Текст: Івана Земанікова
Солдатам потрібні не протеїнові батончики, а амуніція. Таке каже словак, який допомагає Україні і разом із другом регулярно возить на фронт гуманітарну допомогу та військове обладнання.
Словаччина серед українців останнім часом стала сприйматися суперечливо — припинила військову допомогу, стала говорити про необхідність миру з росією за будь-яких умов, тобто почала асоціюватися із угорським підходом. Визначні словацькі політики, окрім президентки, почали висловлювати відверто проросійські погляди та відкрито, як у росії, ностальгувати за соціалістичними часами.
Відправив би русофільних словаків подивитися на російську глухомань
Однак далеко не всі словаки такі. У Братиславі регулярно збираються мітинги протесту проти нового уряду, який заглядає під сукню москви та Будапешта. Багато словаків підтримує Україну і з усіх сил допомагає їй вистояти. Таким є програміст та фотограф-фрілансер Марцел Ребро. Разом із фотожурналісткою Яною Чавойською він більш ніж рік возить гуманітарну допомогу і роздає її в Україні.
Якщо ви скажете комусь, що йому погано живеться через те, що хтось живе краще, підмішаєте національну нетерпимість і ворога перетворите на щось менш цінне, то його відносно легко переконати. Так це робили нацисти, так роблять і росіяни, каже Марцел. Він збирає кошти на дрони через приватний рахунок та порталі Donio.
До цього він був частим гостем у глухій російській тундрі. Кожного, хто безоглядно задивляється на росію — а таких серед словаків багато — він відправив би подивитися на цей регіон, розташований за тисячі кілометрів, куди не веде жодна дорога.
В інтерв’ю для популярного словацького видання Aktuality він розповідає, чому переорієнтувався з Росії на Україну, що бачив на охоплених війною територіях, чому люди в Україні мають жити далі, незважаючи на війну, яким є російський менталітет, чому українські воїни повертаються в армію навіть після важких поранень.
Ви вперше поїхали в Україну у 2023 році. До того часу ви часто їздили фотографувати в російську тундру, відвідали і Нагірний Карабах. Чому ви зупинили свій вибір на Україні?
У січні минулого року я знову хотів поїхати в російську тундру. Подав документи на візу, а мені сказали, що я — не бажана людина в цій ситуації. Тому я поїхав до Бангладеш. Ми з моїм партнером Гаріком Аванесяном обговорювали, куди поїдемо далі. І в нього виникла ідея поїхати в Україну. Тому ми домовилися поїхати в березні.
Ви їхали туди з порожніми руками чи вже взяли з собою допомогу під час першої поїздки?
Коли мої друзі дізналися, що я їду в Україну, то сказали, щоб я щось узяв, коли поїду туди. Я знав, що люди роблять якісь збірки. Тоді ще це йшло повз мене. Я написав у Фейсбуці, що ми будемо в Україні, і хто хоче, може привезти речі, які там знадобляться, або посприяти фінансово. Тим часом ми зв’язалися з бійцями, які надіслали нам список необхідного. Тож я почав збирати гроші, і в результаті вийшла пристойна сума. Тож ми купили речі, взяли у друга з прокатної компанії більшу машину й поїхали на кордон. Уявіть собі — ви їдете на війну автомобілем, заклеєним рекламою прокатної компанії. Це було комічно.
Ви вперше везли гуманітарну допомогу. Чи знали ви, що потрібно зробити, щоб мати можливість вивезти її за межі ЄС?
Я поняття не мав, як працює гуманітарна допомога. Я прийшов на митницю і сказав, що везу щось в Україну. Запитали, де в мене декларація. Я сказав, що нічого не маю. Якась українка з транспортної компанії відвела мене на задню частину і допомогла заповнити документи. Їй потрібен був мій код підрозділу. Тож я зателефонував солдатам, щоб вони мені його продиктували. Це був абсолютно «панківський» підхід. Ми навіть не знали, куди їхати. Ми раптом опинились між двома фурами, бо їхали вантажним мікроавтобусом через перехід для великих вантажівок.
Куди ви поїхали далі?
