В Україні Кейт Дейвенпорт провела чотири роки. Розпитуємо її про досвід життя в Україні. Чи складно було вивчити українську мову? І чи допомагають ці знання із вивченням чеської? Що справило найбільше враження? Над чим працювало і працює Посольство Великої Британії в Україні?
Одним із питань, на якому зосереджувалась Кейт, була, наприклад, децентралізація.
— Ми допомагали громадам краще зрозуміти, як користуватись новими можливостями реформи децентралізації. Як зосереджуватись на напрямках, пріоритетних для їхньої області, їхньої громади. Я думаю, що децентралізація була дійсно важливим інструментом для українців у регіонах, щоби зрозуміти, чого вони хочуть у майбутньому, і протистояти росіянам. Коли під час одного зі своїх перших візитів у 2018 році я їздила до Харкова, то чула там від друзів, що децентралізація була справді критично важливою для протистояння спробам Росії підкорити Харків.
Кейт володіє українською та наголошує — мова була особливо важливою для її роботи, адже доводилось багато спілкуватись із людьми на місцях.
— Я витратила 8 місяців на вивчення української мови. Думаю, що найскладнішим було навчитись читати кирилицею. Але як тільки я опанувала кирилицю, було набагато краще.
— Але ж 8 місяців — це досить мало часу? А ви вільно спілкуєтесь українською. Це дивовижно.
— Надто мало, так. Моя чудова вчителька познайомила мене з українською поезією. Не лише з Тарасом Шевченко, але й з такими авторками як Ліна Костенко, Леся Українка. І тоді я по-справжньому закохалась у мелодійність мови.
Коли я була в Україні, я багато подорожувала. Моя робота була в Києві, але я їздила у регіони, де у нас були проекти. Наприклад, я була у Житомирі, Рівному, Ужгороді, Маріуполі, Сєвєродонецьку, де ми підтримували деякі проекти громадянського суспільства. І це було дивовижно. Коли ви перебуваєте в регіонах, де люди не звикли розмовляти англійською, вам дуже потрібна українська мова.
— А коли ви, наприклад, були у Маріуполі та Сєвєродонецьку, ви також користуввались українською? Хочеться зруйнувати стереотипи про ці міста.
— Так, саме так. Звісно, якщо ви сідаєте в таксі в Одесі або у Харкові, то, можливо, до вас спочатку звернуться російською мовою. Але якщо пояснити, що ви говорите українською, люди дійсно готові розмовляти українською. Я вважаю, що це дивовижна здатність і велика перевага — користуватись двома мовами. Але, звісно, зараз люди прагнуть розмовляти українською, а не російською.
— А чи комфортно вам було користуватися англійською мовою в Україні?
— Я думаю, що молоде покоління дуже звикло до англійської мови. Вони слухають музику англійською та дивляться YouTube. Старше покоління, можливо, з історичних причин, не мало можливості вивчати англійську.
Для мене як для дипломата було дуже важливим вміти взаємодіяти з людьми — англійською чи українською мовами. Наведу один приклад. Через певний час після початку повномасштабного вторгнення в Україну я повернулась до Києва і проводила певний час у поїздках по деокупованих регіонах. Я спілкувалася з групою літніх жінок, які провели 6 тижнів у підвалі. І для мене було великою честю мати можливість спілкуватися з ними українською. Я думаю, що так будується довіра: коли ви говорите однією мовою, і ти не очікуєш, що люди говоритимуть через перекладача, наприклад.
Між нами одразу встановився зв’язок, і я змогла показати їм, наскільки мені небайдужий їхній досвід. Насправді візити в ці регіони були дуже важливими для того, щоби показати, що ми повернулися і ми будемо підтримувати Україну стільки, скільки буде потрібно.
— Це була Ваша особиста ініціатива, або робочі поїздки?
