-1.9 C
Czech Republic
додомуНовиниКультураКомуна "Рефлектор": чехословаки їхали "по щастя" до радянської росії, але опинились у...

Комуна “Рефлектор”: чехословаки їхали “по щастя” до радянської росії, але опинились у землянках і ґулаґах

У 1925 році під впливом більшовицької пропаганди шість сотень чехословаків переїхали до росії. У голому степу створили комуну "Рефлектор". Жили у землянках, важко працювали, швидко зневірювалися, багато з них опинилися у радянських таборах. Зрештою, багато з них повернулося назад до Чехословаччини - де вже їх теж чекала комуністична колективізація

reklama/реклама

Русофільство серед багатьох чехів і особливо словаків було популярним не тільки у 19 столітті або у нинішні часи. Після Першої світової війни тисячі чехів прислухалися до заклику лідера більшовиків Лєніна їхати до Радянського Союзу будувати комунізм. Чеська комуна “Рефлектор” була заснована 1925 року в заволзькому степу. Чехи тоді настільки повірили русофілам та комуністам, що наважились поїхати за тисячі кілометрів у невідоме “щасливе майбутнє”. Там їх чекав голий степ, важка праця а згодом — і сталінські репресії. Багато з них загинуло.

Чехословацькі комуністи тоді агітували за виїзд чехословаків до СРСР та навіть організовували його. Понад 250 німецьких і чеських родин вирішили переїхати. «Селяни і часто бідні робітники продавали все, що могли на своїй старій батьківщині, включно із житлом. За це вони купували сільськогосподарські вози, худобу та зерно в новій країні. Селяни зверталися по радянські візи, і мріяли заселяти там незаселені території. У 1925 році в заволзькому степу була заснована чеська комуна “Рефлектор” під Саратовом», – описав для видання Aktualně результати своїх п’ятирічних досліджень історик Олексій Голіцин. Він зібрав десятки докладних спогадів нащадків колишніх чеських поселенців.

Обробляти ґрунт та вирощувати врожай на чистому полі було неможливо через місцеві умови землеробства. Радянська влада не тільки зовсім не допомагала переселенцям, а й знищувала в них усі ознаки підприємництва та бажання торгувати. Протверезіння прийшло дуже скоро. Перші розчаровані чехи почали виїжджати вже наприкінці 1927 року.

Висадили у голому степу, жили у землянках

До радянської росії родини прибули двома ешелонами. “Люди прикрасили потяги радянськими прапорами і вивісили на передній частині локомотива банер із радянським гербом. У жінок на головах були червоні хустки, а діти розмахували в руках прапорами такого ж кольору. На перон також прибула місцева комуністична організація з Лібні з оркестром, скаутським загоном і радянським прапором», — йдеться у звіті празької поліції про відправлення потяга з празької станції Лібень.

Загалом на майданчику зібралося близько 500 людей. Від’їжджаючих проводжав депутат-комуніст, а потім сенатор Франтішек Тоужил. Він нагадував про необхідність боротьби за класову справедливість, закликав до солідарності і дружніх стосунків з радянською росією. Поїзд повільно рушив на схід восени 1925 року під звуки урочистих маршів та інтернаціоналів.

Одразу після приїзду на місце захоплених надією чеських “будівельників світлого майбутнього” чекав шок. Омріяний Радянський Союз виділив чеським поселенцям не родючі землі, а негостинний степ на півдні Росії, поблизу Казахстану. Замість обіцяної родючої землі поїзд висадив їх у голому степу Єршовського району Саратовської області. “Вирушили цілим потягом, бо везли електростанцію, трактори… На це між собою збирали кошти. Це було на річці Большой Узень… А там нікого не було, тільки степ. Там були жахливі умови, жахлива спека влітку, великий холод, сухі морози», – пояснює одна із нащадків поселенців Власта Найманова. Перші поселенці взагалі нічого не отримали від радянської влади.

Як тягову силу у комуні “Рефлектор” використовували якийсь час навіть верблюдів – влітку це дозволяли кліматичні умови. Архів Штєпана Черноушека / gulag.cz

Незважаючи на наближення зими та холодів, чеські родини не були забезпечені ні житлом, ні роботою. «Першу зиму на Заволжі вони провели в землянках, виритих у покинутому залізничному насипі. Жінкам і дітям допомогли жителі сусіднього села Маврінка», — додає вона.

