Того дня він був удома на кухні. І зненацька на його будинок 24 червня минулого року налетіло торнадо. Тоді у невеликому моравському селі Мікулчице раптова стихія значною мірою зруйнувала або пошкодила біля 300 будинків, а в сусідніх селах Грушки, Моравська Нова Вес, Лужіце, Бажантіце та Панов – ще понад 1200 будинків. Було знищено багато транспорту, громадських, промислових та сільськогосподарських будинків та інших споруд. Загинуло при цьому мінімум 6 осіб, було багато поранених. Загальні збитки становили біля 15 мільярдів чеських крон. Відновлювати регіон допомагала вся країна, у тому числі дуже багато волонтерів.
«Я знаю, що це означає, коли тобі потрібна допомога. У день, коли прийшов смерч, я почув великі удари. Пішов подивитися, що відбувається. Коли я вийшов назовні, моя альтанка злетіла, і повалила мене на землю», – згадує 68-річний Франтішек Дворжак про оте минулорічне стихійне лихо. Пан Дворжак вижив лише випадково. Йому пощастило, бо біля нього приземлився великий жерстяний шматок. «Я скористався ним, як щитом, бо невдовзі на мене почала падати черепиця з даху. У мене були лише порізані ноги. Їх зашили в лікарні», – розповів пенсіонер репортерові щоденної газети “Ага” Зденеку Гинекові.
Дах і фронтон його будинку відлетіли, весь житловий поверх був знесений. Залишилися лише підвал та сходи. Торнадо зруйнувало і колишній пансіонат.
Пансіонат без дотацій
З відновленням житла пану Дворжакові теж допомагало багато людей, у тому числі й одна українка, від якої тоді взяв номер телефону. А нині він і сам допомагає, хоча й частково паралізований. Прийняв на проживання двох жінок та чотирьох їхніх дітей з України.
Зараз у пенсіонера вже все відремонтовано. «Пансіонат я повністю відремонтував власними силами. Субсидії на це не було. Коли почалася війна, я знав, що буде багато зруйнованих будинків, багато людей потребуватиме допомогу. Тому я її запропонував», – пояснив він.
Написав від руки оголошення, і подзвонив тій знайомій українській волонтерці, яка йому тоді допомагала, чи не знає вона когось з України, кому потрібне житло. Прямо порадити когось вона у той момент не могла, тож розмістила сфотографоване оголошення у спеціалізованій групі у соцмережі “Фейсбук”. За кілька годин через цілий ланцюг інших чеських та українських волонтерів зголосилися подруги Анна (36) і Світлана (42). Вони всередині березня ще залишалися в Києві, який зазнавав бомбардувань та обстрілів. «15 березня ми вирушили в подорож, кожна зі своїми двома дітьми. Їхали гуманітарними потягами з кількома пересадками. Приїхали через два дні», – розповіла Анна.
Другий дім
Пан Франтішек поселив гостей у вже майже відремонтованому пансіонаті. «Там ще не все було дороблене. Їм довелося самостійно все розчистити, побілити і пофарбувати сходи. У мене вже майже повністю паралізовані руки і ноги, то я здатен хіба що швидше на організаційну роботу», – з посмішкою пояснив пенсіонер.
Але це жінок зовсім не збентежило. “Це було чудово. Ми дуже цінуємо допомогу пана Дворжака. Він буквально надав нам тут другий дім”, — не шкодує вдячності Анна. Обидві мами мали ще подбати про те, щоб їхні старші діти (12 і 15 років) якомога швидше пішли до школи.
Жінки вже мають роботу
«Вони уже три тижні ходять до школи в Мікулчицях. Директор був абсолютно дивовижним, як і підхід нових однокласників. Вони дуже добре прийняли наших дітей. Люди дуже милі до нас», – додала Світлана.