— Деякі з цих ініціатив були особистими. Наприклад, коли ми вперше приїхали до Ірпеня, ми поїхали до школи, яка постраждала від воєнних дій, і допомагали відремонтувати її до початку навчального року. Пізніше я повернулась до цієї школи та поговорила з учителями — і зараз ця школа бере участь в програмі обміну для вивчення англійської зі школою мого племінника в Англії. Нещодавно вони опублікували на Facebook, що і через рік ці заняття досі проводять. Діти зі школи в Ірпені спілкуються онлайн з учнями школи мого племінника, таким чином практикуючи англійську.
— Де знаходиться ця школа?
Неподалік Оксфорду у Великобританії.
— І їхня англійська стала кращою?
— Я сподіваюсь. Я з нетерпінням чекаю повернення і зустрічі з ними.
— Тобто ви повертались в Україну вже після початку повномасштабного вторгнення?
— Так. Я взагалі виїжджала лише на короткий період часу. Коли розпочалося вторгнення, ми були у Львові, потім приблизно на місяць переїхали до Польщі. А потім у квітні 2022 року я повернулась разом з Послом до Києва і була там до закінчення терміну мого відрядження у серпні 2022 року.
— Тобто, вас не евакуювали на тривалий час, ви фактично продовжили роботу.
— Саме так, робота продовжувалась. Звісно, фокус моєї роботи був іншим. До вторгнення ми працювали над реформами у різних сферах разом з українським урядом, працювали з регіонами, подорожували, щоби зрозуміти їхні потреби, вирішували, як використовувати наявне фінансування для підтримки України і побудови стійкого майбутнього. Після вторгнення, звісно, це був здебільшою мікс із гуманітарної допомоги. Але робота над реформами також триває.
— Насправді добре, що разом із фінансовою та практичною гуманітарною допомогою, продовжується розвиток співпраці, орієнтованої на майбутнє.
Дуже важливо зберігати це бачення. Стійкість українців дивовижна, щодня я читаю надихаючі історії в Telegram або від моїх київських друзів, котрі не виїжджали з Києва. Але потрібно також мати бачення того, що буде після війни. Я думаю, що саме тому українці воюють — за майбутнє.
— Ви проживали в Україні під час пандемії Covid і повномасштабного вторгнення. Як би ви з власного досвіду описали здатність українців справлятися з певними складними ситуаціями?
— Напевно, коли я думаю про Україну, то перш за все це про гостинність. Коли я вивчала українську мову, то місяць жила у “господарки”, літньої жінки у крихітній квартирі в одній з багатоповерхівок на околиці Києва. Це була можливість говорити українською щодня.
Також у мене є інші хороші друзі, які запрошували мене до себе додому на українські свята. З ними я святкувала Різдво, Великдень. Було прекрасно мати таку можливість побувати в українській домівці. Це були дуже традиційні святкування, з усіма різними стравами. Ми також ходили до церкви, освячували яйця, співали багато українських пісень.
Я думаю, що вже на початку повномасштабного вторгнення ми бачили чудові ситуації з українцями, котрі допомагали тим, хто втікав, рятуючись від війни. Або навіть допомагали російським військовополоненим — тоді стало відомим відео про російського солдата, якому потрібно було випити води. І я думаю, що це свідчить про те, наскільки велике серце мають українці, і що гостинність є дійсно важливим аспектом української культури та суспільства.
Гумор також, звісно. Я думаю, що українське суспільство дуже різноманітне, але мій досвід визначався також тим, що мене цікавило. Я люблю українську музику, у тому числі й традиційну. Я граю на скрипці та приєдналась до групи, де ми грали традиційні українські танці.
— Чи маєте ви якийсь улюблений український танець, або пісню?
— Я люблю гопак! Такий веселий, радісний. Але є багато гарних українських пісень. Навіть у Києві звідусіль можна почути “Як тебе не любити, Києве мій”, яку я люблю, звісно. Але також “Реве та стогне Дніпр широкий” — це одна з моїх улюблених мелодій і пісень. Спочатку це був вірш, але є також гарна мелодія. Мені дуже сподобалось ходити на концерти ансамблю Вірського та хору Верьовки.