Через три дні ми приїхали до Одеси. Тут у мені щось вперше “зламалося”. Ми познайомилися з медичним координатором Іриною. Коли я дав їй коробку із сотнею джгутів, вона розплакалася. Я сказав їй, щоб вона не переймалася дурницями, що я ж їй не дарую діаманти. Але вона сказала мені: «Ти не розумієш. Кожна з цих речей є потенційно врятованим людським життям. Ти зараз, можливо, сотню людей врятував». Тоді я сказав Гаріку, що навіть зараз, якщо ми розвернемося і поїдемо додому, наша подорож вже мала сенс. Ми ще навіть нічого не фотографували.
Багато людей, які відвідують Україну вперше, бачать місця та речі, яких ніколи раніше не бачили. Чим запам’ятався ваш перший візит?
Ми вперше потрапили в пекло. Я бачив знищені українські села. Ми зустрічали людей, які розповідали нам свої історії про те, які у них були ферми, господарства, худоба… І раптом прилітає ракета. І в них вже немає нічого. За одну ніч вони стали бездомними. Нам показували розтрощені будинки та машини. Тоді я знав, що повернуся туди і допоможу їм.
Тому я припускаю, що після повернення додому ви задумалися, що робити далі, і знову почали збирати гроші…
Борис Бухман — фотограф з Одеси — написав мені, що хлопцям на фронті потрібна машина. Тож я написав у Facebook, що нам потрібна машина. Нам вдалося зібрати гроші. Гарік, який раніше був зі мною, вже не міг їхати. Випадково моя подруга та фотожурналістка Яна Чавойська сказала мені, що хоче поїхати в Україну. Вона вже їздить туди з 2015 року. Була на Донбасі, в Херсоні та Бучі після звільнення. Хотіла позичити шолом і бронежилет. Я сказав, що мені потрібен хтось, хто б підміняв мене за кермом. Тож ми поїхали.
Проте перевезти автомобіль через кордон не так просто, як із гуманітарною допомогою.
Якось ми це на митниці вмовили і розмитнили, машину віддали. Ми потрапили у такі місця, куди журналісти зазвичай не потрапляють. Також завдяки тому, що ми везли допомогу. Відтоді ми були там чотири рази, зібрали понад 70 тисяч євро. Я навіть не рахую матеріальну допомогу.
На своєму сайті ви писали про табір для українських дітей-сиріт. Як ви потрапили до матерів, які втратили своїх чоловіків у бою?
Це гарна історія. Іван Сикора з Прієвідзи, який допомагає Україні через асоціацію Berkat, також організовує табори для українських дітей. Він мені написав, що хоче щось надіслати, щоб ми зупинилися на заході України, там теж можна пофотографувати. Ми приїхали туди заради тих дітей. Це було чудово. Але водночас було страшно слухати історії жінок, які втратили своїх чоловіків. Деякі діти залишилися повними сиротами. І тому ми вирішили зробити ще одну збірку для цих жінок і дітей, тому що їх дійсно багато.
Скільки з них вдалося запросити до табору?
Спочатку ми планували зібрати 50 дітей, потім збільшили до 55, бо наближалися мої 55 років. Українка Тетяна, яка організовує табори, заманила мене до Рівного, щоб зробити сюрприз на день народження. Це було приємно. Зрештою, вдалося зібрати понад 11 тисяч євро, і 110 дітей змогли поїхати до табору. Табір коштує 105 євро. Чудова ціна за нашими мірками. Але ці мами отримують допомогу 50 євро на місяць. Хоча в Україні порівняно дешево, але цього їм справді замало.
Табори – це місце, де діти можуть відпочити, отримати новий досвід, отримати нову мотивацію. Чи так було і в цьому випадку?
Так. Для них це був тиждень чудової програми – арт-терапія, майстер-класи з гончарства, ігри. Це також дуже важлива річ для цих матерів. Вони губляться в часі та просторі. Уявіть, що ви втратили все. У вас був чоловік, будинок, і раптом у вас нічого немає. Вони раді, що вижили. Замкнені вдома в очікуванні якоїсь допомоги. Вони нічого не роблять. Їх потрібно пробуджувати до життя. І ці табори в цьому допомагають. А це — молоді жінки, 30-40 років. Ми б хотіли зробити ще одну річ – навесні привезти їх до словацького Ліптова. Однак для цього нам потрібно домовитися про кращі ціни та зібрати гроші.
Ви також писали на сайті про мобільну швидку допомогу Frida, яку бачили в Україні. Як ця ізраїльсько-польська ініціатива працює на практиці?
