Розмовляла: Тетяна Пилипчук, “Пороги”
Олексій Севрук — письменник, перекладач і редактор, який народився в Україні та виріс у Чехії. Вивчав україністику на Філософському факультеті Карлового університету в Празі. Перекладав відомих українських та чеських авторів, таких як Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Патрік Оуржеднік. Займається архівною роботою, досліджує спадок української літератури в Чехії. Нещодавно видав свій роман “Європейка”.
У своєму першому романі, написаному чеською мовою, він досліджує українську ідентичність через спогади своєї бабусі. Олексій пише в стилі, що нагадує народну оповідь. Він зосереджується на індивідуальних історіях щодо минулого України. Устами ліричної героїні він розповідає про багато травматичних подій двадцятого століття: війни, окупації, голодомори… Потім ті суперечливі твердження про те, що на заході України люди ставилися до нацистів більш привітно, ніж мешканці решти її території. Чи виправдане поширення цього наративу для чеського читача та як його варто сприймати — це одне із питань, які обговорюються в інтерв’ю з автором.
— Розпочнемо з освіти. Ти закінчив україністику, хоча у своїх попередніх інтерв’ю згадував, що це було не зовсім те, що хотів вивчати спочатку…
— Я хотів працювати в гуманітарній сфері. Розумів, що на україністику можу відносно швидко потрапити. А потім відчув, що україністика – це саме той напрямок, у якому хочу й можу працювати.
— За твоїми плечима чималий перекладацький досвід, зокрема переклади «Московіади» Андруховича, «Біґ Маку» Жадана, його поезії. Чи плануєш і надалі перекладати?
— Так. Власне, те, що я вирішив написати роман про Україну для чехів, є своєрідним продовженням моєї перекладацької діяльності. Я почав перекладати стихійно. Подумав, що було б чудово, якби те, що я читав українською мовою, прочитали мої чеські друзі. Ту ж саму «Московіаду» або оповідання Жадана. А потім вирішив написати щось своє.
— Що надихнуло тебе назвати свій роман саме так? Що вкладаєш у цю назву – “Evropanka”?
— Спочатку я не був упевнений у цій назві. Моя дружина, яка часто є першою читачкою моїх творів, каже, що я не вмію давати назви. Вона, зазвичай, прочитає моє оповідання, назве його по-своєму й потім називає це оповідання своєю назвою. Але з “Європейкою” вона не мала жодних проблем. Вона сказала, що це — чудова назва.
— Багато критиків розцінюють цю назву як своєрідне послання до тих чехів, котрі забувають, що Україна — це теж Європа. Можу додати, що інколи й самі українці про це забувають.
— До речі, в самій книзі це слово використане з іронією. Коли героїня повертається з чеської еміграції у своє містечко, а там їй говорять: “О, європейка приїхала”. Вона відповідає: “Яка я європейка?”. Це єдине місце в книжці, де ця європейська ідентичність згадана. Й головна героїня від цього відхрещується. Вона каже: “Я українка, така, як ви, я все життя тут жила з вами, в цьому місті. І тут вже в такому літньому віці я дочекалася такого прийняття, що ви мене називаєте європейкою? Яка я європейка? Я така, як ви”.
— Під час читання книжки неможливо не відзначити форму та стиль написання. Вона, наче мозаїка, розбита на незлічувані епізоди, які розпадаються і знову неочікувано з’єднуються. Як ти прийшов до такого стилю написання та чому обрав саме його? Як можна назвати такий стиль?
— Коли почав писати, ми очікували другу дитину. Мені надали стипендію на тиждень у монастирі в місті Броумов. Тобто я міг там закритися й цілий тиждень, наприклад, дивитися Нетфлікс чи бігати. Ніхто не вимагав від мене жодної звітності. Але я зрозумів тоді, що цей тиждень — це єдиний час, який я маю для того, щоб щось почати писати. Бо вдома я нічого не зміг би написати, тому що просто не мав би часу. І зараз його не маю. Але така модель — взяти тиждень відпустки, від роботи, від сім’ї, закритися десь і писати — це досить таки продуктивно.