Крім того, я люблю перебувати на свіжому повітрі, тому з багатьма українцями я познайомилась завдяки трейловому бігу в Карпатах. Також через каякінг. Я люблю каякінг і пропливла від Чернігова до Києва вниз по Десні, що було дивовижно.
— Ви багато де побували в Україні. Чи є у вас улюблене місце?
— Я мала величезний привілей багато подорожувати. Думаю, є три подорожі, які запам’яталися мені найбільше.
Першою була поїздка до Сєвєродонецька Луганської області. Я їхала машиною з Харкова до Сєвєродонецька, і одна річ, яка мені запам’яталась, — це дивовижні кавуни. Сільське господарство в Україні настільки багате! Я дуже сумую за тими свіжими фруктами та овочами, які у нас були. І ми зупинились біля дороги неподалік від Лиману, я купила величезний кавун для своєї команди і привезла його з собою до Києва. Він важив 3,5 кілограми.
А потім я їздила до Сєвєродонецька на фестиваль “Думки”, і це просто надихало — громадські організації [які брали участь], які “виросли” поблизу лінії зіткнення (це був 2019 рік), були такими натхненними і вмотивованими!
У Сєвєродонецьку також було чудове кафе, де подавали багато видів лимонадів… Тепер я знаю, що і в Чехії намагаються створювати такий асортмент, але першим місцем, де я спробувала різні лимонади, був Сєвєродонецьк.
— Який смак був найдивнішим?
Обліпиховий. У нас у Великій Британії його особливо немає. Це більше схоже на щось, що можна зустріти на Балтійському узбережжі та у Східній Європі.
Другою була поїздка до Чернівців. Я люблю Чернівці, і там я пішла на ринок. Одна річ, за якою я дійсно сумую — це асортимент помідорів. Там не один сорт помідорів, там пʼятнадцять сортів. Ми тоді летіли з Чернівців, тому що нам потрібно було повернутися до Києва, тож ми спакували одяг і відправили його “Новою поштою”, а валізи наповнили помідорами та відвезли їх назад до Києва. В Україні дуже багатий ґрунт, і це прекрасно.
Третє місце, яке мені дуже близьке — це Херсон. У нас була низка проектів у Херсоні до повномасштабного вторгнення, де ми намагалися розвивати державні сервіси. Особливо для людей, які перетинають кордон з Криму, щоб вони дійсно могли отримати підтримку всередині України. А також це був спосіб боротьби з певною дезінформацією у Криму про ситуацію в Україні.
Насправді, між Британією та Україною існує досить багато зв’язків, про які багато хто можете не знати. Наприклад, Донецьк був заснований валлійцем на імʼя Джон Г’юз. Він був бізнесменом, побудував перші шахти для видобутку сталі та вугілля, заснував місто Донецьк. У Херсоні також був англієць. Його звали Джон Говард, він був реформатором тюремної системи та намагався покращити умови утримання у в’язницях. Я не знаю, чому він опинився саме в Херсоні, але опинився. Там є пам’ятник Джону Говарду, і паб імені Джона Говарда. Тож ми дуже смачно могли поїсти у пабі “Джон Говард”.
— Яку підтримку найчастіше шукали люди з Криму?
— Наприклад, якщо людина приїжджає з Криму та їй потрібен доступ до медичних послуг. Ці послуги надаються державою, і була необхідна підтримка для того, щоб забезпечити їх належне налаштування, інформувати про них, також забезпечити цифровізацію. Тож частково наші проекти були пов’язані з діджиталізацією — щоб людям було легше зрозуміти, які послуги вони можуть отримати на місці. А ще надавалась підтримка у пошуку роботи і працевлаштуванні в регіоні.
— Це були програми посольства, чи ви співпрацювали з українськими організаціями?