Чеських поселенців чекали справді важкі часи. Радянська влада всупереч обіцянкам вивезла їх у райони з дуже суворими кліматичними умовами. Обробіток ґрунту та вирощування врожаю на чистому полі були неможливі через умови землеробства.

“Рефлектор”: важка праця і поверненці

Навесні ситуація все-таки покращилася, і чехи почали обробляти землю, будувати будинки та створювати правила комуни. Відповідно до прийнятого статуту, кожен член мав обов’язки перед комуною. Наприклад, він повинен був взяти на себе зобов’язання, що “виконуватиме будь-яку роботу незалежно від кваліфікації та освіти, та не покине комуну раніше ніж через два роки”. У разі дострокового вибуття учасник втрачав право на частку спільного господарства.

Чеська комуна “Рефлектор” на початку 1930-х років.

Радянська влада не тільки зовсім не допомагала новоприбулим переселенцям, але й знищувала в них усі ознаки підприємницького духу та бажання торгувати. Перші розчаровані чехи виїхали наприкінці 1927 року. Залишилися лише ті, у кого на батьківщині нічого не залишилося і їм нікуди було повертатися. Чеська некомуністична преса тоді зустрічала репатріантів газетними заголовками: «З “червоного раю” повертаються жертви корабельної аварії», «Чеське поселення в руїнах» чи єхидне «Ласкаво просимо додому, товариші невдахи». Але покидати комуну і повертатися додому було можливо лише в перші роки. Згодом це стало важко, навіть неможливо.

Короткий період успіху

Більшість міжнаціональних співтовариств (комун) в СРСР розпалася вже наприкінці двадцятих років минулого століття. На початку 1930-х років чехословацьку комуну «Рефлектор» було перетворено на звичайний радянський колгосп, в якому залишилося лише кілька чеських родин, яким не було куди повертатися, бо вони розпродали все своє майно в Чехословаччині.

Комуна “Рефлектор”. Перші будівлі будували із саману, але першу зиму перебули у землянках, виритих у залізничному насипі.

Ті, хто залишився, працювали з наполегливістю. У колгоспі була встановлена дуже сувора дисципліна. Наприклад, відразу після уроків діти бігли в поле, де важко працювали. Як нагороду вони могли дивитися фільми після роботи, які проектувалися з вантажівки на простирадло. Дорослі мали право лише на обмежений у часі перекур, тоді як пияцтво суворо каралося — найчастіше звільненням з роботи та вигнанням з комуни. Врешті-решт, жорсткі правила допомогли пережити дуже важкі часи.

Мешканці “Рефлектора” буквально з нічого зуміли побудувати школу, млин, зернові склади, ставки, машинно-тракторну станцію та різні сільськогосподарські будівлі. Житлові будинки будували із саману, а з часом встановили навіть електростанцію. У 1937 році колгосп навіть почав вивозити до місцевого райцентру зерно, м’ясо-молочну продукцію. На місцевому ринку чехи мали свої торгові прилавки.

Радянський пропагандистський фільм про чехословацьку комуну “Рефлектор”

Пропагандистський фільм

У цьому ж році був знятий пропагандистський фільм про чехословацьку комуну. «Тринадцять років тому до Радянського Союзу переїхали трудящі німці та чехи, рятуючись від капіталістичної експлуатації та безробіття. На землі, наданій радянською владою, вони заснували колгосп «Рефлектор», — йдеться у фільмі тижневика 1938 року. У фільмі змальовано щасливих селян, які обробляють поля, жінки годують свійську птицю.

«Тут знайшли свою нову соціалістичну батьківщину трудящі німці й чехи. Батьківщину, яка забезпечила їм щасливе життя», — продовжував радянський кінотижневик. У десятихвилинному сюжеті під назвою «Nová vlast» (“Нова батьківщина”) люди збирають багаті на плоди дерева, а діти акуратно сидять за чистими шкільними партами. Навколо ходять численні табуни коней і корів. Сучасні сільськогосподарські машини збирають багатий урожай, а в колгоспному парку можна побачити огрядних малюків, які, за словами оповідача, «не знають і ніколи не знатимуть голоду».

Чеські жінки, за документом, «отримали тут свободу і повну політичну рівність». Вони сидять за довгим столом і разом старанно вивчають нову сталінську конституцію. Після роботи всі насолоджуються насиченим культурним життям кооперативу, і раз на рік відзначають власне свято: День визволення від капіталістичної експлуатації.

