Євген Малолєтка — журналіст, фотограф, документаліст. На початку повномасштабного вторгнення Росії до України він разом з колегами з Associated Press перебував у Маріуполі. До останнього — поки остаточно не зник звʼязок — журналісти передавали світові інформацію про те, що відбувається у місті, та надавали докази воєнних злочинів Росії в Україні.
Після того, як надсилати візняті матеріали вже було неможливим, а кільце навколо Маріуполя остаточно закривалось, команда журналістів виїхала з міста. Відзнятий матеріал було використано у документальному фільмі “20 Днів у Маріуполі”.
11 березня 2024 фільм “20 Днів у Маріуполі” отримав премію “Оскар” — перший “Оскар” для України.
Восени 2022 року Євген Малолєтка та Мстислав Чернов були у складі міжнародного журі чеського фотоконкурсу Czech Press Photo. Водночас вони відкривали фотовиставку “Облога Маріуполя — останні журналісти в окупованому місті”.
Євген Малолєтка фотографував Революцію Гідності, анексію Криму, війну на Донбасі, а нині — повномасштабну російсько-українську війну:
“Я ж був не тільки в Маріуполі. Я був після Маріуполя у багатьох інших містах. Ми продовжуємо цю місію. Просто всі знають про Маріуполь за нашою роботою. Вона найвідоміша. Але є дуже багато історій, які ми робимо поза Маріуполем. Це ж постійна робота. На той момент це було важливо. Ми це зробили”.
Місто Марії
Євген і Мстислав прибули до Маріуполя за годину до початку повномасштабного вторгнення. Стратегічне місто, у 2014-му воно певний час було під контролем так званої “ДНР”, але тоді окупантів вибили.
Нині Євген розповідає, що не очікував ударів по всій території України, не знав, чи це не було простим залякуванням. Вважав, що війська йтимуть з Криму та Донбасу, аби зробити сухопутний коридор до Криму. “І ми мали там опинитися всередині, побачити, як це”.
Приїхали на машині Євгена — мінівен, паливо у бензобаку. 25-го лютого навіть вдалося дозаправитись у Маріуполі. На цьому мінівені до останнього і пересувались містом. “Їздили ми дуже швидко. Швидкість — це життя“.
У Маріуполі журналісти забронювали готель та почали готуватись: “Почали знайомитись [з працівниками] у лікарнях та інших установах. … Треба було знайти, з ким співпрацювати, що показувати”. Куди їхати та що знімати, як пояснює Євген, вони вирішували самостійно, з військовими не консультувались. “Ми приїхали за годину до війни, і коли війна почалась, військовим було просто не до нас”.
Треба розуміти, що війна кожного дня щось змінює. Кожного дня. Іноді кожної години щось могло змінитись. Тому треба було підлаштовуватись
Євген Малолєтка
Як вирішували, куди їхати?
“Там всюди щось відбувається, кудись щось летить, кудись щось прилітає” — пояснює фотограф, але додає, що “приліт” не завжди означає серйозне пошкодження. Могло лиш вибити вікна. Але могло і вбити групу людей, що готували їжу на вулиці…
“І ти не знаєш. Бо там немає звʼязку. Люди не можуть подзвонити у швидку, щоб за ними приїхали. Люди їдуть своїм ходом, просять, аби підвезли в лікарню. Якщо проїздить повз поліція, то зупиняють поліцію та грузять [поранених] у поліцейську машину, везуть у лікарню. Чи на власному автотранспорті. Хто як. Хто як…”
Майже до 11 березня на одній із точок у місті — біля магазина “1000 дрібниць” — був інтернет. Поліцейські підʼєднали генератор до обладнання вежі Kyivstar, і вона ще деякий час працювала. “Це була єдина точка у місті на той період. Ми 9-го числа передавали файли, і 10-го. Мабуть, вона була ще й 11-го. А 12-го її вже розбомбили”.
Євген і Мстислав виїхали з Маріуполя 15 березня — виконувати роботу без авто, звʼязку та каналів передачі матеріалів стало неможливим.
“У нас вже не було можливості працювати у місті, не було можливості рухатися. Вже почались міські бої. Коли ми втратили машину, росіяни вже захопили один район. Тому було очевидно, що лінія фронту тепер буде рухатися прямо в місті. І знаходитись там буде дуже небезпечно”.
Фото на війні
Де межа між спостерігачем та учасником?
