвал був перенаселений, але ми там знайшли куток, завалений металобрухтом. Почали тягати цей металобрухт, щоби звільнити собі куточок. 

Хто завгодно міг спуститись у підвал, чи була якась система розподілу?

Міг хто завгодно, просто не всі хотіли. Це все-таки підвал — там сиро, там хвороби. Там були діти, маленькі, немовлята, були вагітні жінки, постійно хтось кашляв. Що найжахливіше, багато людей саме через дітей не хотіли спускатись у підвал. І я не знаю, що з ними сталось. Тому що здебільшого шістнадцятого не постраждали саме ті, хто були у підвалі.

Просто будь-який крок не в той бік — і все. Там був тільки один варіант не померти — залишитись у підвалі.

Ми затримались буквально на п’ять хвилин… Я вже збирався іти мити руки після риби, яку ми посмажили зучора та доїдали на сніданок. А мене зупинила дівчина і каже: “Ні, давай уже доїмо цю рибу, аби не зіпсувалась”.

А вона взагалі ненавидить рибу.

І я кажу: “Нічого собі, ти, мабуть, реально голодна. Давай”. Ми сіли доїдати — і одразу бомба. Дівчина мене зупинила.

Коломия: “Ми робили тушонку на ЗСУ, прямо на Маріуполь”

Чим ви займались після евакуації та нині?

Коли ми вибиралися з Маріуполя, то мусили пройти усі переходи, через окуповані Мангуш і Беряднськ до Запоріжжя.

Мені довелося позбавитись українського внутрішнього паспорта, бо у ньому була Донецька прописка, а я “призовного” віку. Я проходив блокпости із закордонним паспортом та брехав, що прописаний у Маріуполі. Мусив натренуватися говорити переконливо, щоби у стресі не “спалитись”.

Із Запоріжжя у Львів, зі Львова в Калуш, а потім я відправив свою колишню дівчину до Польщі, звідки вона поїхала далі до Німеччини. А я — до діда у Коломию. 

Я працював на консервному заводі у Коломиї, ми робили тушонку на ЗСУ. І прямо на Маріуполь також робили. Тоді не було інформації, що до Маріуполя можливо щось доставити. І я думаю: а як ми робимо тушонку на Маріуполь, якщо він у оточенні? Вже потім нам сказали, що вони на гвинтокрилі привозили провізію та забирали поранених з “Азовсталі”. І серед провізії була також коломийська тушонка, яку я робив. (Посміхається — ред.)

Я не думав навіть приблизно, що реально повернусь коли-небудь у житті до акторства. Хоч я так і не став працювати актором, адже так і не закінчив коледж, залишався один рік. І одного дня мені приходить запрошення від Людмили Леонідівни: “Дім, ми будемо відновлювати театр, і я би хотіла, щоб ти взяв у цьому участь. У постановці про Стуса”.

У таких ситуаціях відбувається кардинальна переоцінка світогляду і життя…

Як можна у лотерею виграти мільйон доларів? А я це зробив, коли вижив у драмтеатрі. У мене прям почалася “попайка”, я ж не міг просто так вижити. Я, значить, сто відсотків для чогось вижив. 

Це така відповідальність, правда?

Так. А якою була відповідальність, враховуючи, що я привів до театру ще й дівчину та її маму! І вони мені щодня казали: “Треба йти назад, ми тут загинемо”. А я їм постійно: “Ні, завтра поїдемо”. І так одинадцять днів я їх годував обіцяннками, що завтра поїдемо. А тут падає бомба.

Я стою… Навколо руїни, під руїнами кричать люди, всі у крові, всі бігають, діти під завалалами кричать, що вони ще живі, що їх там притисло. А ти нічого не можеш зрозуміти. Величезні груди каміння, все навколо біле, і мене знов запитує дівчина: “А що далі? Що далі?”

А я стою, і реально не знаю, що далі. Ну як я можу знати?

І чомусь я вижив. Хоча я думаю, що там були набагато більш гідні люди, більш чесні, більш правильні. Я впевнений у цьому. Але чомусь саме я вижив. А 600 людей — зараз говорять про цю цифру — загинули. Шістсот, шістсот людей! Ти знаходився в епіцентрі падіння бомби, і загинуло шістсот людей, а ти не загинув. 

Повернути театр у Маріуполь, щоби душі тих, хто загинув, “вийшли зі мною на сцену”

Тому коли я почув пропозицію від Людмили Леонідівни, то подумав: хто, як не я, має долучитися до відновлення театру, з-під завалів якого я виліз? Я саме для цього і вижив, щоби потім цей театр відновити і повернути назад, у Маріуполь. 

Це, в принципі, зараз є моєю головною життєвою метою — просто повернути цей театр додому. 

І самому повернутись додому, тому що я не бачив своїх батьків уже четвертий рік.

Знести пам’ятник Леніна, який застоявся у Донецьку. 

Повісити український прапор на своїй школі. 

І зіграти”Крик нації”, постановку про Стуса, у Донецьку. 

Це єдине, як я для себе зрозумів, для чого я взагалі міг вижити. Для того, щоби взяти на себе цю ношу відновити театр. Щоб оті всі душі, ті шістсот людей, які загинули і які зараз зі мною… Щоб я повернувся, став у Маріуполі знову на сцену, і вони заспокоїлись.

“Крик нації” писався вашою трупою, колективно?

Так, ми шукали листи Стуса. В принципі, все його життя можна зрозуміти по його листах. Він постійно писав своїй дружині, сину і мамі. У пʼєсі немає жодної вигаданої репліки, це все було з його листів і віршів. 

Чи ставили схожу виставу про Стуса раніше, у Маріуполі?

Я такого не пригадую. Були читання, перформанси, але повноцінної вистави не було. Хоча я думаю, що це було би дуже символічно для Донецького театру — поставити виставу про Стуса, про донецького поета. Він народився не в Донецьку, але усе своє свідоме життя прожив у Донецьку та боровся за українську мову. Тому це було би дуже символічним.

Скільки взагалі людей зі старої трупи зараз задіяно у відновленому драмтеатрі?

Ігор Китриш, Олена Біла, Наталія Метлякова. Анатолій Шевченко, заслужений артист України. Людина вже похилого віку, теж такі складні історії пережив, і все одно обрав Україну. Віра Лебединська, яка теж була зі мною в драмтеатрі, до речі, ми з нею один раз перетнулися. У нас були різні історії — вона була не зовсім у підвалі, але також вижила.

Чи є серед учасників колишньої трупи ті, хто обрав залишитися та співпрацювати з росіянами?

Є. Ті, хто не були в драмтеатрі під час бомбардування, звісно. Ну і добре, звільняти їх тоді не треба. Вони автоматично самозвільнились.