Авторка: Євгенія Гонтар
Морозного березневого ранку ми з доньками приїхали до Праги. Після тижня у київському підвалі, де ми ховалися від війни, та майже двох діб у поїздах, празький вокзал здався нам тихим і спокійним місцем.
Люди проходили повз, усміхалися, несли каву. Українські прапори були повсюди: на будинках, пам’ятниках, клумбах, машинах. Здавалося, що це сон. Або казка.Ще вчора моє життя було розділене на підвал, туди ми спускалися, коли вибухи були близько. Будинок здригався або сирени звучали голосно. Якщо ж сирен не було чути, а лише приходило повідомлення на телефон про повітряну тривогу — то ми пересиджували в коридорі. Наш пес Жуль навчився сам бігти у підвал і сидіти тихо. Вдома ж він тепер спав з нами на ліжку, бо всі заборони та правила більше не були важливими. Всім нам хотілося бути ближче один до одного.
Життя “до” і “після”
З 24 лютого, коли Росія напала на Україну, мої діти більше не спали у своїх ліжках. Диван у кімнаті — вдень, ковдри і м’які пуфи в підвалі або стільці в коридорі — вночі. Наше життя розділилося на “до” і “після”. А лютий виправдав свою назву — злого місяця. Стільки ненависті та люті я не відчувала ніколи. Віра та надія на те, що ми вернемося до мирного життя, танули з кожним днем. Якщо світило сонце — я злилася, що воно сяє. Коли йшов сніг — він замітав не лише дороги, чужі маячки чи мітки — а й мене, наче я мала якусь білу пелену перед очима. Не рятували ні цукерки, ні фото, ні орхідея, що майже зацвіла на вікні. Коли стало особливо важко — зашторила вікна ковдрами.
Врешті, від ночей у підвалі весь одяг став рудого кольору. Підвальна глина досі не вимилася з чобіт, а джинси я просто викинула, бо їх не можливо було відіпрати. Здавалося, щоразу, як лунала сирена, і ми бігли в підвал — це востаннє.
Чоловіки намагалися розрадити нас жінок і дітей, казали, що вибухи десь далеко. Але щоразу я все менше вірила, і врешті слово далеко втратило свій зміст, наче залишилися букви, як порожня оболонка.
Коли ти бачиш заграву після вибуху, коли можеш розрізнити не лише розмірене гупання, а й звук автоматних черг — то все задається над близьким, а півметрові стіни будинків — навпаки тонкими, як картон. Збомбардовані будинки, відео пожеж, новини про просування окупантів — все змішалося в страшний клубок. Наче моторошне скло, від якого не можливо відірвати погляд.
Ніякого світла у вагоні
Врешті, коли ми з доньками вже їхали з Києва потягом, провідники попередили, що ніякого світла у вагоні, жодних ліхтарів до ранку. Щоб заспокоїтися, ми ще й заклали вікна подушками і матрацами. Це було єдине, що знайшли в купе. І це давало додаткову примарну надію. Бо нам залишалося одне — молитися, що жоден руZкій не знатиме про наш потяг. Що боїв маршрутом не буде, а на коліях все буде добре. Допомагала віра в залізничників і ЗСУ.
Не треба було ні чаю, ні веселих супутників у купе. Всі хотіли одного — безпечно вибратися з Києва.
Першим шоком для мене було те, що після Тернополя дозволили розкрити від штор вікна. У Львові ми бачили людей з автоматами вздовж колії, а далі, в горах, – навіть патрулі з собаками. Це давало надію, що наш шлях безпечний.
І лише коли у Чопі пройшли митний кордон, а чеські волонтери посадили нас у поїзд на Прагу, я зрозуміла, що більше не треба заставляти себе дихати. Дітей пригостили солодощами, а я не могла напитися води. Здавалося, що у мене в горлі пустеля.
Словацький кордон, захід сонця і гарні зелені газони — досі у мене перед очима. А коли заплющую їх — бачу Чернігів, Харків, Бучу, Ірпінь, Суми, наче хтось придумав телепорт в пекло і забув зачинити туди двері.
Ми виїхали з України увечері. Сонце сідало за Карпати, і небо було рожевим. Я довго вдивлялася, чи не горить щось там, чи то точно лише відблиски на хмарах. А коли нас вночі по дорозі до Праги обігнав інший потяг, старша донька прокинулася і злякано спитала, що то свистить.
