Війна змінює кожного, хто її пережив. Українські військові повертаються додому з новим досвідом, часто із невидимими ранами, які болять не менше за фізичні. Родини, що чекали на батька, чоловіка чи сина, а деколи на маму, сестру чи дочку, стикаються з тим, що «той самий» близький уже інший. Особливо непросто це для багатьох жінок, які емігрували з дітьми та роками тягнули побут самотужки. Як пройти цей шлях разом і не втратити сім’ю? Про це говорили в інтерв’ю психологи та лікарі Габріелла і Сергій Цяпець, які вже давно надають психологічну підтримку ветеранам та їхнім родинам.
Розрив досвідів і “знайомство заново“
На момент прощання у кожної родини залишається картинка «як було». Але далі чоловік і дружина проживають абсолютно різні історії.
– Як військовим та їхнім родинам адаптуватися після повернення з фронту, особливо якщо рідні певний час жили окремо чи за кордоном? З якими змінами у стосунках найчастіше стикаються такі сім’ї?
«На момент прощання у нас залишилась певна картинка. А далі ми мали зовсім різний досвід. Я не знаю про твій, ти не знаєш про мій, а потім ми з’їхалися. І останнє, що ми пам’ятаємо це те, як було перед тим. І не завжди враховуємо ті різні досвіди… і ця відстань розриву може бути різною в залежності від того, як вдавалося під час розлуки підтримувати контакти. Проте, це не стоп-кадр, який можна просто продовжити. Це два різні фільми, і тепер потрібно наче знову познайомитися, дізнатися про досвід одне одного», – пояснює Габріелла Цяпець.
Важливо врахувати: людина змінилася під впливом того досвіду, який мала. Це може бути не гірше і не краще, а просто інакше. Може бути добре, але не так як було перед тим. Тому психологи радять не знецінювати досвід партнера (в тому числі і того, що залишився в тилу), а вчитися слухати і домовлятися заново про спільні плани.
Чому розпадаються сім’ї після повернення
— Після повернення військових ми часто бачимо розлучення — люди ніби стають з різних світів. Як у таких ситуаціях зберегти стосунки, підтримати одне одного?
«Важливо встановити новий контакт або відновити контакт із людиною, яка повертається. Почати з питань: Який ти тепер? Який може бути твій план тепер? Який може бути наш план на життя тепер?
Ми справді бачимо відносно високий відсоток розлучень. І тут дуже важливо зрозуміти: людина змінилася — і ми змінилися. Родина отримала новий досвід. Якщо цей досвід не вдалось спрацювати, так би мовити “переварити”, тоді це психотравма. Але само, як за допомогою хірургічної операції виліковують перелом ноги, певні психотерапевтичні інтервенції можуть вилікувати цю травму. І тоді людина знову стане подібною до тієї, що була до війни.
Бо травма може настільки змінити людину, що близькі кажуть: «Я не розумію його/її, він/вона агресує, різкий/ка, ми не можемо ні про що домовитися». Складнощі у адаптації, у побуті може бути ознакою травми. У таких випадках важливо не вимагати, а домовитися в родині про звернення по спеціалізовану допомогу. Якщо ветеран/ка має ознаки посттравматичного стресового розладу (ПТСР), важливо отримати спеціалізовану допомогу від фахівців, які вміють ефективно допомагати при ПТСР. Тоді будувати контакт з ветераном стане набагато легше. На жаль, велика частина розлучень зумовлена саме психофізіологічним станом ветерана, у тому числі наслідками психотравм, втоми, виснаження (але ці всі стани не вирок і не повинне бути “назавжди”).
Це буває не у всіх — приблизно у 20% ветеранів, які мають серйозні психотравматичні наслідки. Зловживання алкоголем у таких випадках — спроба впоратися зі спогадами, з якими людина не може впоратися інакше. Але це часто є однією з ознак ПТСР, симптомом хвороби. І не варто «знімати» її алкоголем — так само, як не варто пити, щоб не боліла зламана нога. Треба йти до хірурга чи травматолога. Так само і тут: якщо є ознаки ПТСР, потрібно звернутися до психолога, психотерапевта або психіатра, які вміють із цим працювати. І після цього вже можна домовлятися.