Незабаром до колективу доєднаються обоє молодших дітей (3 і 5 років). «Як тільки ми вийдемо на роботу, вони підуть до дитячого гуртка в Годоніні», – пояснила Анна. Зі Світланою вони йдуть працювати на виноградники, куди їх запросив місцевий винороб. «Раніше ми ніколи там не працювали, але все в житті мусить бути вперше», — засміялися дві жінки, які в Україні працювали в банку та рекламі.
Маленька «ферма»
Пан Франтішек дбає про те, щоб українки почували себе наче вдома. «Я дав їм садок, ми купимо насіння, і вони там щось посадять, щоб у них був свій горох, цибуля, морква та інше», – пояснив він.
Добре реноме господаря, його дружнє ставлення до українок зацікавили ще одну родину. Подруга Анни та Світлани, київська мама з дітьми, має приїхати до Микульчиць найближчими днями з Польщі. Пан Франтішек виділив їй ще одну кімнату. Але «чоловік її сестри отримав серйозні поранення під час бойових дій, вона зараз допомагає їй впоратися із ситуацією, тож приїзд ускладнився», – пояснила Анна. «Та у мене готова кімната для неї, коли вона прийде, тоді приїде», — додав добрий, позитивно налаштований пенсіонер.
Лист в редакцію: відгук на публікацію від Анни Сич
Про те, що буде війна, мене попереджала моя подруга. Вона весь час стежила за новинами, вивчала інформацію і готувалась до найгіршого. Ольга закликала готуватися і мене. Я відмовилась готуватися. І справа не в тому, що не вірила, а в тому, що відмовилась жити в страху і підготовці до того, чого я ніколи не бачила, я відганяти думки про війну.
24 лютого подзвонила Ольга і сказала, що все почалося. Я погано пам’ятаю цей день. Пам’ятаю тільки, що весь час розмовляла по телефону. Зібрала валізу за 15 хвилин, яку місяць відмовлялась збирати. Об 11-тій годині до мене приїхала моя подруга Світлана з дочкою Варварою і сином Тимофієм. Вони збирались їхати до церкви зранку. Про війну Світлані повідомив її брат, який ледь умовив її взяти з собою речі і документи. Весь день ми думали, що це якась помилка. В той день вперше почули повітряну тривогу, цей звук мені ввижається досі. І ось так, з того дня, ми в шістьох досі разом.
До 5 березня ми прожили в моїй квартирі на Святошині. Перші дні ховалися в бомбосховищі – підземному паркінгу сусіднього будинку. Це дуже вимотувало і знесилювало. Діти капризували, на паркінгу було холодно. Ми не витримали, і вирішили залишитися вдома. Повертаючись, зіткнулися з чоловіком, якій наносив ворожі позначки в під’їзді фарбою. Ми були такі втомлені, що зрозуміли це лише на наступний день. Стирали позначки з усіма сусідами разом. Ця подія ще більше забрала почуття безпеки.
5 березня ми переїхали до Вінницької області, де нас прихистила чудова сім’я. В Іллінцях не було вже чутно вибухів, і не видно згарища, але лишилася повітряна тривога. Через вибухи нафтобаз не було бензину. Був ризик залишитися ізольованими, ми не почуватись і там в безпеці. Тож я написала подрузі Ользі, яка вже поїхала до Чехії. Через волонтерів наступного дня нам запропонували дім на три кімнати в маленькому селі Микулчіце на самому кордоні Словаччини та Чехії.
15 березня ми вирушили у мандрівку. Нам вислали заздалегідь маршрут: Вінниця-Чоп, кордон, Кошице – Братислава- Бржецлав — Лужице, що поруч з Микулчицями. Майже два дні в дорозі. Скрізь були українські мами з дітьми, які, як і ми, тікали. На вокзалах у Вінниці, Кошицях і Братиславі багато волонтерів, які допомагали і підтримували.
І от вже цілий місяць ми живемо в чудовому селі Мікульчице, працюємо, діти пішли у садок. Будинок нам надав пан Франтішек Дворжак. В минулому році його сім’я постраждала від жахливого торнадо, і він, як ніхто інший, знає що таке втратити дім. Ми безмежно вдячні за чуйність і безкорисливу допомогу.
