Це закинуте між горами закарпатське село, певно, більш відоме у Чехії, аніж у самій Україні. Саме тут, у Колочаві, зустріти чеського туриста, особливо у літній сезон, – абсолютно нормальне явище. Багато місцевих уже й засвоїли основні чеські слова. Причина цьому – не тільки заробітчани, які багато років гарують на чеських будовах. Чехів тягне сюди дещо трагічна, дещо романтична історія початку 1920-х років про “останнього опришка Карпат” Миколу Шугая. За посередництвом письменника Івана Олбрахта її вивчають навіть у школах. Приваблюють також величні, дещо “нецивілізовані” гори. Колочава стала своєрідним містком із Чехії в Україну. І навпаки.
Місцева легенда про Миколу Шугая (*03.04.1898 — †16.08.1921), який тут орудував на початку 20-тих років минулого століття, розповідає, що він нібито від “багатих брав і бідним давав”, ховався від жандармів і навіть кількох із них застрелив. Згодом цього опришка та його молодшого брата Юру зрадили товариші і зарубали у лісі. Ніхто б, може, і не дізнався про цього молодого хлопця, який, не витримавши фронтових жахів першої світової війни, утік і ховався по лісах, якби десять років згодом, в тридцятих роках, сюди не завітав чеський лівацький письменник Іван Ольбрахт (Каміл Земан) (*06.01.1882 – †30.12.1952). Він прожив тут шість років. Збирав від місцевих розповіді про Миколу — і не тільки про нього. А згодом написав свій найвідоміший роман “Микола Шугай – розбійник”, який вийшов у 1933 році і багато разів перевидавався та перекладався на інші мови. Він отримав державну премію за літературу, згодом за ним знято ряд різножанрових фільмів.
Роман з екранізаціями
Закарпатцям ім’я Олбрахта відоме з вуличних табличок, які є у багатьох населених пунктах краю. Українською мовою роман виходив кілька разів. В останні роки про феномен Колочави почали розповідати у регіональних та київських ЗМІ – навздогін тим чеським. А ось чехам Колочава відома досить добре ще зі шкільної програми, у якій присутній згаданий роман.
Ба більше – наприкінці “гіпових” сімдесятих років Владіміру Сісу, Міланові Угде та Мілошу Штєдроню вдалося зняти мюзикл “Балада для бандита” (Balada pro banditu). Молоді волохаті “манічки”, згодом кіно- та музичні зірки Мірослав Донутіл (грав Шугая) та Іва Біттова (грала його кохану Ержіку) перетворили сумну та жорстоку закарпатську легенду на ліричний роман з милими, напрочуд вдалими піснями й мелодіями. Найвідомішою з них стала балада “Забілі, забілі хлапа з Колочави”. Пісні з цього мюзиклу одразу ж з’явилися у пісенниках, чехи їх наспівували під гітару під час літніх посиденьок біля вогнища і слухали із магнітофонів. Брненський театр “Гусак на мотузці” багато років ставив виставу під цією ж назвою. Коли відкрилися кордони на початку 90-х, перші сміливці із Чехії зважились глянути ностальгійним поглядом: а як же ж виглядає колишня чехословацька “колонія”, ота оспівана у піснях Колочава і могила того самого Шугая?
Назад у минуле, у пошуках “Підкарпатської Русі”
Закарпаття, тоді як Земля Підкарпаторуська, за часів першої Чехословацької республіки (1918-1938) було дуже популярним краєм серед чеських туристів. Як найближчий до Чехії український регіон, воно стало знову популярним приблизно всередині 1990-х. Сюди навідувалися особливо ті чеські туристи, які вже встигли “наситилися стерильним Заходом”, які шукали альтернативи, адреналіну, ностальгії або ж просто не мали грошей, щоб поїхати у дорогі західні країни. Без сумніву, заробітчани також запрошували в гості, скажімо, своїх чеських працедавців чи колег по роботі.
У серпні 1997 року Чеське радіо навіть провело у Колочаві грандіозний фестиваль “Зустріч романтичних душ”. Зіркою фестивалю стала донька розбійника Анна Штаєр, яка все життя прожила у присілку Сухар. Відтоді той, з різним успіхом, проводиться щороку. Винятком стали хіба що останні роки.