“У мене таких людей на фотографіях немає. — коментує Євген. — Ми працювали практично завжди з лікарями, і їх було у достатній кількості — наша допомога не потребувалась. Коли ми бачимо, що люди потребують нашої допомоги, наші камери не знімають в цей час, ми допомагаємо”. Але коли на місці було достатньо спеціалістів, журналісти показували, як працюють ці служби: евакуація з пологового, лікарі у шпиталі, швидка допомога.
Чи залишається на війні місце для формальностей? Наприклад, для дозволу батьків на публікацію фотографії убитої дитини?
“Ми працюємо у надскладних умовах, і ці надскладні умови диктують, як ти маєш працювати. Ми не ховаємось, ми працюємо у бронежилетах з написом PRESS. Знімаємо відкрито, щоб нас усі бачили. — розповідає Євген. — Показувати чи не показувати — це дуже риторичне рішення. Але ми були в лікарні, і лікарі, з якими ми працювали, самі казали: “Ви маєте це показувати, бо світ має бачити, що відбувається”. Тема ця, звісно є. Це model release*. Ми спілкувалися майже з усіма батьками померлих дітей, і вони були не проти використання. Але, письмові згоди в таких умовах — це неможливо”.
*Реліз моделі — договір між моделлю, фотографом і свідком, що дає фотографу право на публікацію, поширення та інші дії з фотографіями, на яких зображена модель.
Лікарі, з якими ми працювали, самі казали: “Ви маєте це показувати, бо світ має бачити, що відбувається”.
Євген Малолєтка
Чи підтримуєте ви звʼязок із героями своїх фото? Чи знаєте ви їх? Два хлопчики у ковдрі, з величезними очима — я ніяк не можу забути їх очі…
“Я знаю про їхнього батька… Але не буду розповідати всі деталі. Це діти медсестри, чи лікаря… Ми знаємо долі тих, із ким найбільше співпрацювали. З окремими лікарями підтримуємо звʼязок. З поліцейськими, з якими останнім часом перетинались — теж підтримуємо звʼязок. Підтримуємо звʼязок із людьми, які вийшли з драмтеатру. З деякими пацієнтами-школярами, яких було поранено, і які нині виїхали на лікування за кордон. Дуже багато всього, дуже багато контактів“.
Біль українських міст
Світ бачив фото з Маріуполя, але так мало читав написані вами тексти та історії. Чому так?
У тодішньому режимі роботи історії не писались, розповідає Євген: “У Маріуполі я фотографував, я був водієм. І ще ми виконували дуже багато всього, також знімали відео. Ми робили все у мультимедійному форматі — на що був час. Треба було робити більше. Коли ти знаходишся там на місці, ти не думаєш про важливість того, що робиш. У тебе просто є задача — робити свою роботу. І ти її робиш”.
Перебуваючи у Маріуполі, журналісти ще не знали про його важливість у інформаційному полі. Тоді ще стояли війська під Києвом, і якби оточили Київ, то важливість Маріуполя була б інакшою, зазначає Євген. Але Київ вистояв, Чернігів вистояв. У Associated Press були команди у різних містах України: у Києві, Львові, Одесі, Харкові. І у Маріуполі — тут Євген і Мстислав “займались, як журналісти, своєю зоною відповідальності”.
Маріуполь — це одна з найглибших ран на тілі України. Але Євген наголошує: “Є й інші рани. Волноваха, Попасна, які знищили, Сєвєродонецьк, його також зруйновано. Інші міста також сильно постраждали. Дуже багато. Це ж історія про всю нашу країну. І Маріуполь – це просто одна з точок. Це те, що відбувалось і відбувається у нашій країні. Досі. Те, що ми розказували про Маріуполь — це не ми, а люди, які там були“.
Працювати далі
Євген продовжує їздити Україною та фотографувати, журналісти відпрацьовують виїзди на місяць-півтора, аби підготувати серію історій. “Наша задача — нагадувати, що війна продовжується. На жаль, досі люди гинуть на фронті, навала не зупиняється”.
Після відвідин Праги він знову повернувся до роботи, тоді працював у деокупованій Харківській області. “Ми розказували історії про катування, про кладовища, які ми знайшли ще на початку визволення Ізюма. Про катування в Ізюмі. Про дітей, яких батьки віддали в Росію, а зараз їх не можуть забрати” — додає Євген.
