У ніч із 7 на 8 серпня 2008 року на вже на той час знову неспокійному Кавказі почалася війна між Грузією з одного боку та росією, невизнаними сепаратистськими утвореннями “Південна Осетія” та “Абхазія” — з іншого. Тоді кремлівська “спєціальная воєнная операція” мала схожу назву: “примушення Грузії до миру”.
Росія, маючи в цьому районі свої війська, негайно звинуватила Грузію в “агресії проти Південної Осетії” і почала широкомасштабне вторгнення в Грузію за участю сухопутних, морських і повітряних сил. Той самий путін із тим самим мєдвєдєвим назвали тоді цю інвазію “операцією з примусу до миру”.
Порівняння з війною проти України
“Спеціальна воєнна операція”, як офіційні російські ЗМІ називають жорстоку масовану агресію проти сусідньої України, мала свою попередницю. Причини російсько-грузинської та російсько-української війн подібні. Але їх не можна порівнювати ні за тривалістю, ні за розмахом, а особливо за кількістю жертв і масштабом загрози світовому миру.
Восьмиденна війна 2008 року забрала життя біля 70 російських інтервентів і біля трьох десятків абхазьких та осетинських сепаратистів, кількасот поранених. Загинуло трохи менше, ніж дві сотні грузин, і понад тисячу було поранено.
Сучасна путінська агресія вже призвела до десятків тисяч загиблих, 6,2 мільйона біженців, зруйнованих міст, економічного розладу, загрози 400 мільйонам людей у світі, залежних від постачання українського зерна, надзвичайно різкого погіршення міжнародної ситуації. Ця ситуація набагато серйозніша за тринадцятиденну Карибську кризу чи ту ж восьмиденну війну проти Грузії.
Абхазія: коріння в минулому
Після приходу Михайла Горбачова та послаблення умов у Радянському Союзі етнічні конфлікти, на жаль, почали тліти. Це проявилося насамперед на Кавказі та в Центральній Азії.
У північно-західному регіоні Грузії — Абхазії, яка мала формальну автономію — під російським, а потім радянським пануванням частка абхазів у загальній чисельності населення поступово зменшувалася на користь грузинів і росіян. Якщо в 1897 році абхази становили 55 відсотків населення, то за переписом 1926 року — лише 26%, а в 1989 році — навіть 17,7%. Тому не дивно, що в останні роки існування Радянського Союзу абхазький сепаратистський рух посилився. Вже в листопаді 1988 року гучнішими стали голоси, які закликали вийти зі складу Грузинської РСР і приєднатися до Російської Федерації на правах автономної республіки. 25 серпня 1990 року було проголошено суверенітет під назвою Абхазька Радянська Соціалістична Республіка. Після того, як у квітні 1991 року парламент Грузії відновив дію конституції 1921 року, позбавивши Абхазію автономії, 21 липня 1992 року Верховна Рада Абхазії оголосила про повну незалежність від Грузії під назвою Республіка Абхазія та відновила дію конституції 1925 року.
Грузинів вигнали
Після цього акту Грузія направила військо в Абхазію. Вибухнула громадянська війна. У вересні 1993 року абхази отримали контроль над територією своєї республіки. Територія стала вважати себе суверенною державою, хоч і не визнаною міжнародним співтовариством.
У березні 1994 року Грузія оголосила про розпуск парламенту Абхазії, але вже наступного місяця було підписано грузино-абхазьку угоду про припинення вогню. У травні того ж року в Москві було укладено угоду про розміщення так званих “миротворчих сил Співдружності Незалежних Держав” у буферній зоні шириною 24 кілометри між Грузією та Абхазією. У липні Місія спостерігачів ООН у Грузії (UNOMIG) отримала шестимісячний мандат на розгортання. У жовтні влада Абхазії дозволила виїзд кількох сотень тисяч переважно грузинських біженців. 26 листопада вступила в силу нова конституція, яка визначила Абхазію як суверенну державу. Президентом було обрано колишнього спікера парламенту Абхазії Владислава Ардзінбу. 16 квітня 1995 року парламент Абхазії прийняв рішення про приєднання Абхазії до російської федерації, але це не було реалізовано в найближчі роки.
