Євген Малолєтка – журналіст, фотограф, документаліст Associated Press. Фотографував Революцію Гідності, анексію Криму, війну на Донбасі, а нині – повномасштабну російсько-українську війну. Його з колегою Мстиславом Черновим знають як “останніх журналістів у окупованому Маріуполі”.
З Євгеном ми зустрілись у Празі на ранкову каву. За кілька годин розпочинався черговий робочий день на фотоконкурсі Czech Press Photo – Євген і Мстислав цього року у складі журі. У Празі розпочалась фотовиставка “Облога Маріуполя – останні журналісти в окупованому місті”.
Сьогодні Євген і Мстислав продовжують роботу із документування російсько-української війни. І у перервах між робочими виїздами розповідають про війну світові.
“Я ж був не тільки в Маріуполі. Я був після Маріуполя у багатьох інших містах. Ми продовжуємо цю місію. Просто всі знають про Маріуполь за нашою роботою. Вона найвідоміша. Але є дуже багато історій, які ми робимо поза Маріуполем. …
Це ж постійна робота. На той момент це було важливо. Ми це зробили” – розповідає Євген.
Місто Марії
Євген і Мстислав прибули до Маріуполя за годину до початку повномасштабного вторгнення. Стратегічне місто, у 2014-му воно певний час було під контролем так званої “ДНР”, але тоді окупантів вибили.
Нині Євген розповідає, що не очікував ударів по всій території України, не знав, чи це не було простим залякуванням. Вважав, що війська йтимуть з Криму та Донбасу, аби зробити сухопутний коридор до Криму. “І ми мали там опинитися всередині, побачити, як це”.
Приїхали на машині Євгена – мінівен, паливо у бензобаку. 25-го лютого навіть вдалося дозаправитись у Маріуполі. На цьому мінівені до останнього і пересувались містом. “Їздили ми дуже швидко. Швидкість – це життя”.
У Маріуполі журналісти забронювали готель та почали готуватись: “Почали знайомитись [з працівниками] у лікарнях та інших установах. … Треба було знайти, з ким співпрацювати, що показувати”.
Куди їхати та що знімати, як пояснює Євген, вони вирішували самостійно, з військовими не консультувались. “Ми приїхали за годину до війни, і коли війна почалась, військовим було просто не до нас. Та і консультуватися про що?”
Обирали за ситуацією: “Треба розуміти, що війна кожного дня щось змінює. Кожного дня. Іноді кожної години щось могло змінитись. Тому треба було підлаштовуватись”.
- Як вирішували, куди їхати? – поцікавилась я. – Бачите, де щось відбувається, і вирушаєте?
“Там всюди щось відбувається, всюди кудись щось летить, кудись щось прилітає”. Але, як зазначає Євген, “приліт” не завжди означає серйозне пошкодження. Могло лиш вибити вікна. Але могло і вбити групу людей, що готували їжу на вулиці…
“І ти не знаєш. Бо там звʼязку немає. Немає звʼязку. Вони не можуть подзвонити у швидку, щоб за ними приїхали. От як? Люди їдуть своїм ходом, просять, аби підвезли людей в лікарню. Якщо проїздить повз поліція, то зупиняють поліцію та грузять у поліцейську машину, везуть у лікарню. Чи на власному автотранспорті. Хто як. Хто як…”
Майже до 11 березня на одній із точок у місті – “1000 дрібниць” – був інтернет. Поліцейські підʼєднали генератор до обладнання вежі Kyivstar, і вона ще деякий час працювала. “Це була єдина точка у місті на той період. Ми 9-го числа передавали файли, і 10-го. Мабуть, вона була ще 11-го. А 12-го її уже розбомбили”.
Євген і Мстислав виїхали з Маріуполя 15 березня – виконувати роботу стало неможливим. Без авто, без звʼязку та каналів передачі матеріалів.
“У нас вже не було можливості працювати у місті, не було можливості рухатися. І почалися вже міські бої. Коли ми втратили машину, росіяни вже захопили один район. Тому було очевидно, що лінія фронту тепер буде рухатися прямо в місті. І знаходитись там уже буде дуже небезпечно”.
Фото на війні
- Де межа між спостерігачем та учасником? Наскільки важко бути спостерігачем, дивитись на людину через обʼєктив та не кидатись їй на допомогу?
“У мене таких людей на фотографіях немає. Ми працювали практично завжди з лікарями, і їх було у достатній кількості – наша допомога не потребувалась. Коли ми бачимо, що люди потребують нашої допомоги, наші камери не знімають в цей час, ми допомагаємо”.
Але коли на місці було достатньо спеціалістів, журналісти робили свою роботу – показували, як працюють служби: евакуація з пологового, лікарі у шпиталі, швидка допомога.