Євген Малолєтка фотографував Революцію Гідності, так званий “референдум” у Криму, війну на Донбасі, і вже тепер — повномасштабне вторгнення. Сьогодні, відзначає фотограф, українці згуртувались, як ніколи:
“Ми бачимо за цю війну, що Україна обʼєдналась, дуже сильно. Такого ефекту не було в 14-му році. Це те, що точно можу сказати — консолідація народу України на найвищому рівні. Такого не було. Україна обʼєдналася проти Російської Федерації, всі розуміють, що треба щось робити. Всі. Я думаю, що всі розуміли і раніше, що відбувається, але хотіли не думати про це”.
Показувати і розповідати
Фото з Маріуполя облетіли увесь світ, зʼявлялись на шпальтах світової преси, друкувались на постерах для численних мітингів у містах Європи та світу, були представлені на конкурсах і виставках. До Associated Press також можна звернутись для отримання фотографій як доказової бази воєнних злочинів Росії в Україні. Поки ми спілкувались, тривала активна підготовка ще трьох або чотирьох виставок Євгена у містах Європи.
Але чи хоче Європа бачити справжню війну, з усім її болем?
“Я не знаю, хто як хоче чи не хоче сприймати, що є війна. … Мені складно казати зі своєї позиції фотографа, який знімає війну в Україні, що відбувається тут у Європі. Мені складно робити якусь оцінку, не живучи у Празі, чи в Берліні, чи в Парижі… Але можу сказати, що наша робота полягає у тому, щоби нагадувати людям — війна досі продовжується”.
Ми журналісти, документалісти, ми маємо показувати, що відбувається. Основна місія — привозити [фото] і [розповідати] від першої особи. Щоб люди бачили і автора в тому числі
Євген Малолєтка
У багатьох випадках фотографії мусять проходити редакторський відбір — усе залежить від аудиторії, для якої готують виставку. Наприклад, коли про війну розповідали школярам у Франції, зазначає Євген, то певні роботи не могли пройти цим відбором. У такому випадку фотограф не має великого впливу на прийняте організаторами рішення.
“В принципі, є кров, люди, страждання, на деяких фотографіях розірвані тіла. Їх дійсно треба показувати. Якщо відбирають деякі фотографії, я не бачу у цьому надто великої [проблеми]. Але іноді шкода, що прибирають. Хочеться, щоби люди бачили більш жорстокі фотографії, тому що вони бʼють сильніше і розказують більше” — додає фотограф.
Czech Press Photo
До Праги Євген Малолєтка приїхав як член журі конкурсу Czech Press Photo. Це був перший досвід роботи фотографа у складі журі. Євген розповідає:
“Я відбирав фотографії для виставки у конкурсній програмі, так. Але членом журі я не був, і це дуже цікавий досвід — дізнатись, як це працює в Європі, як працює система голосування. Вона зроблена по аналогії з World Press Photo, але меншого масштабу. Може, це і краще — почати з маленького і побачити… Мені було б цікаво, що таке сьогоднішня чеська фотографія. Ми можемо знати її з інших років, інших фотографів. [Знаємо] наших колег, які з нами працють. також тих, хто приїжджає до України. Цікаво подивитись, які тут місцеві фотографи”.
Організатори допомагають членам міжнародного журі зорієнтуватись у контексті для кожної конкурсної фотографії, розповідають про події та людей на фото. Адже у такому конкурсі оцінити художні якості світлини недостатньо, дуже важливо усвідомити історію.
“Бо ми не знаємо усіх місцевих новин, а це Press Photo, там можуть бути якісь імена, невідомі нам. Для мене вони можуть бути менш важливими, але для місцевої преси вони мають значення” — пояснює Євген.
Для чого це все?
Фотографії з Маріуполя — це надзвичайно важливі докази воєнних злочинів, які вчиняла Росія. Євген наголошує, що було дуже важливо показати, як вмирають діти та люди на вулицях, показати масові поховання. Він також визнає, що було страшно це все знімати — і у фізичному плані, і в емоційному.
Тоді, наприкінці розмови, голос фотографа вперше за годину затремтів:
“Це ж діти маленькі. Помирають в тебе на очах.
Усі плакали – і лікарі, і ми”.
Написано зі слів Євгена Малолєтки. Спілкувалась Маргарита Голобродська. Прага, жовтень 2022.