“Рефлектор: темна тінь”. Документальний фільм про Леопольда Брумека

Початок “червоного терору”

Чеські землероби мріяли удобрювати величезні площі необробленої землі в Радянському Союзі. Та мрія ця про рай на землі невдовзі привела їх до пекла. Чехів спіткали не лише негостинні кліматичні умови, а й з часом і ворожість місцевих жителів з поганою трудовою етикою. Реальність на час виходу пропагандистського фільму вже була набагато менш ідилічною, розповідається у міні-серіалі «Чехи і великий терор» ініціативи Gulag.cz.

У другій половині 1937 року в СРСР почалися масові політичні репресії. Декілька чехів, навіть комуністів, були заарештовані та звинувачені в шпигунстві чи антирадянській пропаганді, а деякі з них були розстріляні.

Три долі чеських фермерів

Серед чехів колгоспу «Рефлектор» були люди різних професій, інтересів, походження, освіти, причин переїзду до радянської Росії. Радянська влада дуже по-різному ставилася до тих, хто вірив у її гостинність і доброту. При цьому кожна доля типова по-своєму.

Вацлав Вух
Вацлав Вух

Вацлав Вух народився в 1904 році в маленькому селі Собедруги біля Тепліц, де він опікувався тваринами. У СРСР він обіцяв собі нове, краще життя і чесну працю на благо суспільства. Працював зоотехніком у “Рефлектор”. Однак у березні 1938 року його заарештували за звинуваченням у шпигунстві та диверсії.

Донька Вуха Емілія, яка народилася через два місяці після смерті батька, каже, що його звинуватили в тому, що він не звітував перед головою колгоспу Яном Востраком. Абсурдом усієї ситуації є те, що Вострака теж довго тримали під вартою. Чекісти навіть зламали йому кілька ребер, але зізнатися так і не змусили, і випустили. Тоді ж зоотехнік Вацлав Вух, якого найняв сам Вострак, під час жорстоких допитів зізнався у сфабрикованих звинуваченнях і був розстріляний НКВД у жовтні 1938 року. Його донька Емілія Вух вижила, багато років жила в Казахстані, де працювала суддею.

Алоїз Клоуда

Натомість Алоїз Клоуда з Раковника народився в родині «невіруючих». Бабуся Клоуди прищепила атеїзм своїм онукам після того, як зневірилася: троє її синів загинули під час Першої світової війни, незважаючи на її молитви. Тому родина вирішила покинути католицьку Чехію та виїхати до атеїстичного Радянського Союзу.

Аеросани, змайстровані Алоїзем Клоудом у “Рефлекторі”.

Алоїз виріс у колгоспі як найкращий технік. Самостійно побудував аеросани – єдиний засіб, за допомогою якого взимку породіль можна було возити до місцевого пологового будинку. До нього в колгосп часто приїжджали комуністичні керівники району з усієї області. Полагодити пошкоджені іномарки зміг лише чеський фахівець.

І, мабуть, саме знайомства з товаришами по партії зрештою допомогли родині Клоудів пережити масові політичні репресії та червоний терор. В Саратовському сільськогосподарському училищі один із синів Клоуда навіть розстріляв портрет Сталіна. Але, крім виключення з училища, наслідків для нього та його родини не мало. Нікого не посадили і не розстріляли.

Багато тих чехів і словаків, які були ув’язнені в ґулазі або примусово переселені, пізніше приєдналися до 1-го чехословацького окремого батальйону в Бузулуку або до армійського корпусу в СРСР. Однак Алоїз Клоуда пішов на фронт добровольцем після початку Другої світової війни. Але він все ще був громадянином Чехословаччини, тому не міг брати участь у діяльності бойових частин Червоної Армії. Так він став санітаром, який мав носити англійську форму. Він загинув, коли збирав поранених на полі бою біля села Соколово під Харковом, де у березні 1943 року чехословацький корпус вступив у бій з 4-тою танковою армією Вермахту. Тут встановлений пам’ятник чеському солдату.