Сім’я — це про те, як нам добре жити разом. А для цього треба домовлятися.
Іноді стається так, що після повернення з фронту ветерани ще довго перебувають у стані надмірного напруження, ніби “все ще залишаються душею з побратимами”, і тоді домовитися про щось з дружиною буває дуже складно. А іноді дружина не розуміє, що він у стані травми й ставить на нього надмірні очікування («а він же мав би, ми ж тут»), — виникає напруга і конфлікти. Треба розуміти, що і жінки проживають важкий період. Жінка з однією чи двома дітьми, особливо маленькими, переїжджає за кордон, проходить через дуже багато, щоб забезпечити безпеку дітям — щоб не літали дрони, не падали «шахеди» чи ракети. Вона теж витримує на собі дуже багато, і це непростий досвід. Інколи, на жаль, цей досвід знецінюють — і це теж образливо, з обох боків.Щоб пройти цей період, рідним і близьким ветеранів і ветеранок треба бути у максимально стабільному стані — і навчитися заново домовлятися про щось спільне й добре», — коментує Сергій Цяпець.
Про що мовчать військові і ветерани?
— Ви багато спілкуєтеся з військовими. Про що вони найчастіше мовчать — те, що їм болить, а цивільні навіть не підозрюють? Що важливо знати про їхні приховані переживання, про які суспільство майже нічого не знає?
Як пояснює Габріелла Цяпець: «Можу сказати, що я не знаю до кінця, про що вони мовчать, якщо вони мовчать». Це пов’язано з пережитими втратами, жахами та смертю побратимів — настільки особистими й травматичними, що детальні розповіді просто неможливі. Часто тиск або вимога поділитися такими переживаннями лише шкодить, і іноді мовчання — це природний спосіб захисту, в тому числі і близьких, щоб не ранити їх тим тяжким, що довелось бачити і пережити їм. Тобто мовчання — це може бути і турбота про нас, цивільних.
Психологиня наводить приклад жінки, у якої чоловік зник безвісти. Колега на роботі питала її про цю ситуацію: «А що, він зовсім не відповідає на смс? Чому не може подзвонити?» — і жінка відчувала біль і роздратування від цих питань. Подібно й військові часто не хочуть говорити про те, що їм болить.
Фахівці з психотерапії допомагають опрацьовувати ці переживання без необхідності «виносити все назовні». Як зазначає пані Габріелла: «Ми маємо інструменти, де не треба перепрошую, кишки вивертати та розповідати для того, щоб можна було впоратися з цим». Це дозволяє військовим почуватися в безпеці та поступово «перегорнути сторінку» травми. На думку пані Габріелли, суспільство може підтримати найпростіше: бути поруч, допомагати, коли просять, або просто дякувати за службу. «Бути вдячними за захист, приймати мовчання, якщо кажуть “ні”— це вже підтримка».
— Як правильно запропонувати ветерану або ветеранці звернутися до психолога, якщо для них це може сприйматися як прояв слабкості? Як у суспільстві та в родині підтримати чоловіка, щоб він не відчував сорому і був готовий прийняти професійну допомогу після війни?
Стигма щодо психологічної допомоги зменшується порівняно з тим, що було 20 років тому, коли звернення до психологів часто сприймалося як ознака психічної нестабільності. Сергій Цяпець пояснює, що зараз спостерігається зміна у молоді та підлітків: вони вважають нормальним звернутися за підтримкою, коли важко.
Психолог наводить зрозумілу аналогію: «Якщо у вас сильно болить нога, ви йдете до лікаря. Якщо трохи — можливо, не підете. Так само з психологічною допомогою — це не слабкість, а інвестиція: інвестуй в себе, інвестуй у роботу з психологом, інвестуй у свою сім’ю». За його словами, пропонуючи чоловікові звернутися по допомогу, важливо зняти стигму та показати, що це турбота про себе, а не ознака слабкості. Роботу з психологом можна назвати роботою по підвищенню опірності, або як ми тепер кажемо резильєнтності.