— Це були програми, які ми фінансували через треті сторони. Наприклад, через програму розвитку ООН, але були й інші треті сторони. Разом із п’ятьма іншими посольствами ми створили фонд під назвою “Partnership Fund for Resilient Ukraine” (Партнерський фонд для стійкої України — ред.). Цей фонд зосереджувався на розбудові стійкості України шляхом розвитку проектів у сфері соціальних послуг. Ми також тісно співпрацювали з уповноваженим у справах Криму, Антоном Кориневичем, який зараз працює над створенням спеціального трибуналу для воєнних злочинів, але в той час відповідав за налагодження відносин між Києвом і Кримом.
Коли ми поїхали подивитися на тимчасові пункти перетину кордону, це справило на мене дуже велике враження, тому що ці кордони відчувались настільки неприродними. Ти бачиш ці дороги, що йдуть у далечінь… І ці місця, які були заселені, а тепер ніби на нічийній землі.
— Чи працюють якісь із цих програм, що ви мали в Херсоні, і надалі? Або їх версії, адаптовані до нинішньої ситуації?
— Наразі ми надаємо значну гуманітарну підтримку. Загалом наша військова та гуманітарна підтримка України з початку повномасштабного вторгнення становила 9,3 мільярди фунтів. Це справді великі гроші. Це загальна сума, але допомога у гуманітарні сфері є значною її складовою.
Значна частина роботи вищезгаданого партнерського фонду була присвячена швидкому відновленню: забезпечити швидкий ремонт лікарень, щоб вони могли знову функціонувати; або відоремонтувати школи, щоб вони могли приймати учнів, щоби функціонували бомбосховища, наприклад. Отже, це було радше короткочасне відновлення.
Але також фонд зосереджується на тому, щоби чдивитись у майбутнє і продумати, як підтримувати зусилля, спрямовані на відновлення України. Для підтримки відновлення необхідні досить значні суми, але їх потрібно використовувати таким чином, щоб врахувати всі аспекти реконструкції та інклюзивність. Ми з вами зустрілися на конференції “LEADERKA”, і одним з питань відновлення, наприклад, є: як зробити так, щоби майбутнє України було інклюзивним для людей з інвалідністю?
— Тобто, ідея полягає в тому, щоби відбудувати краще. Не просто відновити чи скопіювати те, що вже було.
— Тепер Ваше відрядження в Україні закінчилось, Ви переїхали до Чехії та наразі перебуваєте тут. Чи вивчаєте Ви чеську мову? Питання адаптації у говій країні, звісно, цікаве нашим читачам і читачкам.
— Як я вже казала, я вважаю, що для дипломата дуже важливо намагатися вивчити мову країни, до якої його направлено. Це важливий спосіб як пізнати країну, зрозуміти її культуру та нюанси. Тому так, я намагаюся вивчити чеську мову. Думаю, у цьому мені допомагає знання української, адже обидві мови мають слов’янське коріння. Але можна дуже просто втрапити в халепу. Наприклад, у чеській мові є багато слів, які можуть звучати як українські, але мати зовсім інше значення. Візьмемо, наприклад, слово “nápad”, “to je dobrý nápad”, “це гарна ідея”. Але для мене “напад” в українській мові — це про атаку або вторгнення, це не дуже гарне слово.
— Виходило би щось на кшталт “це хороше вторгнення”…
— Іще одна річ, яка допомогла мені відчути себе дуже добре в Чехії — це як тут підтримують українців. Чехія серед усіх країн прийняла найбільше біженців на душу населення. І хоча ми зараз перебуваємо у перехідному періоді, очікуючи, що може статися з біженцями в майбутньому та як вирішувати питання інтеграції та інші проблеми, я думаю, що чеський народ дійсно відкрив свої серця і свої домівки.