(Не)об’єднана Осетія
Розпад Радянського Союзу сприяв ескалації сепаратистських тенденцій також у грузинському регіоні Південна Осетія, яка прагнула приєднатися до підросійської Північної Осетії. 10 листопада 1989 року позачергове засідання Південно-Осетинської автономної області прийняло рішення про перетворення в Південно-Осетинська АРСР. На рубежі 1989 і 1990 років посилилися збройні зіткнення між грузинами і південними осетинами, що завершилося 20 вересня 1990 року проголошенням незалежної Південно-Осетинської Радянської Демократичної Республіки, яка вирішила самостійно підписати новий союзний договір.
Грузинське керівництво відповіло скасуванням автономії Південної Осетії та оголошенням надзвичайного стану в грудні 1990 року. Верховна Рада Південної Осетії на своєму засіданні в листопаді 1991 року прийняла Конституцію Республіки Південна Осетія. На референдумі 19 січня 1992 року 90 відсотків учасників проголосували за незалежність від Грузії та об’єднання з Північною Осетією у складі Російської Федерації. 29 травня 1992 року Верховна Рада Республіки Південна Осетія прийняла Акт проголошення незалежності. До кінця 1993 року її визнали такі самі невизнані Придністровська Молдавська Республіка, Гагаузька, Абхазька, Нагірно-Карабахська та Чеченська Республіки, а також Конфедерація Націй Кавказу.
На основі Дагомиської угоди між Росією, Грузією та представниками Північної та Південної Осетії від 14 липня 1992 року в Південній Осетії почали діяти російські та грузинські миротворчі сили. З 1992 по 1993 рік Південна Осетія була базою скинутого президента Звіада Ґамсахурдіа, вченого, письменника, дисидента, а після розпаду СРСР — першого демократично обраного очільника Грузії. Він загинув за нез’ясованих обставин 31 грудня 1993 року у віці 54 роки.
Складна ситуація
Об’єктивність дуже важко знайти в сьогоднішній надзвичайно гарячій атмосфері взаємної ненависті та водоспаду напівправди та дезінформації. Та ситуація і тоді на надзвичайно різноманітному в етнічному, релігійному та мовному відношенні Кавказі, де народи і національності не завжди мали між собою братські відносини, була складною і заплутаною. Різке погіршення економічної ситуації після розпаду радянського союзу та різке зростання злочинності стали розсадником різних місцевих сатрапів, спраглих до влади.
Російсько-грузинський конфлікт завершився через дев’ять днів повною перемогою росії, Південної Осетії та Абхазії. Етнічних грузин вигнали з Південної Осетії та Кодорської долини Абхазії. Південна Осетія і Абхазія де-факто відокремилися від Грузії. Через десять днів після закінчення війни, 26 серпня 2008 року, президент мєдвєдєв підписав укази, якими російська федерація визнавала незалежність двох сепаратистських республік і встановила з ними дипломатичні відносини.
Президент Абхазії Сергій Багапш назвав напад грузин геноцидом. Мєдвєдєв, який нині виглядає ще більшим яструбом, ніж путін, використав той самий вислів щодо бомбардування грузинами міста Цхінвалі.
Суперечки у Чехії: Клаус підтримав кремль, Тополанек – Тбілісі!
18 серпня 2008 року тодішній президент Чехії Вацлав Клаус, який вже понад рік став висловлюватися у проросійському дусі, заявив: “Роль грузинського президента, уряду та парламенту у відповідальності за розв’язання війни є беззаперечною і, очевидно, фатальною”. За це він отримав критику з боку прем’єр-міністра Мірека Тополанека (партія ODS), а чеський уряд став на бік Грузії, нагадує часопис “Рефлекс“.
Грузію звинуватили у розв’язанні війни, серед інших, колишній канцлер Німеччини |Ґерхард Шредер, друг путіна, абсолютна російська маріонетка та лобіст кремля, а також прем’єр-міністр Туреччини Реджеп Таїп Ердоґан чи прем’єр-міністр Словаччини Роберт Фіцо, чиї прокремлівські симпатії навіть перевершують симпатії Клауса.
22 серпня 2008 року посол США в Росії Джон Байерлі в інтерв’ю газеті “Коммерсантъ” заявив, що США вважають адекватною відповідь росії на вторгнення грузинської армії в столицю сепаратистської Південної Осетії Цхінвалі. “Ми бачимо, що відповідь російських військ була цілком виправданою у світлі нападу на російських миротворців у Південній Осетії”, – сказав він. Але водночас, за його словами, росія зайшла занадто далеко, коли її війська увійшли на територію Грузії.