Пан Сергій підкреслює, що психологи можуть працювати з ветеранами так, щоб вони не розкривали деталей, якщо не хочуть: «Людина може мовчати про свій досвід або не розкривати його і отримати допомогу. Не треба робити операцію і розкривати всю грудну клітку». При цьому важливо, щоб психолог був готовий витримати будь-який рівень відкритості, і часто на консультаціях ветерани кажуть: «Я не знаю, чому я про це нікому не розказував, але тепер можу».
Водночас психолог зауважує, що не всі психотерапевти готові працювати з військовими. Інколи трапляється, що ветерани приходять на консультацію, починають розповідати, а психолог не витримує: «На жаль, досвід у деяких такий, що я прийшов, почав розказувати — психолог від мене втік».
Таким чином, за словами фахівця, важливо підтримувати ветеранів у прийнятті психологічної допомоги як інвестиції в себе, дати йому простір для мовчання, якщо він не готовий ділитися, і забезпечити безпечний контакт із фахівцем, який може витримати його історію.
Не всі фахівці готові працювати з військовими
І це також причина, чому ветерани можуть уникати звернень по допомогу.
«Психолог — така ж людина, як і ветеран: живий, з власними сильними й слабкими сторонами. І не кожен здатен витримати той біль, який приносить військовий», — зазначає Габріелла Цяпець.
За словами Габріели Цяпець, фахівців, здатних витримати роботу з такими історіями, не вистачає. «Якщо до молодого спеціаліста, який тільки починає життя, прийде ветеран і почне розповідати про свій досвід, не факт, що він це витримає — і ветеран це одразу відчує», — пояснює гостя.
Військові часто бояться повторно травмувати не лише себе, а й психолога. «Був випадок, коли ветеран переконував мене, що мені не треба цього слухати: “Навіщо ти будеш себе травмувати? Ми вже й так хворі, навіщо тобі це ще?» — ділиться фахівчиня.
Саме тому, підкреслює пані Габріелла, так важливо, щоб допомогу ветеранам надавали спеціалісти, здатні витримати їхній досвід і прийняти його без оцінок, спокійно й з повагою.
Чого не варто питати у військових?
Близькі та друзі часто губляться: про що говорити? Психологи радять уникати запитань, які можуть поранити: Чи ти вбивав? Коли закінчиться війна? Чому ти мовчиш?
Кожен військовий має право сказати: «Я не хочу про це говорити». Це слід поважати. Головне – створити відчуття безпеки і дати людині знати, що її почують, якщо вона буде готова.
Військові мовчать навіть із найближчими
Коли йдеться про те, які питання не варто ставити військовим і ветеранам, Габріелла Цяпець підкреслює, що у кожного свій поріг чутливості. «У кожного військового є свої питання, які його можуть травмувати. І тут відповідальність також на стороні військового — сказати: “Мені це питання неприємне, будь ласка, не питай мене», — пояснює вона.
Це частина психологічної компетенції військового — вміти сказати «я не хочу про це говорити», замість того, щоб «вибухнути» або різко реагувати. «І ми маємо це поважати. Дуже важливо домовитися: про що питати, а про що — ні», — пояснює психологиня.
Адже підтримка ветеранів між собою базується на глибокому розумінні досвіду іншого: вони відчувають переживання один одного. «Ми цього досвіду не пройшли, тому нам треба бути уважними, з повагою ставитися до військових і одразу казати: “Вибач, якщо я щось зроблю, це не зі зла».
Таким чином, формування безпечного простору і взаємної поваги в сім’ї чи спілкуванні з ветеранами допомагає уникати травм і створює умови для відкритої, безпечної комунікації.
Як виразити вдячність військовим?
