Після нападу росії на Україну 24 лютого 2022 року світ був шокований. Мільйони жителів атакованої країни почали тікати в безпечне місце. Серед них у перші тижні війни були Надія Швиденко з трьома онуками, на яких вона залишилася сама. Також Світлана з 12-річною дочкою, коли залишила батьків і двох братів, які пішли боротися за батьківщину. Такими є історії біженок, які були змушені рятуватися від війни у Чехії. Як їм тут живеться і які перешкоди їм довелося тут подолати? «Я швидко звикла до Чехії. Я почуваюся як вдома, тому що мене постійно оточують хороші люди», – розповіла “Блеску” пані Надія.
Коли президент росії путін віддав наказ напасти на Україну 24 лютого 2022 року, протягом двох тижнів з атакованої країни виїхало 2,3 мільйона людей. Близько 200 тисяч з них тоді виїхало до Чехії. Серед них була Надія Швиденко та троє її онуків. «Після ворожих бойових дій проти України ми були змушені евакуюватися до Чехії. Після початку війни ми були вдома два тижні. Але залишатися там довше було небезпечно», – розповідає Швиденко.
За короткий час, який вони провели вдома з початку війни, їй довелося зважитися на евакуацію до третього за величиною міста України – Дніпра. «Ми були змушені евакуюватися в місто Дніпро. Тоді там ще було тихо. Після кількох днів перебування нас взяла під захист чеська організація “SOS дитячі містечка”. Спочатку вони нас відправили до Львова, а потім — до Польщі. І саме звідти ми з іншими родинами приїхали до Чеської Республіки», – згадує бабуся трьох онуків.
«Так і живемо, допомагаємо один одному»
Організація “SOS дитячі містечка” подбала про літню та неповнолітніх біженців та біженок, допомогла забезпечити їх усім необхідним. «Всі сім’ї забезпечені самостійним житлом, необхідними товарами для організації комфортного життя, харчуванням, одягом, іграшками для дозвілля маленьких дітей та планшетами для старших школярів. Нам тут було дуже комфортно, як удома до війни. Нас оточували добрі, чуйні люди, які не покинули нас у складній для нас ситуації», — засвідчила Швиденко.
Пані Надія вже на пенсії. Незадовго до початку широкомасштабної війни овдовіла. Вона залишилася одна із 16-річним Іллею, 11-річним Романом і 7-річною онукою. «До війни чоловік, з яким ми прожили 46 років, допомагав мені по дому. Він помер за кілька місяців до війни. Я залишилася сама з дітьми», – розповіла вона.
Діти намагаються допомогти бабусі, у кожного свої завдання. «Мені дуже допомагав і продовжує допомагати старший онук Ілля. Навіть менші діти намагаються поводитися добре. Але вони діти, і не завжди все складається так, як їм хочеться. Тому іноді буває важко. Не біда, ми впораємося. Бо кожен знає, що робити. Ілля йде до крамниці по продукти, Роман відведе сестру до школи, і знову забере її зі школи. Молодша внучка допомагає прибирати квартиру. Так і живемо, допомагаємо один одному», – описала пані Надія.
Старший онук навчається в середній школі, а молодші діти — в п’ятому та першому класах. «Діти з радістю йдуть до школи. Їм подобається навчатися. Особливо подобається моїй онучці, яка ходить до першого класу. Але моєму онуку, який навчається в п’ятому класі, трохи важко. Чеська мова дається йому важко, а отже й решта предметів, які викладаються чеською мовою. Старший Ілля ходить до політехнічного ліцею», – розповідає вона.
Все ускладнюється хворобою
Порятунок від війни та звикання до нового середовища та мови ще більше ускладнили здоров’я пані Надії. «Найскладніше за ці два роки було те, що я регулярно хворіла. Але мені всі навколо дуже допомагають, тому я легше переношу хворобу», – розповіла вона.
Їй подобається Чехія, але вона хотіла б покращити свої мовні знання. «Я швидко звикла до Чехії. Почуваюся як вдома, тому що мене постійно оточують добрі люди, які завжди готові простягнути руку допомоги, коли вона мені потрібна. Єдине, що мене дратує, це те, що я погано володію чеською, мову розумію», – зауважила пані Надія.
Наразі вони звикають до нового будинку. «На даний момент ми не потребуємо жодної допомоги. Коли ми тільки приїхали до Чехії, нам дуже допомогли. Тож тепер у нас є все необхідне», – підсумувала вона.
Світлана та її дочка
Світлана з 12-річною донькою вже майже два роки живуть у Чехії. Як і Надія Швиденко та її онуки, вони також рятувалися від російського вторгнення в перші ж тижні війни. «24-того лютого в Україні почалася невимовна трагедія. Моя подорож до Чехії розпочалася 10 березня 2022 року. Вона стала не лише маршрутом на карті, а й важливим перехрестям у моєму житті. Ці дати стали не лише позначкою в календарі, а ключовим моментом, який надає звичайним числам нового, глибшого значення, перетворює їх на символ нового життя та надії», – розповідає пані Світлана.
“Для того, щоб забезпечити безпеку своєї дитини, мені довелося покинути не лише дім, а й життя, яке я так довго створювала, і вирушати у невідомість. Спочатку я не усвідомлювала всієї важливості того, що відбувається. Але навіть на інтуїтивному рівні розуміла, що потрібно діяти”, – розповіла вона початки багатьох біженок на своєму прикладі.
Невдовзі після переїзду до Чехії пані Світлана з донькою почали вивчати чеську мову. «Знання мови – це найшвидший спосіб адаптації та інтеграції в новому середовищі, я з першого тижня почала вивчати чеську разом із дочкою. Це дозволило мені самостійно спілкуватися з чеським середовищем, відвідувати лікарів, взаємодіяти з державними структурами та займатися волонтерською діяльністю», – описала мама 12-річної доньки.
Брати добровільно записалися
В Україні вона залишила велику частину родини, в тому числі двох братів, які воюють за Батьківщину в українській армії. «Серцем і думками я завжди була в Україні, з батьками та братами. Один з них у перший день війни пішов добровольцем на фронт, а другий став волонтером разом із друзями. Намагалася бути корисною, брала участь у різноманітних заходах, акціях протесту проти війни в Україні та благодійних акціях на підтримку Збройних Сил України (ЗСУ)», – розповіла пані Світлана.
«Ця війна, як невидима хмара, забрала у дітей ту ясність, безпечність і легкість, якою мало супроводжувати їхнє дитинство. Замість ігор і сміху їхні дні наповнені звуками вибухів, втратою батьків і тінями невідомості. Молоді люди, що рухаються в аурі нестабільності, вирушають у невідоме, де майбутнє стає великим знаком питання. Перед ними стоїть завдання будувати своє життя в умовах, що вимагають значної сили волі та кмітливості. Люди похилого віку, які мріяли про спокійну старість, мають проявити несподівану силу та витривалість, стикаючись із викликами, які змушують їх переглянути поняття спокою та безтурботності на останній ділянці їхнього шляху», – підсумувала Світлана враження та думки багатьох українських біженок.
Читайте також: Біженка у Чехії: четверо дітей, жодної допомоги і борги на десятки тисяч