У вересні 2009 року були оприлюднені результати незалежної слідчої комісії Європейського Союзу, згідно з якими Грузія почала війну. Однак, відповідно до них, росія несе частину відповідальності, оскільки за тижні та місяці до війни, вона застосувала стратегію ескалації напруженості в Абхазії та Південній Осетії та навколо них. Тож обирайте.
НАТО!? Путін погрожував вже у 2008 році
Після “революції троянд”, під час якої з 2004 по 2007 та з 2008 по 2013 роки президентом Грузії став запальний, та досить неоднозначний Міхеїл Ніколозис дзе Саакашвілі, який вільно володів англійською, французькою, російською та українською мовами, домагався членства в НАТО. Кремлю це, звісно, дуже не подобалось.
Ще в 1999 році 34 грузинських військових вирушили до Косово у складі KFOR. З 2003 року контингент з цієї кавказької країни діяв в Іраку, де через три роки він зріс до 2 тисяч осіб. Всього в Афганістані служили 14 тисяч грузинів, і в 2017 році їхній контингент був найбільшим після американського! Служили грузини і в Африці, зокрема в Центральноафриканській Республіці. У ході операцій під егідою НАТО загинув 31 військовослужбовець грузинської армії.
Бухарест, за півроку до…
Вторгнення росії в Україну прискорило заявку Грузії на членство в НАТО. Є навіть припущення, що на бухарестському саміті НАТО 2-4 квітня 2008 року Грузія та Україна мали отримати “зелене світло” до НАТО. І тоді ні “примушування до миру” Грузії через 5 місяців, ні “російська весна” з анексією Криму та частини Донбасу у 2014 році, ні “сво” лютого 2022 року не відбулися б як такі. Можливо, путін не наважився б втрутитися і в Сирію у 2015 році. Тоді світ бачив проблеми інде. На порядку денному стояли питання визнання Косова, чим тепер москва аргументує приєднання Криму, або військові дії в Афганістані, який, зрештою, американці у напівхаотичному режимі покинули напризволяще талібам. Тоді Альянс прийняв рішення про приєднання Хорватії, Албанії та Македонії. Багато було розмов про план дій щодо членства України та Грузії.
У пресі це зібрання охрестили “самітом великих надій” і “великих скандалів”. Наче саме на цьому саміті путін сказав президентові США Джорджові Бушу, що “Україна — це навіть не держава!”. І натякнув, що у випадку вступу України до НАТО, росія може розпочати відторгнення до Криму та Східної України. Шість років по тому розпочалася російська збройна агресія проти України.
Однак варто додати, що у цих зусиль є й низка противників. Вони побоюються, що кавказьку республіку може спіткати новий напад. Серед найвідоміших – Ніно Бурджанадзе, колишня спікерка парламенту Грузії, яка очолює партію “Демократичний рух – єдина Грузія”. У минулому одна із лідерок “Революції троянд” повністю змінила погляди на проросійські.
Вже тоді попереджали: наступною буде Україна
У світі до уроків “восьмиденної війни” не прислухались. Кремль міг і надалі збагачуватись, продаючи енергоносії Заходу, і на ці кошти і далі озброюватися. Проти росії тоді не запровадили ніяких, навіть символічних, санкцій.
Однак вже тоді багато хто, не вірячи здогадувався, що після Грузії путін спробує “примусити” і Україну. Недарма ще на початку того ж 2008 року він чітко і недвозначно, прямо на переговорах із президентом Віктором Ющенком, заявляв, що “у разі приєднання України до НАТО Москва буде вимушена націлити на Україну свої ядерні ракети”. Після 08.08.2008 стало зрозуміло, що путін, принаймні на просторах колишнього СРСР, не зупиниться ні перед чим. “Війна у Грузії наочно показала межу, яку Росія не зможе перейти заради володарювання на територіях колишнього СРСР: виявилося, що такої межі просто немає, – писав тоді, у 2008 році, український часопис “Тиждень”. – Відчуваючи свою неповноцінність порівняно з Заходом, Росія не вигадала нічого ліпшого, ніж діяти «дідівськими», тобто сталінськими методами й доводити свою спроможність як країни намаганням відновити імперію. Хоче довести, що вона вже не імперія, яка розвалюється, а імперія, яка прагне відродження”.
Читайте також: Російське переслідування празького політика Коларжа через пам’ятник Конєву: “Для мене це велика честь!”