Писав так, як писалося. Не дуже теоретизуючи. Чому саме так вийшло? Воно дійсно як якесь веретено. Річ у тім, що я хотів сказати дуже багато про Україну, про її історію. Й шукав оповідача, який би це все міг розповісти. А коли їхав до Броумова, то в цей рік ми святкували 100 років від народження моєї бабці. І я згадав, що вона була чудовим оповідачем, пам’ятаю, як вона оповідала різні речі, бувальщини і байки. Я поставив перед собою її фотографію й намагався уявити, як би вона мені розказала ці історії. І цей стиль з’явився сам собою, тому що я намагався імітувати, власне, як розмовляє якийсь такий народний оповідач, бабця з малого містечка, яка мала тяжке життя, є досить розумною жінкою, попри те, що має якихось вісім класів початкової школи. А старі люди, особливо коли щось розповідають, починають від одного, потім переходять до чогось іншого, потім повертаються, потім починають знову розповідати щось, що вони вже розповідали перед цим, але якось трохи інакше. Тобто, оповідачка диктувала стиль оповіді.
— Чи складно тобі було вжитися в образ своєї бабусі, щоб передати її думки?
— Це було досить природно, тому що я її добре пам’ятаю, вона померла у 2002 році. Тобто мені було на той час 17 років, і я любив з нею говорити. Підсідав і запитував, наприклад: “Бабусю, розкажіть, які у вас були стосунки з дідусем?”. Тому що діда я взагалі не пам’ятав. І бабуся любила розповідати. Тоді ще не було інтернету, смартфонів, принаймні у нас, тож порозмовляти з бабусею – це була така відрада.
— Наскільки цей образ, що ти описав, відповідає реальній особі?
— Невдовзі після того, як вийшов роман, мені подзвонила моя тітка – донька бабусі. Зазвичай ми зідзвонюємося раз на рік, на дні народження. А тут вона мені подзвонила просто, щоб сказати: “Я вже прочитала майже половину книжки – чую й бачу свою маму”. Це для мене була сатисфакція.
— Батько твоєї бабусі був чехом. Як познайомилися прабабуся з прадідусем? Як він потрапив в Україну?
— Прадідусь був військовополоненим. За Першої світової їх розміщували по хуторах, де вони могли приносити користь для господарства. Й ось моїй прабабусі, яка втратила двох чоловіків у двох попередніх війнах (російсько-японській та Першій світовій), привезли цього молодого хлопця і підселили до неї як наймита, чорнороба.
— Ти досить відсторонено описуєш тяжкі моменти нашої історії, які прожило це покоління людей. Це навмисно?
— Розумієш, я цю книгу писав чеською мовою, бо хотів, щоб її прочитав чеський читач. А якщо почнеш відразу бити себе в груди й казати, як ми страждали, як ми мучилися, і як це все було жахливо, то це не кожного спонукатиме читати далі. Мовляв, навіщо мені читати знову про якісь жахи? Тобто, для того, щоб заохотити читача, я намагався бути трошки відстороненим.
— Після смерті бабусі минуло чимало років. Ти настільки добре пам’ятаєш ваші розмови? Чи записував їх тоді за нею?
— Я писав цей роман так, ніби уявив, що між нами лежить диктофон, і я просто записую те, що вона говорить. Для мене інспірацією було те, що робить ініціатива «Пам’ять народу», вони фіксують усно переказані історії від людей, які щось пам’ятають. Я подумав, от шкода, що коли бабуся була жива, таких речей не відбувалося. Тож поставив собі за мету відтворити щось подібне.
— Коли я читала цю книгу в оригіналі, то відчула, що ти все ж таки трохи адаптував текст для чеського читача. Чи правда це?
— Так, я фактично був перекладачем. З бабусею ми розмовляли українською мовою, її чеська була досить слабка, оскільки вона виїхала в Чехію вже в похилому віці. А перекладач завжди перекладає не дослівно, а шукає функційний еквівалент, тобто щось, що буде в цільовій мові діяти так само як і в мові оригіналу. Це як локалізація реклами, але трошки більш софістиковано.
— Думаю, що чимало українців, прочитавши твою книгу, пошкодують, що не встигли свого часу розпитати своїх бабусь та дідусів про минуле…
— Та я теж не зовсім встиг. Багато доводилося вгадувати з контексту.
— Якраз хотіла спитати, де, власне, починається фактологія?
— Там є підзаголовок «Історії з Полісся». Тобто, це і є, власне, корпус таких історій, які можна почути при якомусь застіллі, коли вже люди випили по “сто грам”, почали розповідати про спільних предків. І один починає розповідати одне, а другий каже «Та ні, що ти тут розповідаєш? Це ж було зовсім по-іншому». І починає розповідати ту саму історію, під іншим кутом. Мені як дитині, як підлітку, завжди було цікаво слухати старших людей, як вони сперечаються, й самому намагатися реконструювати, що ж там насправді відбулося.