Психологи радять висловлювати вдячність щиро, але делікатно. Не завжди потрібні слова — іноді достатньо простого, щирого жесту: прикласти праву руку до серця й ледь кивнути головою. Це спосіб сказати: «Я бачу тебе. Для мене важливо те, що ти зробив».Такий знак уваги не порушує особистих меж і не може образити. Головне — щоб у ньому була щирість і повага.
Але важливо розуміти: навіть на слова подяки ветеран може не мати ресурсу відповісти. І це теж нормально.
Повернення до друзів і в суспільство
Як військовим чи ветеранам\кам налагодити спілкування з друзями та оточенням після повернення з фронту, якщо колишнє коло вже не здається «своїм»? Друзі живуть цивільним життям, не мають бойового досвіду, і людині важко знайти з ними спільну мову. Як прожити цей етап адаптації — прийняти зміни, не замикатися лише у військовому колі й водночас не втратити себе?
Психолог Сергій Цяпець пояснює, що повернення ветерана/ки до мирного життя — це насамперед процес адаптації, який у кожного виглядає по-різному. «У мене був випадок, коли ветеран повернувся з фронту, бо була необхідність доглядати близьку людину. Він казав, що відчував провину — ніби недовиконав свій обов’язок. А коли зустрічався зі старими друзями, ловив себе на думці: “А чому вони не пішли добровольцями, як я?” І це створює внутрішній конфлікт», — розповідає психолог.
За словами Сергія, спільно пережиті труднощі об’єднують — тому багато військових почуваються ближчими до побратимів, ніж до старих друзів. Проте іноді, коли фронтовий досвід був травматичним, людина, навпаки, шукає опори серед довоєнного кола. «Критерій психічного здоров’я — це здатність адаптуватися. Якщо є депресія чи ПТСР, це хвороби, які треба лікувати. Коли людина одужує, з’являється більше можливостей — і повернутися до старих друзів, і знайти нових, і вибудувати інше життя», — пояснює фахівець.
Габріелла Цяпець додає, що шлях повернення до мирного життя в кожного свій, і усі варіанти можуть бути здоровими, якщо не несуть у собі руйнівної поведінки. «Хтось після війни замикається лише на своїй родині, хтось знаходить полегшення у вірі, хтось лишається поруч із побратимами, створює ветеранську організацію чи проявляє себе в активізмі. А хтось повертається до ширшого кола старих друзів. І всі ці шляхи можуть бути абсолютно нормальними, якщо вони без шкідливих звичок і деструктиву», — пояснює психологиня. І підкреслює: важливо, щоб людина сама відчула свій темп і спосіб адаптації, не змушуючи себе відповідати чужим очікуванням.
На роботі: що має знати колектив
Повернення до професії або пошук нового заняття – ще один виклик.
“Найкраще, що ми можемо зробити – поважати людину, бути уважними та притомними. Це правило однаково працює для всіх, не лише для ветеранів. У ідеальному світі це звучало б утопічно, але насправді суть проста: ставитися до людини як до людини, незалежно від того, з яким досвідом вона прийшла. Це спеціаліст, тато, друг, член суспільства — і він продовжує жити, не потребуючи спеціального чи надмірного ставлення”, – підсумувала пані Габріелла.
Foto: pixabay.com by ThePixelman
Важливо домовлятися про прозору комунікацію: якщо щось комусь не подобається — про це говорять прямо, не читаючи думки інших і не оцінюючи. Ці правила стосуються всіх, а не лише ветеранів. Таке ставлення допомагає створити простір без стигматизації та напруги, де кожен може почуватися безпечно й природно.
Якщо Ви або Ваш близький (ветеран чи ветеранка) перебуваєте в Чехії та потребуєте допомоги, підтримки або маєте будь-які питання — звертайтеся за номером: +420 800 050 749. Фахівці готові вислухати, надати консультацію та допомогти знайти необхідні ресурси.
Ця серія інтерв’ю проводиться ProUA у партнерстві з Міжнародною організацією з міграції (МОМ) та спільнотою українців Оломоуцького краю «Щедрик» за фінансування уряду Сполучених Штатів.
Читайте також:
