Як жили Суми у найстрашніші дні війни? Щира розповідь пані Анжели Гапченко. Жінка перебувала у місті з початку війни і пам’ятає, як розгорталась тероборона в Сумах. Про згуртованість містян, нестачу ліків та продуктів, військову ситуацію та сенс життя під час війни Анжела розповіла журналістам ProUkrainu.cz.
Початок війни: Суми опустіли на очах
Суми стали потужною перешкодою для російської армії в перші дні після повномасштабного нападу росії. Те, що розповідають про спротив звичайних мешканців міста – можна назвати героїзмом. А як ви пережили найтяжчий період? Скільки він тривав?
Найтяжчий період після 24 лютого для мене, мабуть, був до кінця березня. Чесно кажучи, не пам’ятаю перший день. Бо є захисна реакція від стресів – забувати найстрашніше і шукати вихід, як жити, як себе поводити і що робити. Це був ранок, четверта чи п’ята година. На телефон прийшло сповіщення. Ми з мамою проговорили, і мамі подзвонила донька Полінка з Китаю. Вона вже теж знала, що у нас відбувається. Почали дзвонити колеги, завідувачка з роботи. Збирали групу, розмовляли про те, що нам робити, як діяти, що по роботі. В перший день на роботу я не пішла, бо це був вихідний. І ще не зовсім розуміла, що коїться. Вже почалися великі черги в продуктових магазинах, в аптеках, кілометрові черги біля банкоматів. Стали виїжджати машини, місто пустіло на очах.
А ви намагалися евакуюватися?
Ні, не намагалася. Тому що я знала, моя донька в безпеці. У мене старенька мама. Я була повинна бути з нею. Вона не перенесла б довгу дорогу, а її залишити я не могла. Потім всі мої друзі були в місті Суми, ніхто не виїжджав. І це було для мене дуже важливо. Ми підтримували один одного, як могли. Дяка Богу, що є такі друзі!
Відео розповідь Анжели Гапченко уже є на нашому YouTube-каналі.
Щоденний побут у перший місяць війни
Я працюю в аптеці. Ходила на роботу кожного дня, у нас не було вихідних, мабуть, до 20 березня. Ми ходили на 3 години, коли на 5-6 – за обставинами. Людям дуже були потрібні ліки. Але були такі ситуації, що ліків взагалі не привозили 14 днів, 20 днів. Ти приходиш і викручуєшся, як можеш, заміняєш, пропонуєш щось інше, заспокоюєш. Коли приїхала перша машина з ліками, ми думали, що будемо того водія просто цілувати!
В місті не було продуктів, не було ліків. Було страшно. Коли пішли перші евакуації автобусами, то виїжджали в першу чергу люди з дітьми. Було таке, що люди виїжджали, і ти дізнавався це вже тоді, коли вони виїхали. Хтось спонтанно це робив. Бо це війна, не можна планувати. Хтось думав, що ще зможе, а потім виїжджав. Стояли дуже великі черги за паливом. Навіть ті, хто хотів виїхати – не було палива.
В самому місті Суми я добре пам’ятаю 7 березня. На вулиці Роменській у нас потрапило в житловий будинок. Загинула вся сім’я, маленькі дітки, тато, мама, бабуся. Це така була трагедія! І поруч п’ятиповерховий будиночок теж постраждав. Були вибухи на Курській і ще у декількох районах, ті, що так відчувалися. Дзвонили друзям, одне одного підтримували.
Додому приходиш з роботи і боїшся. Боїшся темряви, бо це якась депресія завжди. Боїшся того, що починаються ввечері авіаційні нальоти, бомбардування. Ти біжиш по під’їзду, перший вибігаєш – бо я живу на п’ятому поверсі, дзвониш по всім квартирам, бо почув тривогу. І всі збираються, кричать кожний із дверей: “Іду, іду, іду”. Ми спускаємося в підвал, сидимо, усі наші сусіди там. Ніхто не плаче. У нас є хлопчик маленький – Саша. Його батько військовий, він завжди співав нам. Каже: “Можна я буду співати?” Всі кажуть: так. І він співав “Батько наш Бандера” і “Калину”. Потім почали грати в ігри, якось так проводили свій час. Дуже згуртувались.
Аудіо розповідь Анжели Гапченко про місто Суми доступна на наших канлах на Apple Podcasts, Spotify та Google Podcasts.
Згуртованість людей
Було таке, що проблема з ліками і продуктами. То я для всього під’їзду носила ліки. Наша Оксанка – для всіх продукти. Мама цього Саші теж роздавала всім молоко. І знову про друзів – не було хліба, не завжди можна було купити, я на роботі, мама не виходить. У мене завжди друг зранку приїжджав, привозив ящик і запитував, що потрібно. І там були хліб, молоко тощо. Я пишаюся своїми друзями!
Я теж завжди старалася допомогти. Всі шукали ліки. Приходиш додому, несеш велику сумку і бігом розписуєш, кому що потрібно. Потім я колись працювала в реанімації, мої колеги теж писали, що потрібно. І не тільки ліки, бо у когось кіт, у когось собака: “Купи корм, купи ще щось”. Тому що вони жили в реанімації, було і по троє діб, люди не могли сходити за покупками, і треба було щось робити.
Так виживали – це сенс життя, щоб вижити. Я читала Віктора Франкліна – людина, яка вижила в концтаборі. Він писав: “Виживають не ті люди, які думають, що скоро війна закінчиться, або що вона не закінчиться ніколи. А ті люди, які ставили собі мету: заради чого вони повинні вижити”. Повинна бути якась мета. Тоді ці люди виживають. Я завжди про це думала, мабуть і друзі мої так думали. Намагались жартувати.
Ще були золоті люди – мої колеги! Нас тоді залишалося в найскладніший час на роботі чотири людини. Як ми підтримували один одного! Коли ти йдеш додому ввечері, то починаються обстріли і ти розумієш, що потрібно десь ховатися. Ми ховалися в церкві, там було дуже багато людей у підвалах. І потім уже додому не дійдеш, бо з вісімнадцятої була комендантська година. Та й страшно було, нічим було добратися. То колеги брали на ніч, ти ночував у них. Це було дуже зворушливо!
Військова ситуація в Сумах
В перші дні одразу стало з’являтися дуже багато людей у військовій формі. Я помічала, що це був мій сусід один, мій сусід другий, третій. Всі наші хлопці у військовій формі, видано їм зброю. Я проходила повз ті точки, де була теробона і бачила, наскільки це було масштабно. І як швидко це все розгорталося, з якою зброєю на моєму шляху з’являлися хлопці. Я йшла рано, а вони вже верталися, це вже були якісь проведені операції. І розуміла, наскільки у місті було багато військових.
Було відчуття вдячності! Коли ми їхали в маршрутці і заходили військові, водій казав: “Повинні сплатити за проїзд”. Вони починали платити, а ми всі, хто їхав, дали їм гроші і сказали: “Якщо ще раз такий водій буде, щоб у вас не було проблем з цим”. В аптеку заходили теж, ми старалися свої гроші віддавати. А хлопці казали: “Не потрібно, навіщо”. Ми кажем: “Ми не можемо більше для вас нічого зробити. Все, що можеш зробити, поділися цим”. Потім уже стали з’являтись групи в Телеграмі, збирати допомогу. Люди, яким ти довіряєш, знаєш, що все буде зроблено.
Ставлення мешканців Сум до “руського міра”
Суми знаходяться дуже близько до росії. Там люди до цього спілкувалися багато російською мовою. Як місцеві мешканці зустріли російську армію? Чи був там вплив російської пропаганди? Чи хтось чекав “руський мір”?
Ні, ніхто не чекав “руського миру”, взагалі! Сумчани – це суржик. Ви бачите, як я розмовляю: не чистою українською мовою. Але всі ми всі швиденько переходимо на українську – це як захисна реакція від росії. На роботі, в суспільстві, в своєму спілкуванні з друзями – намагаємося розмовляти українською мовою – це перше. Дивитися російське телебачення чи ще щось? Фу! Це негарно, підтримувати їх хоч чим-небудь. Фільми дивитися? Це дурний тон. Можливо хто і підтримує, але, я думаю, або людина трошки неадекватна, або ображена Богом, або не розвивається, не можу сказати.
Мати якусь злість на росію? Іноді воно буває. Але працюємо над собою, щоб не озлобитися і не стати якоюсь бездуховною людиною. Бо з цим втрачаєш себе, воно не потрібно. Все що таке погано, негативне, неприємне – я, наприклад, ставлю стіну і все. Але не завжди виходить. Коли ти побачиш Дніпро, Вінницю, коли ти Київ бачиш, всі ці історії, то тут якось доброти не має.
Нове життя міста Суми під час війни
Суми почали своє нове життя з квітня. Почалось активне прибирання, ми почали все прибирати. В під’їзді повісили штори, маскування, щоб це було гарно. У нас квіти на кожному поверсі. Ми пофарбували всі лавки, вигребли все сміття, насадили купу дерев. У нас у дворі ОСББ, був суботник, де всі прибирали, а потім накривали здоровенний стіл у дворі і всі там сиділи. Так по всьому місту. Збираються групи, чистять всі майданчики, біля річки всі зони відпочинку.
Дуже активне життя створює наша група “СумиLike”. Вони збирають допомогу, збирають зустрічі для молоді, проводять в центрі збір коштів, але там наші діти танцюють, показують, що місто живе. Працюють усі кафе, усі танці, басейни, де люди розвиваються, де хочуть відпочивати, спорт – все це живе. На жаль, ще досі не працюють дитсадочки, школи. Але, мабуть, з лютого школярі підуть до шкіл, лише до тих, де є бомбосховища.
Місто живе і хоче жити, продовжує жити. Я думаю, що все буде добре, бо у нас настрій такий, щоб жити і робити ще більше!
Суми стоять, суми вистоять…
І Суми завжди будуть Україною! Україна понад усе!
Більше історій українців про війну та життя в Чехії читайте у нашій рубриці Історії Українців.
