Саме сьогодні, 22 листопада — двадцята річниця дещо вже призабутої, але справді важливої для історії України Помаранчевої революції. А чи знали ви, що її відлуння дзвенить у Празі і дотепер? Адже українці демонстрували за вільні вибори тоді не лише у Києві, а й із солідарності з ними — і у чеській столиці. І саме демонстраціям під стінами посольства України та на Вацлавській площі в листопаді-грудні 2004 року, на які приходили сотні й навіть тисячі людей, завдячує своєму існуванню театр та фольклорний колектив «Джерело».
Саме Помаранчева революція почала тоді ламати стереотипні уявлення чехів про українців. Адже у 1990-х слово “українець” у Чехії означало суто тільки “заробітчанин”, “найманий робітник — мігрант”, “будівельник чи прибиральниця” — у кращому випадку. “Підозрілі нелегали”, “кримінальники”, “мафія” — такими були асоціації у випадку гіршому. Чехи навіть не могли собі уявити, що українці могли б перейматися і якимись суспільно важливими темами, відстоювати власну мову, культуру, ідентичність. Чеські ЗМІ на той час українськими темами практично не цікавилися.
Об’єднала солідарність із революцією
Українці у Чехії — діаспора, студенти, одружені з чеськими громадянами люди, вірники греко-католицької церкви, та й ті ж заробітчани, також почали збиратися — чи не вперше — на масові акції. Спільно вигукуючи гасла «Ющенко!», «Нас багато, нас — не подолати!», там познайомилася між собою більшість учасників “Джерела”. У багатьох із них були діти, яких батьки хотіли навчати українських народних традицій. Так, вже у перший рік вдалося зібрати понад сотню людей — близько 50 дітей й 60 дорослих. Всі — українці з різних регіонів, яких доля закинула до Чехії, пригадує керівниця й натхненниця гурту Дарина Любачівська. Днями вона відзначила 65 років, і понад два десятки років з них вона присвятила празькому “Джерелу”. І так само днями — 10 листопада 2024 року — відбулося велелюдне святкування двадцятої річниці колективу у культурному центрі “Новодворська” у Празі 4.
Місяці перетворюються у роки
На перший погляд, доля Дарії Любачівської подібна до доль багатьох емігранток з України. Бальними танцями захоплювалась із шести років. Згодом у містечку Долина на Івано-Франківщині працювала в Будинку школяра методистом, вела танцювальні гуртки у школах. Ходила на курси «культмасової роботи», а потім закінчила історичний факультет Івано-Франківського педінституту за спеціальністю «методика виховної роботи». Складала сценарії різних районних і обласних свят, вела вокальний хор, їздила навіть перевіряти організаторську роботу у різних школах. Та ще встигла між тим усім народити трійко дітей.
Якось була у декретній відпустці, і їй запропонували поїхати до Праги на заробітки. Перші вісім місяців роботи у тепличному господарстві перетворилися на довгі десять років. Приїхали сюди й діти — Наталка та двоє синів — Віталій та Руслан. «Розпочала заново я тут робоче й буденне життя. Діти почали підростати, треба було з ними займатися», – пригадує нині вона свій другий початок на культурницькій ниві. У 2001 році вступила до «Об’єднання українок у Чеській Республіці» – організації, яка діяла багато років і відзначала традиційні свята — до Шевченківських днів, Матері, Незалежності тощо. На свята приходили діти, читали вірші і співали в гуртку «Барвінок», який вела Руслана Гвоздянчук. Діти виявляли бажання ще й танцювати.
Життя — як театр
Відбувся один, другий, третій виступ. Дарія Любачівська відчувала, що потрібно робити щось більше. Про створення українського театрального гуртка у Празі мріяла давно. Розпитувала серед знайомих, у церкві, хто б до цього долучився. Якось 2003 року в готелі «Легіє» до Свята матері чотири пари дітей станцювали «Гуцулку» й «Веснянку». Батьки як побачили цей гурток, то й самі запропонували щось грати, співати, ставити якісь п’єси, фольклорні вистави. «Ми, – казали, – у житті – актори. Всюди граємо — в поліції, в урядових установах, на роботі. Чому ж не можемо заграти в театрі?».
Празькі демонстрації восени 2004 року стали головним поштовхом. Люди роздавали між собою помаранчеві стрічки. Там і розпитували, що за театр, де і що він грає, питалися, чи можуть прийти. Тоді охочих спробувати себе у виставі українців знайшлося найбільше. Прем’єра театру «Джерело» й вистави «Ніч перед Різдвом» відбулась 25 лютого 2005 року у Салесіанському театрі в празьких Кобилісах. Режисером була Мирослава Вишняк. Другим було свято на Івана Купала. Між тим — вечори інтенсивних репетицій. Потім ставили вистави та сценки в рамках різних свят — Маланки, Днів української культури, до Міжнародного дня захисту дітей. Театральний гурт “Джерело” ще поставив комедію Олексія Коломійця “Фараони”.
Від вальсу до “Диких танців”
«Співачка Надія Петренко й хореограф Люба Донченко порадили мені звернутися до Юрія Кольви, який працює у Національному театрі і є дуже добрим хореографом. Він спочатку не вірив, що знайдуться охочі до танців українські діти», – пригадує пані Любачівська.
Юрій та Наталія Кольви виступали в Народному ансамблі Павла Вірського в Києві і є професійними танцюристами-балетмейстерами. Вони добре знають як народні, так і сучасні українські танці. Діти, юнацтво та дорослі під їхнім керівництвом вивчили танці в оригінальній обробці: “Карпатська мозаїка”, “Дикі танці” (на відомий хіт співачки Руслани), “Косарі”, “Віденський вальс”, “Київський вальс”.