Карел Скленарж

Карел Скленарж з міста Їндржіхув Градец мав жорстокий характер. Він покинув дружину Анєжку з маленьким сином і одружився з іншою, з якою виїхав до Радянського Союзу. У комуні “Рефлектор” він жив до кінця 1920-х років, ставши головою місцевого кооперативу. Згодом його звинуватили в шахрайстві та махінаціях. Він покинув і другу дружину, і несподівано став директором пивзаводу в Новоросійську.

Під час німецької окупації він нібито відмовився виконати партизанський наказ розстріляти німецького офіцера — не без підстав боявся, що німецькі солдати тоді помстяться місцевим мирним жителям. Тому після війни він опинився у виправно-трудовому таборі, звідки через деякий час був звільнений через хворобу та інвалідність. Деякий час він заробляв на життя бухгалтером у Рівному, звідки зрештою повернувся до Чехословаччини до першої дружини Анежки, яка його пробачила. Авантюрист Скленарж помер через півроку у віці 56 років на руках у Анежки. Він похований на кладовищі поблизу свого рідного міста Їндржіхув Градец.

Онук Карела Скленаржа, поет Їржі Червенка, у 2015 році відвідав село колишнього колгоспу «Рефлектор», щоб на власні очі побачити, як виглядає місце, куди майже століття тому на запрошення Леніна чеські ідеалісти, зокрема і його дід, приїхали будувати нове, краще суспільство.

Леопольд Брумек

Доля цього двадцятисемирічного хлопця була трагічнішою. Радянська репресивна система поглинула Леопольда Брумека, уродженця південноморавського містечка Мікулов, студента Саратовського ветеринарного інституту. Леопольд народився 1911 року в родині Анни та Рудольфа Брумеків. Також у подружжя Брумеків була донька Марія. Двоє інших дітей померли маленькими: одна незабаром після народження, інша — у віці трьох років. Рудольф Брумек почав писати хроніку своєї родини у березні 1953 року. Сьогодні його зберігає онука, вже згадана Власта Найманова, донька Марії.

Комуна “Рефлектор” у перші роки.

Леопольд навчався рік на пічника в Остраві-Вітковіце. Сім’я виїхала до Радянського Союзу в 1926 році, коли йому було п’ятнадцять. «У Чехословаччині вже було велике безробіття, якась криза», — каже для Aktualně пані Найманова, яка сама народилася в “Рефлекторі” 1939 році.

Брумеки прибули через рік після заснування “Рефлектора”. Тоді в комуні треба було працювати від світанку до пізнього вечора, і не всі витримували. За словами Власти Найманової, до сталінського терору життя в комуні було не таким поганим, принаймні для людини, яка була здатна до самозречення та важкої праці.

Зізнання після чотирьох днів тортур

«Леопольд Брумек навчався в “Рефлекторі” у колісній майстерні майстра Франтішека Наймана. Навесні, під час сівби, він їздив на волах… Пізніше він працював у 1-й бригаді польовим бухгалтером», – йдеться в хроніці родини Брумеків.

Леопольд, тоді сімнадцятирічний юнак, 1928 року, захворів. У нього було важке запалення легень. Його сестра Марія пізніше написала в хроніці: «Він протягом двох років завжди довго (навіть два місяці) взимку лежав в обласній лікарні в Саратові. У 1931 році він був на курорті в Криму. Перед від’їздом додому, він востаннє викупався в Чорному морі, застудився і знову довго лежав у лікарні – легені». Тоді в лікарні йому зробили уколи в ліву руку, під час яких лікарі, згідно з записом Марії, пошкодили кістку. Зрештою, здоров’я Леопольда Брумека було вже у молодому віці підірваним.

Члени кооперативу “Рефлектор” поступово ставали радянськими громадянами. Так само вчинив і Леопольд, який, згідно зі слідчою справою, знайденою в саратовському архіві, прийняв громадянство нової батьківщини в 1935 році. На той момент до арешту йому залишалося близько трьох років.

Леопольд Брумек та Ян Жампах, чехи, які будували “Рефлектор”, а згодом – “шпигуни” та “антирадянщики”. Брумек помер у ґулазі через кілька місяців після “зізнання”.

Це сталося в Саратові 18 лютого 1938 року. Того дня «слідчі» заповнили з ним анкету з основними біографічними даними і провели «допит» з єдиним запитанням: «Чи зізнаєшся?» Леопольд відмовився. Однак, як видно з наступного протоколу, на допиті вже через чотири дні Леопольд повністю зізнався у шпигунстві та антирадянській діяльності.