— Декілька разів у книжці ти згадуєш, що на заході України були більш схильні до колабораціонізму з німцями. Чи не здається тобі це твердження маніпулятивним з огляду на те, що в західних областях на той момент люди лише познайомились із жахами радянської окупації, що почалась з вересня 1939-го? Зокрема, під час радянської окупації Львова 1939-1941, місцеві жителі дізнались, що таке голод, а лише за два дні 24-25 червня, перед відступом, підрозділи НКВС розстріляли 2,5 тисяч мирних осіб…
— Знаєш, я над цим не задумувався, але варто пам’ятати, що оповідачка все життя була радянською громадянкою. Радянська пропаганда стверджувала, що у Львові вітали Гітлера із хлібом і сіллю — що, зрештою, не було безпідставним. Тому оповідач не може, через історичні обставини та власний досвід із радянською пропагандою, бути “радикальним бандерівцем”, наприклад. Він буде казати те, що йому казали з телебачення й на якихось партійних зборах. Хоча героїня не була в партії, але моя баба, наприклад, коли ми вже жили в Чехії, використала таке порівняння, що ось там хтось отримав, як шведи під Полтавою. Кажу: “Бабусю, так шведи ж були на нашому боці під Полтавою, що ви таке говорите?”. Але в ній вже були вкорінені ці ідіоми радянські. Це була частина її ідентичності. Це не можна викинути з оповіді.
— Але чи потрібно на цьому акцентувати? Адже, як і твоя бабуся, багато людей в Україні й поза її межами (в Чехії зокрема) далі несвідомо перебувають під впливом російської пропаганди?
— Це не історична публікація, це не книга фактів. “Європейка” радше має заохотити читача дізнатись, а як же воно було насправді, ніж запропонувати готові відповіді. На що, зрештою, вказують рецензенти.
– Передаючи ці твердження далі, навіть у такій вільній формі, як переказ історій від бабусі, чи не здається тобі, що відбувається подальше поширення цієї пропаганди у вигляді напівправди?
– Я розумію твій закид, але не погоджуюся з ним. Так, це добре, що ти це проблематизуєш. Я не вважаю за потрібним озиратися на російську пропаганду і постійно думати: «А що ж там роспропаганда? Чи, бува, це її не підсилить?» Було б хибним так поводитися. Це, власне, означало б перемогу тієї таки пропаганди.
— Насправді, з досвіду того, як пробігають дискусії між українцями й чехами, це досить відчутно, що чехи не повністю розуміють нашу історію.
— Ні, чехи здебільшого взагалі не розуміють нашої історії – якщо це не фахівці з історії східної Європи. У них немає досвіду трьох голодоморів, руйнівної окупації… Німці тут також робили жахливі речі, але не в таких масштабах. Тобто цей історичний досвід можна перенести саме якимось таким тонким підходом.
– Розкажи, ще, будь ласка, чим зараз займаєшся? Пам’ятаю, що ти працював головним редактором журналу Plav?
– Через таку річ, як синдром вигорання, це для мене закритий етап. Зараз працюю архіваріусом у музеї чеської літератури. Займаюсь українськими фондами, які там перебувають. Зараз, наприклад, опрацював листи Євгена Маланюка до Йозефа Сватоплука Махара, які мають вийти в журналі “Literární archiv”. Як натхненний молодий поет пише до старого чеського поета й розповідає, як мусив переїхати у Варшаву і як йому там не подобається. Загалом 14 листів, дуже цікавий матеріал. Також зараз опрацьовую архів Олдржіха Ноузи, який після Другої світової війни почав перекладати Тичину, Рильського, Антонича на чеську мову, коли це ще було ще можливим, перед 1948 роком. Він самостійно почав учити українську мову, і шкода, що про нього та його працю майже ніхто не знає. Хочеться зібрати ці вірші, які виходили тоді в різних часописах, написати щось про нього.
– Тобто ти зараз в ідеальному місці? Можна так сказати?
– Так, я 15 років навчався для того, щоб знайти цю роботу.
— Насамкінець не можу не запитати про твої подальші творчі плани.
– Маю декілька оповідань, з яких можна зробити збірник. Там ще чогось бракує, якогось одного оповідання, яке закриє збірку. Якщо ще колись писатиму роман, то це буде щось зовсім інше.