- Чи залишається на війні місце для формальностей? Наприклад, для дозволу батьків на публікацію фото убитої дитини? Взагалі, чи мають ті формальності ще будь-яке значення?
“Ми працюємо у надскладних умовах, і ці надскладні умови – вони показують, як ти маєш працювати. Ми не ховаємось”, – розповідає Євген. – “Ми працюємо у бронежилетах з написом PRESS. Знімаємо відкрито, щоб нас усі бачили, і ні від кого не ховаємось. … Показувати чи не показувати – це дуже риторичне рішення. Але ми були в лікарні, і лікарі, з якими ми працювали, самі казали: “Ви маєте це показувати, бо світ має бачити, що відбувається”. Тема ця, звісно є. Це model release*. Ми спілкувалися майже з усіма батьками померлих дітей, і вони були не проти використання. Але, письмові згоди в таких умовах – це неможливо”.
*Реліз моделі – договір між моделлю, фотографом і свідком, що дає фотографу право на публікацію, поширення та інші дії з фотографіями, на яких зображена модель.
А показувати було потрібно. Просто необхідно. Обовʼязково. На цьому журналіст наголосив неодноразово.
- Чи підтримуєте ви звʼязок із героями своїх фото? Чи знаєте ви їх? Два хлопчики у ковдрі, з величезними очима – я ніяк не можу забути їх очі…
“Я знаю, що їх батько… Не буду розповідати всі деталі. (Я вкотре замислилась: як прискіпливо ми сьогодні мусимо слідкувати за тим, що говоримо! Так важливо бути обережними онлайн. – ред.). Це діти медсестри, чи лікаря… Ми знаємо долі тих, із ким найбільше співпрацювали. З окремими лікарями підтримуємо звʼязок. З поліцейськими, з якими останнім часом перетинались – теж підтримуємо звʼязок. Підтримуємо звʼязок із людьми, які вийшли з драмтеатру. З деякими пацієнтами-школярами, яких було поранено, і які нині виїхали на лікування за кордон. Дуже багато всього, дуже багато контактів”.
- Світ бачив фото з Маріуполя, але так мало читав написані вами історії. Чому так?
У тодішньому режимі роботи історії не писались, розповідає Євген: “У Маріуполі я фотографував, я був водієм. І ще ми виконували дуже багато всього, також знімали відео. Ми робили все у мультимедійному форматі – на що був час. На той момент не було часу… Треба було робити більше. Коли ти знаходишся там на місці, ти не думаєш про важливість того, що робиш. У тебе просто є задача – робити свою роботу. І ти її робиш”.
Біль українських міст
Перебуваючи у Маріуполі, журналісти ще не знали про його важливість у інформаційному полі. Тоді ще стояли війська під Києвом, і якби оточили Київ, то важливість Маріуполя була б інакшою, зазначає Євген. Але Київ вистояв, Чернігів вистояв.
У Associated Press були команди у різних містах України: у Києві, Львові, Одесі, Харкові. І у Маріуполі – тут Євген і Мстислав робили свою роботу на своєму місці: “Ми займались, як журналісти, своєю зоною відповідальності”.
Маріуполь – це одна з найбільших ран України. Але Євген наголошує: “Є й інші рани. Волноваха, Попасна, які знищили, Сєвєродонецьк, там теж зруйновано. Інші міста також сильно постраждали. Дуже багато. …
Це ж історія про всю нашу країну. І Маріуполь – це просто одна з точок. Це те, що відбувалось і відбувається у нашій країні. Досі. Те, що ми розказували про Маріуполь – це не ми там, а люди, які там були”.
Сьогодні
Євген їздить Україною, журналісти відпрацьовують виїзди на місяць-півтора, аби підготувати серію історій. “Наша задача – нагадувати, що війна продовжується. На жаль, досі люди гинуть на фронті, навала не зупиняється”.
Після відвідин Праги він знову повернеться до роботи. Зараз працює у Харківській області. Декілька виїздів уже відбулось, планують наступні. “Розказували історії про катування, про кладовища, які ми знайшли ще на початку визволення Ізюма. Катування в Ізюмі. Про дітей, яких батьки віддали в Росію, а зараз їх не можуть забрати”.
Євген фотографував Революцію Гідності, так званий “референдум” у Криму, війну на Донбасі, і вже тепер – повномасштабне вторгнення. Основне, що сьогодні вбачає у суспільстві – українці згуртувались, як ніколи.
“Ми бачимо за цю війну, що Україна обʼєдналась, дуже сильно. Такого ефекту не було в 14-му році. Це те, що точно можу сказати – консолідація народу України на найвищому рівні. Такого не було. Україна обʼєдналася проти Російської Федерації, всі розуміють, що треба щось робити. Всі. Я думаю, що всі розуміли і раніше, що відбувається, але хотіли не думати про це”.