І це схоже на Великобританію. Причини, можливо, були дещо іншими. Я думаю, що у чеського народу вторгнення викликало спогади про 21 серпня 1968 року та вторгнення російських танків. Для Великої Британії, думаю, також ішлось про певні спогади, зокрема про ситуацію з біженцями під час Другої світової війни. Але головним чином, я вважаю, у Великобританії були обурені тим, що Росія атакує Україну, що сила з ядерною зброєю відверто порушує міжнародні конвенції, міжнародні кордони, Статут ООН. І це дійсно суперечило цінностям Великої Британії, та британському почуттю справедливості. Я думаю, що саме тому британці так віддано підтримують Україну.
— Насправді, запроваджена програма прийняття українців була дуже корисною, адже зазвичай отримати британську візу досить складно. Можливо, вже є якісь цифри, як це відбувається, в хорошому сенсі, окупився? Як українці зробили свій внесок? Чи його ще не підрахували?
— Я знаю, що чехи провели певні дослідження про внесок українців до чеської економіки. Я не знаю про подібні дослідження у Великій Британії. Наразі ми видали 238 000 віз українцям, це дійсно багато. І я знаю багатьох людей, які приймали у себе українців та їхні сім’ї. Я також знаю приклади українців, які відкрили малі бізнеси у Великій Британії. Тож я думаю, що є багато позитивних прикладів. Звичайно, є також приклади, коли українці певною мірою інтегрувались до родин. Наприклад, мої друзі виділили частину свого саду, щоби українці в їхньому районі могли розвивати садівництво та вирощували овочі. І вони мають спеціальну українську городню ділянку, куди можна приходити і займатися садівництвом. І я думаю, що це було добрим для них психологічно, як і для багатьох інших людей…
Буде цікаво подивитись, які ролі на себе візьмуть ті українці, котрі залишаться. Але я думаю, що багато українців сподіваються повернутись в Україну та взяти участь у відновленні країни.
— На жаль, є й ті, хто цього не зробить, тому що їм немає куди повертатись. Тому дуже важливо, щоб вони мали можливість інтегруватися і робити свій внесок у країну, яка їх прихистила.
— Остання тема, якої я хочу торкнутись — це пропаганда. Чи вбачаєте ви різницю у тому, як російська пропаганда звертається, наприклад, до чеського суспільства та до британського?
— Ми вже давно бачимо, що дезінформація та пропаганда є ключовим інструментом гібридної війни, яку Росія веде проти України. Вже довгий час, не тільки з моменту повномасштабного вторгнення. В Україні у нас була ціла серія програм, спрямованих на підтримку спроможності протистояти дезінформації та спростовувати пропагандистські наративи.
У Чехії ми також дуже тісно співпрацюємо з урядом, і у нас є команда експертів, які щотижня працюють з ними, щоби підтримувати обмін думками: які є наративи? як ми можемо дати відсіч?
Я думаю, що деякі наративи однакові. З іншого боку, суть російської дезінформаційної війни полягає у тому, що вони вміють підлаштовувати свої наративи під те, що наразі активно обговорюється у даному суспільстві. Тож історії, які вони підхоплюють тут і у Великій Британії, можуть різнитись. Найголовніше, я думаю, визнати, що це інструмент війни, і переконатися, що ми озброєні для протистояння пропаганді. Наприклад, ви згадували про гумор, і я думаю, що використання гумору також є важливим.
— Іноді аспекти протидії пропаганді відходить на другий план після питань матеріального забезпечення. Але це дуже важливо.
— Так, важливо. У нас є програма з протидії дезінформації. Я думаю, що навчитися розрізняти, що є справжнім повідомленням, а що дезінформацією, — це реальний і постійний виклик. Наприклад, одна з програм, яку ми підтримували в Чехії, стосувалася людей похилого віку. Ми надали певне фінансування чеській громадській організації для проведення семінарів з людьми похилого віку, щоби допомогти їм визначати, коли щось є пропагандою, а коли справжньою новиною. І як розрізняти.
— Дякую Вам за розмову, і до зустрічі в Україні.
— Дуже приємно було з вами спілкуватись. До зустрічі в Україні, до перемоги.