Волонтери – лікарі, які зазвичай працюють у клініках протягом тижня. А на вихідних сідають у свої машини та їдуть на передову. Є проблема з охороною здоров’я, базова інфраструктура зруйнована. Приїжджають зранку, ставлять пересувну швидку – терапевт, гастроентеролог, офтальмолог, ортопед… Люди записуються, проходять обстеження. Туди, звісно, ходять і психологи. Значна частина проблем — суто психологічна чи психосоматична. Все безкоштовно. Це люди, які не мають елементарної їжі. Без волонтерів вони б не вижили.
Україні допомагає справді велика кількість волонтерів зі Словаччини та з-за кордону. Кажуть, без них України вже не було б. Як ви це сприймаєте?
Так. Коли я туди вперше поїхав і побачив солдатів на блокпосту, то спочатку подумав, що це якась самооборона – в одного була польська форма, у другого – британська, у третього – чеська. Просто кому що дісталося. Останнього разу ми їм купили взуття, тому що їм потрібні були нові на зиму. Коли ми були на фронті, я запитав одного з командирів, чому він змушений шукати безпілотник через волонтерів, чому армія йому їх не надасть, як амуніцію. Він відповів, що в армії навіть немає боєприпасів і йому потрібні безпілотники, бо інакше він посилатиме своїх людей на смерть. «Я пошлю їх вперед, і якщо я не зможу побачити, що там, і не зроблю огляд безпілотником, то я не знаю, чи це не покривається мінометним вогнем». Якщо солдат йде, то це — розвідка боєм, а коли йде бій, солдат гине.
Тож ви на власному досвіді відчули, що українці борються з нестачею військової техніки та боєприпасів…
Щоб вразити ціль з міномета, потрібно три постріли. Це стандарт, так працює весь світ. Українці змушені поцілити одразу вперше, бо їх у них немає і вони не можуть дозволити собі бути викритими росіянами.
Чи надсилають вам солдати списки речей, які їм зараз потрібні?
Так, наприклад, влітку їм знадобилося багато спрею від комарів. Окопи були повні води, і там збиралися ці неприємні комахи. На зиму возили багато ліків. Їм також потрібно багато вологих серветок, тому що гігієна в окопах дуже погана. Їм також потрібен був папір, дрони чи джгути, або спеціальні джгути при внутрішніх кровотечах.
Ви згадали про свої поїздки до Росії. Як ваші тамтешні друзі сприймають ситуацію в Україні?
У мене є знайомий росіянин, який, побачивши мої фотографії з України, сказав, що це постановка, інсценування. Що українці вміють це робити, і особливо для фотографів і журналістів. За його словами, росіяни не атакують цивільних цілей і сіл. Вони роблять це лише тоді, коли там є приховані солдати.
Як ви відреагували?
Я запитав його, хто дав їм моральне право бомбити будь-яке село? Або що вони не атакують цивільні цілі? Коли ми були в Одесі, розбомбили продовольчий склад, який знаходився за 500 метрів від нашого готелю. Вони вбили трьох людей. Таких історій багато. Я не знаю, як відкрити цим людям очі. Коли я читаю лекції про Бангладеш, я кажу, що хай відправлять дітей на фабрики, де їхні однолітки шиють одяг по 16 годин на день за три миски рису. Ідіть подивіться, як є то в Україні. Проте більшість із тих людей, у тому числі словаки, туди б не поїхали. Я не знаю, що з ними робити.
Ви кажете, що читаєте лекції про Бангладеш. Ви також читаєте лекції про свій досвід та побачене в Україні?
Так. Ми збираємо добровільний вступний внесок, а потім купуємо за це допомогу. Про це треба говорити. Може, когось переконаємо, хоча я вважаю, що такі люди не ходять на такі заходи. Але навіть якщо ми “зарядимо акумулятор” лише одній людині, є сенс показати, як це там насправді виглядає. Деякі думають, що якщо ти приїдеш до Ужгороду, то треба одягти жилет і шолом і пролізати полем бою. Це не так.
Чи означає це, що життя триває і люди функціонують нормально?
