Який вплив війни на дітей? Чи потрібно говорити з дітьми про війну? Як правильно це робити? Якою може бути найкраща підтримка від батьків та близьких? Чому важливо бути чесним? І коли варто звертатися за допомогою? Про це говорили з українськими психологами та лікарями Габріеллою та Сергієм Цяпець.
Якщо ви або близька вам людина (ветеран чи ветеранка) перебуваєте в Чехії та потребуєте допомоги, підтримки або у вас є будь-які інші запитання — звертайтеся за номером: +420 800 050 749. Фахівці готові вислухати вас, надати консультацію та допомогти знайти необхідні ресурси.
Кожна дитина сприймає війну по-своєму
Яким може бути вплив війни на дітей? Як саме реагують діти на війну? Чи є своя «мова поведінки», що вказує на травму? Психологи наголошують, що універсальної реакції на війну немає — усе залежить від віку, досвіду й стійкості самої дитини.
«Дорослий має більше ресурсів, а дитина — менше. І це треба враховувати. Не всі діти «вигрібають» так, як здається дорослим. Часто вони просто «вигинаються» — пристосовуються, але ціна цього може проявитися пізніше», — пояснює Сергій Цяпець.
Фахівці застерігають, що поведінкові зміни не завжди свідчать про «погану поведінку». Це може бути реакція на стрес. Найпоширеніші варіанти — регрес (коли дитина поводиться, як молодша) або парентифікація — коли дитина раптом стає «дорослою» і бере на себе відповідальність замість батьків.«Якщо мама паралізована тривогою, дитина може почати виконувати те, що мали б робити дорослі. Це виглядає гарно: ніби вона самостійна й допомагає. Але якщо мама вже може триматися, важливо повернути дитині її роль — дозволити їй знову бути дитиною», — додає Габріелла Цяпець.
Як говорити з дитиною про війну?
Найперше — заспокоїти себе. Дитина зчитує стан дорослого. «Якщо мама плаче й тремтить, кажучи: “Усе нормально”, — дитина не розуміє, що відбувається. Це призводить до втрати довіри. Краще чесно сказати: “Так, мені зараз важко, але я поруч”», — каже Сергій.
Психологи радять не приховувати реальність, але говорити максимально чесно — відповідно до віку дитини. Наприклад: «Тато поїхав на фронт, він там допомагає іншим. Ми будемо з ним говорити телефоном». Або: «Мені треба поїхати в Україну, ти залишишся з бабусею. Це непросто, але я повернуся, і ми зідзвонюватимемось».
Так дитина отримує право на свої емоції, а не почувається обманутою чи покинутою.
Не порівнюйте дітей. «А Петя справляється з трьома школами, а ти одну не тягнеш» — така фраза, за словами пані Габріелли, може зруйнувати довіру.Діти по-різному адаптуються до переїзду, нової мови, навчання онлайн і офлайн. «Ковід, війна, переїзд — це три “міхи” на шиї. І від дитини очікують, що вона побіжить ще швидше. Але треба зважати на реальність», — пояснює психолог.
Ознаки, що дитина потребує допомоги
Якщо дитина погано спить, різко набирає або втрачає вагу, замкнулася, перестала цікавитися тим, що раніше любила, — це сигнал. Так само, якщо часто пропускає школу або відмовляється спілкуватися з однолітками.
У Чехії можна звернутися:
- до шкільного психолога або класного керівника — вони зобов’язані реагувати (звертатися потрібно безпосередньо в школі, де дитина навчається);
- до педіатра чи сімейного лікаря;
- у центри допомоги біженцям або гуманітарні організації, які працюють із дітьми (ви можете зателефонувати за номером: +420 800 050 749, де фахівці готові вислухати, надати консультацію та допомогти знайти необхідні ресурси).
«Головне — побачити, озвучити й діяти. Як кажуть у британському транспорті: See it, say it, sorted — побачив, сказав, вирішив», — додають фахівці.
Діти з військових родин: не клеймити, а підтримувати
Чим досвід дітей з військових родин відрізняється від досвіду інших дітей, які пережили війну, — це знову ж таки залежить від конкретної дитини. Проте психологи закликають не створювати ярликів для дітей військових.«Хтось проходить цей досвід спокійно, хтось — болісно. Але не всі діти ветеранів будуть “особливими” чи травмованими. Кожна історія — індивідуальна», — наголошує Габріелла Цяпець.
Міф про «дитячу стійкість»
«Це міф, бо нервова система дозріває до 25 років. Те, що витримає дорослий, дитина не може — просто біологічно», — каже Сергій Цяпець.
Діти мають більше гнучкості, але менше стійкості. І те, що здається «байдужістю» чи «витримкою», може бути замороженням — коли дитина не реагує, бо психіка не витримує напруги.
«Не всі рани видимі, — підкреслює Сергій. — Якщо здається, що дитині все одно, що їй байдуже, що вона цілий день сидить у телефоні, можливо, їй просто страшно», — додає Габріелла.
Як підсумок, психологи наголошують на важливості помічати зміни в дітях, озвучувати їх і запитувати, чи не потрібна дитині допомога. А також намагатися зрозуміти дії та поведінку дитини.«Якщо хочете допомогти дитині — спробуйте побачити світ її очима».
Ця серія інтерв’ю проводиться ProUA у партнерстві з Міжнародною організацією з міграції (МОМ) та спільнотою українців Оломоуцького краю «Щедрик» за фінансування уряду Сполучених Штатів.
Читайте також:
Повернення з фронту: як родині пройти етап адаптації ветеранів. Радять психологи
Повернення ветеранів додому: психологи про взаємодію з родинами та колективами
Українці масово переживають наймасштабніші втрати: як подолати спустошення
Невидимі рани: як війна руйнує психіку українців і що з цим робити