Спочатку ставились прохолодно
У дев’яності та двотисячні роки у сезон відпусток сюди їхали тисячі чеських туристів — екскурсійними чи рейсовими автобусами, автостопом, машинами, мотоциклами чи навіть гірськими велосипедами або просто пішки через гори. Вони ночували у наметах і класах середньої школи, зрідка – по приватних хатах (більше не було де), пили пиво у єдиній на той час історичній “Корчмі у Миколи”. Навідувались до усіх околиць – дерев’яної церкви Святого Духа 1795 року побудови, озера Синевир, Музею лісу та сплаву (щоправда, його основна частина — гребля на Чорній ріці — була зруйнована повінню у листопаді 1998 року), полонин Красна, Дарвайка, кам’янистої гори Стримба, де колись усамітнювалась олбрахтова письменницька душа, ходили бездоріжжям до Усть-Чорної і далі аж до Ясіня й Говерли… Місцеві дітлахи швидко навчилися казати фрази “агой, маш бонбон?”, і чеські туристи пригощали їх запасами своїх екзотичних у цих краях цукерок.
Верховинці на волохатих іноземців із рюкзаками та у шортах спочатку дивилися не надто привітно. Час від часу навіть чіплялися — на дискотеках, у барах чи просто на вулиці, виникали непорозуміння й бійки. Лише поступово місцеві жителі зрозуміли, що чеські туристи везуть у село гроші. Почали виникати готелі та приватні садиби, туристам запропонували різні атракції — екскурсії селом, сауни, бані й чани, риболовлю у форелевому господарстві, виїзд вантажівкою на полонину, де можна придбати сир чи бринзу, оренду квадроциклів тощо.
Хочеш ґуню? Скопай город!
Музей Івана Ольбрахта в Колочавській загальноосвітній школі міг похвалитися сотнями екскурсій. Його керівниця, вчителька Наталія Тумарець від самого початку підтримувала чеський туристичний рух. Саме вона стояла за щорічними серпневими фестивалями. У 2012 році Міністерство закордонних справ Чехії нагородило її премією „Gratias Agit“. За останні три десятиліття таку премію отримали лише шість громадян України, пані Наталія була другою з них.
Музей був заснований у 1982 році дядьком пані Наталі Миколою Шимонею. Довго був оформлений у більшовицькому стилі, і лише у 90-х за допомогою тих же чехів став нагадувати етнографічну експозицію. У невеликій кімнатці розмістились фото тієї доби, одяг, предмети побуту, різні дрібниці, гроші, листи, документи, таблички, які застосовувались за “першої республіки”. За потреби для чеських туристів, досить зрозумілою чеською мовою цим невеликим музеєм проводять пані Наталія та її син, художник Олесь. Багато років тому, у старих людей у віддалених гірських куточках пані Наталія, тоді ще молода й активна Наталка, сама ходила випрошувати старовинні речі. Якось просила “ґуню” — вовняний кожух, виготовлену ще на початку століття. Немічні господарі грошей не захотіли, попросили лише скопати картоплю. Наталка погодилась. І саме у цей час сюди навідалась ціла група чеських журналістів. Згодом газети писали, як вчителі в Україні завзято пораються на городі заради музейного експонату.
Відновили Жандармську станцію
На початку 2000-них пані Тумарець вдалося викупити напівзруйновану колишню жандармську станцію. Разом із нині вже покійним чоловіком Валерієм взялися до реставрації. Невдовзі внизу відкрили корчму в етнічному стилі, а на другому поверсі – перший у селі пансіон для туристів. Після скасування у 2005 році Україною візового режиму для європейців у селі побільшало чеських туристів у десятки разів. Деякі чехи приїжджали сюди навіть одружуватися! Волонтери чеського Карпатського туристичного товариства встановили позначки пішохідних туристичних трас у околицях Колочави, а згодом – і Усть-Чорної та в інших популярних серед туристів районах Закарпаття.
Час зрушив з місця
Тривалий час чехи називали гірське Закарпаття “краєм, де зупинився час”. Однак Колочава стала змінюватися. Руїни недобудованого клубу в центрі села відновив місцевий підприємець. Встановили пам’ятник Олбрахтові (правда, комусь він нагадує Ґотвалда), краще доглядають за пам’ятками – могилами Шугая та його коханої Ержіки, вбитих ним жандармів за дерев’яною церквою, із самої церкви усунули залишки колишнього музею атеїзму. Позолотили скульптуру вівчаря у центрі села. З’явилося вуличне освітлення, кілька нових готелів, поменшало сміття, принаймні у людних місцях, сміття навіть почали сортувати.
Та найбільше вплинуло на туристичний рух — і не тільки чеський, а й український та з інших країн — заснування у 2007 році тут, у присілку Брадолець, приватного скансену — музею під відкритим небом “Старе село”. Уродженець Колочави Станіслав Аржевітін, колишній власник банку “Ажіо” і народний депутат, сюди частенько навідувався з різними ініціативами. Він також позбирав багато експонатів побуту різних часів — вівчарів, лісорубів, шевців, корчмарів, мірошників… Викупив декілька старих дерев’яних хатинок і переніс сюди. Є садиба бідняка з хлівом, заможніша хата з усім необхідним реманентом того часу, жандармська станція, кілька садиб, кузня, школа, млин, капличка і навіть невелика вузькоколійка з паровозом, дрезинами та вагонами. Є й воєнні експонати — скажімо, зразок “Лінії Арпада”, музей-бункер групи Штаєра, яку відносять до УПА, й багато чого іншого.