Деякий час найближче кафе було за 800 метрів від фронту в Херсоні. Наташа, яка ним керує, запитала мене, що їй робити? Їй же просто треба жити далі. Кафе знаходиться в західній частині житлового будинку. Навіть якщо щось пролітає, то їх «просто трясе». Так вона нам сказала. Коли ми з Гаріком якось зупинилися в готелі в Одесі, в місцевому закладі була дискотека. Мене це спочатку дуже пригнічувало, що як вони можуть розважатися, коли йде війна. Наступного дня мої українські друзі сказали мені, що їм треба жити далі, бо інакше вони збожеволіють.
У Словаччині багато людей негативно ставляться до України. Зрештою, заохочують до цього і наші політики. Як ви сприймаєте суперечки про непотрібну допомогу чи дорогі авто, на яких нібито до нас приїхали біженці?
Я є співвласником підприємства і теж маю автомобіль, який відповідає цьому статусу. Але якщо я тікаю від війни, то що мені робити? Чи варто мені продати його та підібрати десь Škoda 120, щоб мене не судили за дорогу машину? Ці люди не розуміють, що біженець, який потрапляє за кордон, може мати машину. Ви можете дати йому проживання в розкішному готелі, і все це безкоштовно. Але він втратив дім, усе. Цього нічим не заміниш. Усе, що він отримав — це на певний період часу, і це частки того, чим ми можемо допомогти. Ще гірше тим, хто не зміг втекти.
Ви згадуєте людей, які не змогли піти. Саме таких людей ви зустрічали в Україні. Якими є їхні причини?
Ми з Янкою були в містечку Часів Яр поблизу Бахмута. Ми йшли вулицею, і побачили бабусю, яка штовхала візок. Ми запитали, що вона тут робить. Вона відповіла: «Якщо мене переселять, то я навіть на квартплату не маю. Хоч би тут щось вирощу. Я живу в підвалі, але маю дах над головою». Водночас вона отримує якусь гуманітарну допомогу, якщо її, звичайно, не збомбардують дорогою. Звичайні люди не можуть уявити, як там живеться.
Українці здивували світ своєю мужністю та незламністю здивували світ. Вони вірять лише в перемогу та повне визволення. Ви теж бачите їх такими?
В Україні я зустрів медсестру з Бахмута. Її звали Наташа, їй відірвало ногу. Ми запитали, що вона збирається тепер робити. Вона сказала, що їй дадуть протез, і вона повернеться на роботу. Також ми відвідали госпіталь в Одесі, де проходять реабілітацію поранені бійці. Є десятки тисяч людей, яким ампутували кінцівки. Ми зустріли там піротехніка, якому теж відірвало ногу. Я запитав його, що він збирається робити. Сказав, що дочекається протеза і повернеться до частини. Я йому сказав, що в нього немає ноги, яка ще частина? Він відповів, що на нульову лінію не піде, але і надалі буде на фронті. Сказав, буде інвалідом, коли закінчиться війна. У розвідника, який нас возив, також було пошкоджене око від пострілу. Проте він і досі залишається в армії.
Солдат сказав, що інвалідом залишиться лише після війни. Ми також могли спостерігати пробудження та початок травми у солдатів після закінчення Першої чи Другої світової війни. Це чекає і на українців?
Ми були на фронті з розвідниками – а це менеджери з Чехії. Вони там воюють з початку війни. Вони працювали у великих компаніях, хотіли допомогти, тому пішли на фронт. Ми говорили з ними саме про це. Один із них був у Братиславі, їхав додому. Він сказав, що за два тижні до повернення додому йому було страшно — більшість людей помирає якраз перед тим, як іти у відпустку. Він боїться того, що буде відбуватися в його голові, поки він вдома. У багатьох уже шрами від того, що вони пережили.
Ці люди не побоюються того, що вдома їх не зрозуміють?
Скажу це його словами: «З вашої точки зору на заході нічого не відбувається. Ми зараз там, куди ми ми це посунули у листопаді 2022 року. Лінія рухається на кілометр вперед і назад. Але ми воюємо за кожен отой кілометр».
Ви згадали своїх російських друзів і показали їм фото з України. Вони навіть через півтора року не передумали?
Більшість не хоче зі мною розмовляти і не змінила своєї думки. Більшість росіян все ще підтримує Путіна. Можливо, не зовсім війну, але його — так. У звичайній російській сім’ї, коли встають вранці, одразу вмикають телевізор, там ідуть новини. Державне телебачення впихає людям пропаганду в голови.
