З 8 до 15 листопада триватиме “Тиждень українського фільму” у Празі, потім фільми покажуть і в місті Брно. Фестиваль відбувається вже вп’яте. Хто стоїть за ним, як відбувається підготовка та чому обирають ті чи інші фільми ProUkraїnu запитали у організаторки. Це відома чеська україністка, редакторка аналітично-публіцистичного “Українського журналу” та волонтерка Ленка Віхова.
Які фільми покажуть
– Які фільми побачать, як чехи, так і українці на цьогорічному фестивалі?
– Цього року глядачі побачать воєнні драми, як “Бачення метелика”, “Відблиск”. Діткам знову покажемо “Пекельна Хоругва, або Різдво Козацьке”. І покажемо кілька дуже гарних документальних фільмів, як “Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго”, “Живу ватру”, “Цей дощ ніколи не скінчиться”. На мою думку, ми вибрали дійсно прекрасні документальні стрічки. Їх не повинні боятися навіть люди, які не дуже полюбляють документальний фільм тому, що це такі документальні фільми, які мають свою історію, свої емоції.
– Як загалом відбувається вибір фільмів? Деякі з цих стрічок уже показували на кінофестивалі Febiofest у Празі. Деякі були, наприклад, у Карлових Варах на фестивалі.
– Ми вибираємо з того, що є найактуальніше. Цього року ми вирішили взяти стрічки з минулих років. Саме тому, що цей попит на українське кіно з’явився, на жаль, тільки через широкомасштабне вторгнення РФ на Україну. Є дуже багато стрічок, які прекрасні, але які не побачили за кордоном лише тому, що Україна не була такою цікавою два-три роки тому, як тепер.
– Спитаю окремо про фільм “Атлантида” Валентина Васяновича. Ця стрічка відкривала “Тиждень українського кіно” у 2019 році, була на Febiofest та тепер у 2022 році знову серед фільмів. Чому так?
– По-перше, це прекрасна стрічка. По-друге, у 2019 році ми говорили про майбутнє, 2025 рік, коли закінчилася російсько-українська війна. Ніхто не вірив, що Україна могла б опинитися в такому стані – еко геноциду. Нині минуло кілька років, війна не закінчується і екологічна катастрофа в Україні – зовсім вже не фантазія, це реальність.
Організація та мета фестивалю
– Як відбувалася підготовка цього року, особливо після перерви через пандемію Covid-19, а потім і після широкомасштабного нападу Росії на Україну?
– Звісно, це вплинуло дуже сильно, але разом з тим і не так сильно. Оскільки ми з 2017 року, ще була фінансова підтримка з українського боку. Звісно, після широкомасштабного вторгнення це було неможливо. Але фестиваль “Тиждень українського фільму” фактично роблять люди, які працюють, як волонтери вже роками. Тобто ми не зважаємо на недофінансування або щось подібне, тому що ми хочемо це втілити і фактично ризикуємо. Адже якщо глядачі не прийдуть, можливо, буде треба з власної кишені платити за зал.
Але нам цього року надзвичайно допомогли. До нас звернувся Інститут ім. Ґете з тим, що хочуть фінансово підтримати “Тиждень українського фільму”. Тож частково організаційно, частково фінансово Інститут ім. Ґете взяв на себе певні зобов’язання.
У Празі нас працює небагато людей. Мушу подякувати Тетяні Окопній з Посольства України в Чеській Республіці, яка і від посольства, і від себе є співорганізатором цього тижня. Без неї не можу уявити ні попередні фестивалі, ні цьогорічний.
У зв’язку з широкомасштабним вторгненням в Україну в нас у всіх подвоїлась, потроїлася робота, тому в нас було дуже мало часу. Я б була дуже рада, якби як і українці тут, так і чехи прийшли, щоби ця вся енергія не була даремною. Це не лише про нашу енергії. Так само про енергію працівників кіноіндустрії, яким не вистачає фінансування з українського боку, які були змушені виїхати зі своїх домівок, які працюють у неналежних умовах.
Українське кіно було апріорі політичною справою
– Яка мета фестивалю і чи змінилася вона упродовж п’яти років проведення, зважаючи на останні події?
– Ні, мета залишається тією ж самою, яка була на початку – представити Україну. Зробити такий культурний фронт за кордоном. І очевидно, через кіно це найкраще просувається. Тому, що в кіно є образ, є звук, є музика: кіно об’єднує всі можливі мистецтва. Тому і зрозуміти Україну через українське кіно найлегше і найкраще.
Тобто мета залишилася, але змінилося ставлення. Тому що коли ми починали 2017 року, у нас була величезна проблема знайти кінозал. Дуже багато кінозалів нам відмовило, аргументуючи це тим, що вони не хочуть мати нічого спільного з політикою. Значить українське кіно було апріорі політичною справою. Тоді нам вийшли на зустріч працівники кінотеатру Атлас. Ми їм дуже за це вдячні. Тому цього року навіть не думали щодо іншого кінозалу, а вибрали знову Атлас. Це прекрасний кінотеатр, але це і один із багатьох кінотеатрів, який відгукнувся та дозволив нам показати перші українські фільми у 2017 році.
Чехи звикають, що листопад – місяць українського фільму
– У 2019 році в одному інтерв’ю ви казали, що чеський глядач починає звикати до того, що у листопаді він може ознайомитися з новинками українського кіно, що у фестивалю з’являються постійні глядачі. Та потім була перерва через пандемію Covid-19, але водночас відбувся напад Росії на Україну. І цікавість до всього українського зросла, люди чують про війну і хочуть зрозуміти ці події та відповідно йдуть у кіно. Як вважаєте, чи зросте цікавість і до фестивалю?
– Маю велику надію, що цього року серед відвідувачів не буде 90% глядачів-українців, але що збільшиться кількість і чехів. Це факт, що чехи цікавляться Україною. Але з другого боку, в Чеській Республіці, ще й надто в Празі, українських культурних акцій настільки багато, що людина, яка звикла колись ходити на кожну українську подію, тепер не встигає.
Листопад це не лише тиждень українського фільму. Якраз у листопаді організовують найцікавіші та найбільші фестивалі фільму: французький, ізраїльський, німецький і так далі. Глядачі можуть бути трошки втомлені. Але нам дуже цікаво, хто прийде і які враження будуть мати.
Що подивитися українцям із чеських новинок кіно
– “Тиждень українського фільму” створений, щоби показати українські фільми чехам. Щоб ви могли порадити з чеських новинок подивитися українцям?
– Людям, які опинилися в Чеській Республіці, та походять зі східних або південних областей України, передусім Донеччина, Луганщина, Харківщина раджу подивитися фільм Богдана Слами Krajina ve stínu. Стрічка показує історію чесько-німецького прикордоння: перед, під час і після Другої світової війни. Там багато схожих моментів із Донбасом 2014 року. Це і про пасивний та активний колабораціонізм із ворогом, із агресором. Можна побачити, як у селі, де жили німці і чехи століттями у приятельських стосунка. Та як вони можуть змінитися, як психіка людини взагалі може змінятися, коли хтось перевертає вашу дезінформаційну сутність. Та до чого це призводить і які наслідки може мати на десятиліття вперед.
Увесь список фільмів можна знайти на сайті Кінотеатру Атлас, а також придбати квитки.
Читайте також:
Пражани протягом тижня зможуть побачити українське кіно