Туристичний бум
Тут почали відбуватися різноманітні фестивалі, не тільки фольклорні у пам’ять Шугая чи Олбрахта. Скажімо, гастрономічний фестиваль ріплянки чи екофестиваль у пам’ять про Романа Жука — активіста з Мукачева, який кілька разів ініціював толоку — масове прибирання навколишніх гір та річок від побутового сміття. Після російського вторгнення в Україну він одразу пішов на фронт і загинув у бою проти окупантів у травні 2022 року.
Особливо великий чеський туристичний бум спостерігався у Колочаві у 2016-2020-х роках. Вже не так багато було серед чеських гостей романтиків. Все частіше тут можна було побачити різних мотоциклістів, джиперів, скутеристів, які безпощадно на своїх різнобарвних машинах розривали гірську тишу, у якій мав би бути Національний парк. Для місцевих жителів це все ще було атракцією, дивом, приїздом гостей з грішми. На зауваження, що шумним моторам не місце у горах, не надто зважали — мовляв, лісовози шкодять екології ще більше.
Пандемія та війна внесли свої корективи у життя Колочави. Навесні 2020 року іноземний туристичний рух був заблокований ковідом. А у лютому 2022 року замість туристів сюди приїхало багато біженців зі сходу та центру України. Понад шістдесят із них Наталя Тумарець розмістила безкоштовно у своєму невеликому готелі “Жандармська станція”. У центрі села — стенд із фотографіями полеглих за волю України колочавських воїнів. Але деякі відважні чехи, переважно довголітні гості або волонтери, які їдуть далі на схід України, не бояться сирен та повідомлень про війну, і їздять до Колочави і тепер. Але є й туристи, які їдуть сюди всупереч лякливим повідомленням – щоб підтримати Україну та місцевий туризм власною кроною. Таких організовує, наприклад, затятий мандрівник, фотограф та журналіст Іво Докоупіл.
Роман Олбрахта – дзеркало Колочави
На горі поблизу Сухаря, поміж городами і оборогами, колись розміщувалась 200-літня хата, в якій Ержіка таємно від жандармів зустрічалась зі своїм коханим Миколою Шугаєм. Нині її знайти легко — вона перебуває у скансені “Старе село”. Та колись треба було добряче набігатись горами, щоб її знайти. Стара, вгрузла в землю, вона все одно дихала тим солодким і сумним подихом рано обірваного кохання. За цією хатою стежили жандармські очі, і сюди Шугай міг прибігти за одну ніч лісами нібито аж із Драгова. Тут знайшов свою смерть десятник Свозіль, коли посмів перервати любовний порив. На фоні цієї хати є одна єдина фотографія Ержіки, де вона виглядає рано постарілою…
Опришок чи бандит? Нині це вже не надто має значення…
Спільну могилу Миколи і його брата Юри на краю цвинтаря показала колись Ержіка. Лише у 1990-х кілька років тому тут поставили хрест. Чеські туристи завжди знаходять цю могилу, до неї протоптана стежка. Трохи вище – могила самої Ержіки, котра померла 1987 року. А поряд знайшла останній притулок і їхня донька Ганна Штаєр, яка залишила цей світ у 2006 році. Пані Штаєр виїхала зі свого села лише один раз у житті — до Праги у 1997 році, де розповідала пресі про батька-розбійника. Між могилами – кущі брусниці і яфенів, але ягоди на цвинтарі ніхто не збирає. “Ніжних згадок про мертвих тут не знають…” – так писав Олбрахт про це, чимось навіть містичне місце…
“Шугай не був бандитом”, – переконана пані Тумарець. Зрештою, чи так вже це й важливо, був він злим бандитом чи добрим опришком. Він став легендою, подібною до Робіна Гуда чи Олекси Довбуша. Не варту того людину Олбрахт навряд чи зробив би героєм свого роману. Важливо те, що сучасні Шугаї, Ержіки, як і Адами Хребти, Данили Яниськи, Гнати Сопки, і навіть Абруми Бери живуть в Колочаві і сьогодні. Гостре око стороннього приїжджого одразу це помічає.
Читайте також: Художній фільм про розбійника Шугая та закарпатську Колочаву виходить на широкий екран
Читайте також: Музей української культури вже 60 років є перлиною міста Свидник у Словаччині
Читайте також: Письменниця Галина Павловська допомагає біженцям та перекладає між українською й чеською