Показувати і розповідати
Євген планує створити фотокнигу. “Можливо, напишу там побільше, подивимось, як буде. Але фотокнигу – точно”.
До компанії, з якою співпрацює журналіст – Associated Press – можна звернутись для отримання фотографій як доказової бази воєнних злочинів Росії в Україні. Євген не приймає рішення про надання фото, але не виключає можливості використання робіт після офіційного запиту до компанії.
Фото з Маріуполя вже облетіли буквально увесь світ, зʼявлялись на шпальтах світової преси, друкувались на постерах для численних мітингів у містах Європи та світу, відправлялись на конкурси та виставки.
До повномасшатбного вторгнення роботи Євгена виставлялись як окремі світлини, “бо тоді, в принципі, і не було такої великої уваги до України, як зараз”. Нині журналіст виставляє серії фотографій. Поки ми спілкуємось, триває активна підготовка ще 3-4 виставок у європейських містах.
- Але чи хоче Європа бачити справжню війну, з усім її болем?
“Я не знаю, хто як хоче чи не хоче сприймати, що є війна. … Мені складно казати зі своєї позиції фотографа, який знімає війну в Україні, що тут відбувається в Європі. Мені складно робити якусь оцінку, не живучи у Празі, чи в Берліні, чи в Парижі… Але можу сказати, що наша робота полягає у тому, щоби нагадувати людям – війна досі продовжується”.
Фотографії у багатьох випадках мусять проходити редакторський відбір – усе залежить від аудиторії, для якої готують виставку. Євген наводить приклад фестивалів для школярів у Франції. В рамці освіти молодого покоління їм розповідають, що таке війна, і показують військову фотографію. Для такої аудиторії певні роботи відбір не пройдуть, і фотограф не має великого впливу на прийняте організаторами рішення.
“В принципі, є кров, люди, страждання, але окремі фотографії – розірвані тіла, – їх дійсно треба показувати. … Якщо відбирають деякі фотографії, я не бачу такої сильної [проблеми]… Але іноді шкода, що прибирають. Хочеться, щоби люди бачили більш жорстокі фотографії, тому що вони бʼють сильніше і розказують більше”.
Журналіст вбачає особливу важливість у власній присутності на виставках: “Ми привозимо свої роботи. Ми журналісти, документалісти, ми маємо показувати, що відбувається. Основна місія – щоби привозити, і [розповідати] від першої особи. Щоб люди бачили автора в тому числі”.
Czech Press Photo
До Праги Євген приїхав як член журі конкурсу Czech Press Photo.
“Ми [разом зі Мстиславом Черновим] погодились, бо це цікавий досвід – бути членом журі. Я ніколи не був… Відбирав фотографії для виставки у конкурсній програмі, так. Але членом журі я не був, і це дуже цікавий досвід – як це працює в Європі, як працює система голосування. Вона зроблена по аналогії з World Press Photo, але меншого масштабу. Але це, може, і краще – почати з маленького і побачити…
Мені було б цікаво, що таке зараз чеська фотографія. Ми можемо знати її з інших років, інших фотографів. [Знаємо] наших колег, які з нами працють… також тих, що приїжджають до України. … Цікаво подивитись, які тут місцеві фотографи”.
Організатори допомагають членам міжнародного журі зорієнтуватись у контекстах конкурсних фотографій, розповідають про події та людей, зафіксованих на фото. Адже у такому конкурсі оцінити художні якості світлини недостатньо, дуже важливо усвідомити історію.
“Бо ми не знаємо усіх місцевих новин, а це Press Photo, там можуть бути якісь імена, для нас невідомі. Для мене вони неважливі, але для місцевої преси вони мають значення”.
Перебуваючи у Празі, Євген Малолєтка та Мстислав Чернов також відкрили виставку “Obležení Mariupolu – poslední novináři v okupovaném městě” (з чеської “Облога Маріуполя – останні журналісти в окупованому місті”), яка триватиме до 4 грудня у галереї Czech Photo Centre.
Для чого?
- Журналісти на війні – це очі світу. Мені здається, що багато людей і не повірили б у звірства росіян та страждання людей в окупації, якби не побачили фото.
Євген подивився мені прямо в очі:
“Потрібно було показати. Як вмирають діти. Як вмирають люди на вулицях. Масові поховання. Це не я придумав – воно там все відбувалось. Потрібно було це показати. І ми показали. Це було страшно і для нас у тому числі – це все знімати. Страшно і у фізичному плані, і страшно в емоційному плані”.
Тоді, наприкінці розмови, його голос вперше за годину надломився.
“Це ж діти маленькі. Помирають в тебе на очах.
Усі плакали – і лікарі, і ми”.
Написано зі слів Євгена Малолєтки. Спілкувалась Маргарита Голобродська. Прага, жовтень 2022.