«Джерело» почали запрошувати й чехи на різні мультикультурні акції для презентації української меншини. Поїздки на виступи ставали частішими не лише Прагою, а й до чеських регіонів. Молодшій танцювальній групі навіть вдалося виграти перше місце на міжнародному фестивалі в Болгарії і виступити на дитячому фестивалі в Ізраїлі.
Як вдавалося пані Любачівській об’єднати, витягти на сцену людей, які за характером своєї праці мали небагато спільного з культурою, а швидше з будівництвом чи прибиранням? «У нас є кілька людей, котрі в Україні співали в хорах чи грали в театрі. Намагаюся зробити домашню обстановку, бо кожен сюди біжить після праці, і спочатку вирішує життєво-побутові проблеми: на роботі, з документами, з транспортом, школою дитині… Потім уже проводимо репетиції. Усіх треба вміти вислухати… Одну роль пробують кілька потенційних акторів, ми дивимось, чи йде, чи не йде… Кожного «вираховую» на роль, хто може бути ведучим, хто — грати трагедію, хто — комедію. Після кожного виступу приходять нові люди, даємо їм слова — пробуй, читай. Нині люди самі питаються: «А коли репетиція?» і я сама дивуюся такому заохоченню», – розповідає Дарина Любачівська.
Автентичні строї
Особлива історія — з костюмами. Чимало глядачів помічали, в яких доброякісних народних гуцульських строях танцював молодіжний колектив «Джерела». Любачівська ходила до багатьох знайомих бізнесменів, просила підтримати. Значною мірою допомогли дві фірми — одна транспортна і одна будівельна, власники яких не дуже хочуть публічно хвалитися підтримкою колективу і багатьох українських проектів, але вся празька українська громада їх знає. Вони й дотепер підтримують “Джерело”. Інші також запитували — чим можуть допомогти.
Любачівська випадково знайшла свого учня, який у Чехії має свою фірму вже багато років. Зідзвонилися… і невдовзі замовили в Івано-Франківську дитячі й дорослі вишивані костюми. Тепер мають на міру все автентичне — від постолів до капелюхів: у Косові залишився чи не єдиний ручний цех, де старенькі бабусі шили гуцульські строї, а сорочки вишивали у сім’ях у гірських хатах. Коли замовлення на 30 костюмів було готове, посольство допомогло з дозволом на перевезення цих культурних цінностей. У 2006 році до Міжнародного дня захисту дітей, а потім на Днях української культури у цих народних костюмах юні танцюристи з «Джерела» виступили вперше. І вже згодом їм уже не вистачало костюмів на всіх 50 дітей! У цих строях виступає вже друга генерація дітей. Часто це — вже діти перших учасників та учасниць “Джерела”.
Кредит для ВІА
У 2010 році колектив «Джерело» створив власний вокально-інструментальний ансамбль, перший виступ якого відбувся на святі «Весна іде — красу несе» у театрі «Метро» у центрі Праги. Гурт також дався нелегко: «Джерелу» довелось взяти чималий кредит для придбання музичних інструментів — ударних, бас-гітари, гітари, підсилювачів… «Ми думали придбати дешевші, вживані інструменти, – розповідає пані Любачівська, – побігали, подивилися по базарах — воно ніби виглядає як нове… Але я порадилась з одним професіоналом — Сашою з Одеси — і зрозуміла: якщо хтось продає вживане, то воно вже нікому не потрібне. Треба все докуповувати — струни, підсилювачі, мікрофони… Тому позичили грошей і вирішили купити нове. Може, з часом воно повернеться».
Якщо вже йдеться про гроші, то, як каже керівник театру, «маємо щастя на спонсорів», яких переважно знаходять батьки. Іноді вдасться отримати якийсь ґрант або його частину. Гонорари акторам чи танцюристам виплачувалися хіба що у вигляді гарних вражень від численних поїздок Чехією та іншими країнами. У 2018 році “Джерело” виграло конкурс на міжнародному дитячому фестивалі у Теплицях, і у нагороду за це два десятки юних танцюристів та танцюристок відправилися у круїз Середземним морем лайнером “Фантазія”. Франція, Іспанія, Італія, багата культурна програма і презентація української культури у Європі — все це було заслугою “Джерела” протягом багатьох років.
Велелюдне відзначення ювілею
І це помітно — на святкуванні 10 листопада було море гостей, які вітали ювілярку, багато слів вдячності, квітів та подарунків. Виступили з танцем навіть перші “джерельцята” — тоді ще п’ятнадцятирічні, а сьогодні вже дорослі люди з власними сім’ями, дітьми й кар’єрами. Одна із випускниць приїхала спеціально на відзначення ювілею із Закарпаття – вона вирішила не залишатися у Чехії, а повернутися додому. Вона заснувала там подібний фольклорний колектив, і вже передає діткам те, чого навчилася у Празі – знання народних танців.
«Ми не хотіли влаштовувати надто пишне святкування, адже у ці хвилини наші хлопці на фронті стікають кров’ю, захищаючи Батьківщину. Українську культуру наш “північний сусід” хоче знищити, і наше завдання – берегти її. Незважаючи на те, що кожний зайнятий на певній роботі і більшість має родини, зустрічаємось у вільний час, щоб почерпнути нову енергію з пісень рідною мовою, котра так нам необхідна тут, далеко від рідного дому», – ось так з натхненням описує Дарія Любачівська своє чеське дитя, яке об’єднало в праці українців із Закарпаття, Галичини, Буковини, Поділля, Волині, Черкащини і навіть Дніпропетровщини з Луганщиною.
Читайте також: Колочава – закарпатське село, яке для чеських туристів стало “Меккою”
Читайте також: Музей української культури вже 60 років є перлиною міста Свидник у Словаччині