Зі слідчої справи НКВД — витяг І.

Слідча справа, арк. 9, протокол допиту обвинуваченого Брумека Леопольда Рудольфовича від 18 лютого 1938 року.

Питання: Вас звинувачують у шпигунстві, ви визнаєте себе винними?

Відповідь: Ні, не визнаю.

Через 4 дні, 22 лютого 1938 р. Сторінка 10.

Питання: Слідство має відомості про те, що Ви є учасником антирадянського фашистського угруповання, яке діє на території міста Саратова (і складається з чехословацьких або колишніх громадян Чехословаччини). Ви це визнаєте?

Відповідь: Так, визнаю.

Про те, що відбувалося за ті кілька днів між першим і другим допитом, уже загалом описано у фаховій літературі. Радянська спецслужба НКВД використовувала широкий і глибоко розроблений набір засобів тортур. Побої та інші фізичні тортури, позбавлення сну, холод, психологічний тиск, погрози, неправдиві свідчення у вигляді вимушених чи брехливих відповідей «свідків»… Поширені також випадки, коли слідчі роздягали своїх жертв, виводили на холод, обливали крижаною водою.

Протокол допиту Брумека. Зізнався через чотири дні тортур.
Зі слідчої справи радянської таємної поліції – витяг II.

Слідча справа, арк. 11, протокол допиту обвинуваченого Брумека Леопольда Рудольфовича від 22 лютого 1938 року.

Питання: Опишіть конкретну антирадянську фашистську діяльність вашої групи.

Відповідь: Антирадянська фашистська діяльність групи, членом якої я також є, зводилася до наступного: зазвичай у мене на квартирі збиралося кілька людей, ми обговорювали питання (щодо) політики Радянської Комуністичної Партії та Рад. влади з контрреволюційних позицій. Ми не раз висловлювали своє невдоволення нинішніми умовами в СРСР, звинувачуючи партійне керівництво і уряд, ми наклепницько стверджували, що існують (в СРСР) фронти, недостатньо товарів і тому подібне. Ми порівнювали умови в СРСР з умовами за кордоном і хвалили (чужий) лад, систему і порядок, і що не було таких недоліків, як в СРСР. Ми паплюжили сталінську конституцію і вибори до Верховної Ради СРСР… Ми стверджували, що в СРСР добре живеться тільки тому, хто має партійну книжку в кишені. Що в колгоспах жити не можна, працюєш і працюєш і нічого за це не отримуєш. На цій підставі ми дійшли висновку про необхідність виїзду за кордон і висловили жаль, що таким чином без потреби приїхали і прийняли радянське громадянство.

Питання: Хто був ідеологом вашої групи?

Відповідь: Навколо мене зібралися всі названі особи. Моя квартира була зручним місцем зустрічі. Найбільший авторитет в оцінці політичних питань з антирадянської точки зору мали Кацл Франц, Пілат Вацлав і я, Брумек.

“Співали народних пісень”

Мало хто витримував методи допитів НКВД. Було лише питанням часу, коли обвинувачений зламається, або кого він назве своїми ймовірними спільниками. Леопольд, мабуть під жорстоким тиском, на допиті 22 лютого 1938 року назвав імена ще семи осіб — шістьох чоловіків і одну жінку: Ян Жампах, Франц Кацл, Вацлав Пілат, Йозеф Блаха, Раймунд Міллер, Рудольф Райс і Мілослава Райсова. Усі вони були чехословацькими або колишніми громадянами Чехословаччини і, швидше за все, друзями Леопольда, які зустрічалися в його квартирі в Саратові.

Саме в цьому місті жив Леопольд на момент свого арешту. Згідно з матеріалами слідства, він був студентом першого курсу зоологічного та ветеринарного інституту. Але, за словами Власти Найманової, навчався він на педагогічному факультеті. Так чи інакше, він жив на вулиці Першого травня 134, де зустрічався з друзями.

«Ті хлопці, які приїхали з Чехії і знали один одного, зустрічалися і співали чеські народні пісні. І хтось на них доніс», – каже пані Найманова. «Хтось просто хотів мати щось краще, це була тактика. Той, хто доносив, покращував своє життя».