Ще перед війною я сказав російському другу подивитися на щось інше. Він сказав, що у нього більше нічого не ловить. Тож нехай прочитає щось іноземне. Але він не знає англійської. Я порадив йому перекладач на Google. Він сказав: «Google заснували американці. Як я можу вірити, що він правильно перекладає?» Я сказав йому, що його співзасновником є росіянин. «Відступник», — такою була його реакція. Це їхнє ментальне мислення. Росія страждає від синдрому національної жалості до себе. Другої світової війни для них немає. Для них це була велика вітчизняна війна. Для них “Росія врятувала всю Європу і весь світ від фашистів”. Якийсь другий фронт – західний наприклад — для них не існував. Моя подруга, російська журналістка, якось сказала мені, що світ не усвідомлює, що для нього зробили росіяни. Як приклад вона навела Афганістан, Сирію та Вірменію. Я сказав собі — нічого собі! Мабуть, нам нема про що говорити.
Незважаючи на це, багато словаків задивляться на Росію.
Ці люди або ніколи там не були, або бачили максимально Москву чи Петербург. Приїдьте за сто кілометрів від Москви і дізнаєтеся, як виглядає Росія. У кожному місті ще є якась радянська вулиця. Це інший світ. Величезна територія, де є села, до яких не ведуть дороги. Ми в Словаччині цього не знаємо і не можемо уявити. Одне село влітку знаходиться за дві години їзди на човні від місця, де закінчується дорога. Взимку треба йти льодом. Друга проблема – це корупція. Друг, який мав дві крамниці, сказав мені, що у нього йшло все дуже добре. Тому він був змушений віддати одну з них місцевому політику, точніше його родичу. І так воно там працює. Росія корумпована зверху вниз.
Може, тоді їх неважко переконати їхати в Україну вбивати…
Друг із Бучі показував мені те, що росіяни написали на стіні на одному з будинків: «Хто вам дав право жити так краще?» Ви питаєте, як росіяни могли чинити такі звірства, як у Бучі чи Бородянці? Якщо ви говорите комусь, що він живе погано, бо хтось живе краще, підмішуєте національну нетерпимість і перетворюєте ворога на щось менш цінне, то його відносно легко переконати. Так робили нацисти, так роблять і росіяни.
Ви збираєте гроші через свій приватний акаунт, також публікували збір коштів на платформі Donio. Плануєте ще якусь збірку?
Збиратимемо гроші на маскувальні сітки. У нас є подруга Ірина, яка їх в’яже. Їй потрібні гроші на закупівлю матеріалу. Зараз ми збираємо кошти на дрони для розвідників.
Коли наступного разу будете в Україні?
Мабуть, у січні, побачимо. Ми функціонуємо, як панки – у нас немає об’єднання громадян, прозорого рахунку. Але кожне євро ми віддаємо Україні. Мені не віриться, що навіть незнайомі люди надсилають гроші. Тому що вони поняття не мають, хто я, і вони все одно щось надішлють. У мене є друг із Відня, який завжди надсилає мені гроші на бензин. Свої гонорари за фотографії я також жертвую на допомогу Україні. Ми також намагаємося переконати постачальників робити нам знижки. Ми кажемо, що це — на Україну. Таким чином, наприклад, нам вдалося придбати взуття від словацького виробника за дійсно вигідними цінами.
Отже, люди все ще роблять внески?
Так, чудово, що вони все ще не втомилися. Коли вибухнула Каховська гребля, я пішов у спортивний магазин і купив два човни. Я написав у четвер у Facebook, що нам потрібні човни. У суботу я мав сім човнів від різних людей. Тому я повернув ті два, які купив.
Проте солдати нам кажуть, і це теж меседж для нашої влади: «Не надсилайте нам більше солодкі палички». Чудово їсти щось солодке, але хліба із жиром нам вистачить. Ми пробували закидати росіян паличками, але так не виходить. Нам потрібні гранати».
Багато організацій, з якими я спілкувався, також відзначали, що гуманітарна допомога не припинить війну. Ви теж так думаєте?
Тим, що ми її туди надсилаємо, ми лише заліковуємо проблеми, що виникли. Ми мусимо вирішити їхнє джерело. І, на жаль, це можна зробити лише військовою силою.