Не витримав ґулаґу

Через вісім місяців, 14 жовтня 1938 року, Леопольд Брумек почув вирок НКВД: 8 років таборів у табірному комплексі “Усольлаґ” біля міста Солікамськ на Уралі. Там переважно заготовляли деревину. Згідно з вироком, його термін покарання мав почати відраховуватися з дня арешту, тобто з 18 лютого 1938 року. Він мав бути звільнений 18 лютого 1946 року.

Транзитна в’язниця Солікамськ, перебудована із монастиря. Через неї проходили політичні в’язні, у тому числі Брумек.

Але Леопольд, людина зі слабким здоров’ям, не мав шансів вижити у ґулазі. Він загинув 4 лютого 1939 року в таборі Булатово за 80 кілометрів на північ від Солікамська. Вказана причина смерті — комплексна, зокрема плеврит. Йому не було й двадцяти восьми років.

«Після тяжких допитів і тортур Полда помер. Мати Анна Брумкова дуже важко переносила цю втрату», – йдеться в хроніці родини Брумків. «Він був хорошою і невинною людиною, загинув марно, як і багато інших у той час. Його друзів, які були заарештовані разом з ним і пережили довгі і виснажливі допити, засудили до десяти років ув’язнення. Один із них після війни в 1949 році приїхав до батьків до “Рефлектора” розповісти правду, як воно було. Засуджені навіть після відбуття покарання мали заборону перебувати в “Рефлекторі”. З тюрми виходили, куди могли… Так мучилися десять років марно», – сказано у сімейній хроніці.

Не солодко було і повоєнним поверненцям

Історик Олексій Голіцин описує інші випадки репресій проти чехів у «Рефлекторі» (їх було десятки, і багато чехів було страчено). Власта Найманова, племінниця Леопольда, просила російську владу оприлюднити слідчу справу її дядька. Це був тривалий, кількамісячний процес, у якому їй допоміг Сергій Щурін із саратовського відділення нині забороненої в Росії організації «Меморіал».

Пані Найманова переїхала до Чехословаччини разом із сім’єю в одинадцятилітньому віці в 1950 році. Її мати Марія на той час була вдовою вже п’ять років. Батько Власти Найманової, який служив у 1-му чехословацькому армійському корпусі в СРСР під час Другої світової війни, загинув у 1945 році неподалік Острави. Його дружині знадобилися роки, щоб добитися від радянської влади права повернутися на батьківщину.

Новий початок у Чехословаччині теж не був простим. Пані Найманова згадує, що, хоча вдома вони завжди говорили чеською, вони не все розуміли, «особливо в Остраві, де є діалект». Мати негайно взялася гарячково оформляти чехословацьке громадянство для себе та своїх родичів.

«Ми приїхали сюди, і тут були судові процеси, Сланський і так далі. Я пам’ятаю це, мені було 11-13 років. І знаєте, що казала бабуся казала моїй мамі? Маньо, радій, що твого чоловіка вбили на війні. Якби він вижив, зараз би оті його тут закрили», — резюмує комуністичні репресії 1950-х років в Чехословаччині Власта Найманова.

Про це треба нагадувати нинішнім любителям росії

За словами Штепана Черноушека, голови асоціації Gulag.cz, про радянські репресії важливо пам’ятати також тому, що у сучасній путінській росії радянська історія дедалі більше релятивізується й ідеалізується. Говорять тільки про позитив і мовчать про трагедії. А якщо ні, то злочини приписують комусь іншому — американцям, німцям, полякам, естонцям, чехам, українцям… Під впливом російської пропаганди такі тенденції помітні і у Чехії, а особливо у Словаччині, де прем’єр та співголови парламенту відкрито ностальгують за комуністичними часами і кажуть, що добро приходить зі сходу.

«Все ще ми не усвідомлюємо, що радянські репресії та ув’язнення у трудових таборах ґулаґу мали такий великий чеський вимір. Вони зачепили тисячі чехів і чехословаків», – нагадує Штєпан Черноушек.

Читайте також: Так мовив Штур: чи є Словаччина проросійською? Словаки мріють про неіснуючу росію, вважає аналітик Дулеба

Читайте також: Словацький композитор і музикант Ян Мазак писав оди Путіну, з великої любові до росії переплив нелегально річку Нарву та потрапив до “раю” – російської тюрми. Тепер пообіцяв молитися за українців.

Приєднуйтесь до нас у соцмережах

ПОВ'ЯЗАНІ СТАТТІ
reklama/реклама