Навіть за тиждень у безпеці, я досі боюся, як гупнуть десь двері. Зупиняю силою думки бажання бігти шукати підвал. Я переконую себе, що сміттєвоз, який щоранку приїздить — то безпечно, що літак у небі везе туристів чи бізнесменів, а не бомби.
Затишок у Лоунах
Неймовірні люди, які поселили нас безкоштовно в готель “Карамель” у Лоунах під Прагою, які нагодували супом у перший же день, бо ми мали з собою лише печиво і воду. Той одяг, шо був на нас, іграшки дітям і документи — це все, що залишилося з минулого життя.
Невеличке містечко Лоуни під Прагою зустріло нас сонцем і запахом кави. Мами з колясками, привітна жіночка, котра продавала фрукти і дзвони над площею… Символічно, що нас поселили на Площі Миру. Всі наші молитви уже не перший тиждень про мир і спокійне життя. Тут же, на площі люди приносять квіти, свічки з українськими прапорами і невеликі плакати.
Місто досі здається мені казковим. І не тому, що тут дуже гарна старовинна центральна частина. А тому, що у Лоунах тихо. Люди поспішають лише зранку. А на вихідних взагалі майже нікого не зустрінеш. Лише молодь по обіді весело гомонить на лавках — хтось їсть морозиво, інші катаються на скейтах чи самокатах.
Ще зовсім недавно таким був і Київ. Та тепер там час розділений між комендантською годиною і сигналами тривоги. А Чехія огортає теплом дому. Затишними обіймами мами, немов каже: “Все добре, дитинко. Ти вдома”.
Заново вчуся посміхатися
Навіть у державних установах всі спокійні та привітні. Поліцейські, які оформляли документи на нас з доньками, були на роботі вже добу, але усміхалися нам. Волонтери самі зробили медичну страховку, лише попросили зачекати кілька хвилин, бо оформлювали маму з маленькою дитиною на руках. Нас пригостили гарячими напоями і пропонували перекусити. Навіть місця для відпочинку приготували на випадок, якщо буде дуже багато людей.
В іншій установі чиновниця спокійно розказала все і дала вивчити з собою документи. Хоча її робочий день добігав кінця, поки дійшла наша черга. В Україні за пів години до кінця робочого дня вас уже можуть не прийняти, бо чиновники поспішають здати всі документи і збираються додому. А тут, не зважаючи на таку кількість біженців, більшість з яких не знають мови, не розуміють тонкощів без перекладача і навіть не вміють писати латиницею — допомагають і пояснюють. Для дітей у більшості установ є печиво, вода та іграшки. Для мам з маленькими дітьми — місця, де дітей можна переодягти чи спокійно погодувати.
Я заново вчуся усміхатися. Коли вперше купила сама хліб — відчула себе золотою медалісткою Олімпіади. Коли волонтери вибачилися, що зламався фільтр на кавоварці, довго не могла зрозуміти, чому вони так перепрошують.
Вчора пила каву з мером міста і говорили про координаційний центр для біженців. Говорили про Україну і пошуки роботи для українців у Чехії. А коли я спитала, чи можна купити валеріанку, бо важко засинати, друзі запросили до нас з доньками психолога. Виявилося, що саме валеріана тут лише за рецептом, а щоб його отримати – потрібно направлення до лікаря-спеціаліста, до якого дає направлення лікар-терапевт, якого ще треба знайти, записатися і довго чекати на прийом. На щастя, ми з дівчатами зупинилися на заспокійливому чаї, але така турбота повертає віру в те, що є добрі люди, що не всі мають звірине обличчя і готові діяти виключно силою.
Морозиво для всіх
Так, я досі шукаю очима надпис “укриття”. Перевіряю на телефоні, чи нема сигналу повітряної тривоги. Але в моєму списку є пункт “Відвідати зоопарк у Празі”, а ще запросити всіх, хто допомагав нам – на морозиво. Як порадила нам психолог, треба йти малими кроками. Спочатку планувати сьогоднішній день, а тоді тиждень. З часом я зможу планувати канікули дітей чи відпустку.
А ще нас запросив директор театру на новий сезон. І перше, що я подумала, чи можна прийти в джинсах, бо сукні залишилися в Києві. Улюблена синя — яку скопіювала з модного показу, і зелена, яку для мене за тиждень пошила подруга-модельєр. Звичайно, можна придбати нову, але традиційна терапія — шопінг, цього разу не тішить. Ні фасони, ні вітрини, ні дзеркала…
Діти адаптуються швидше. Вони вже знають, що у “кафе у Радека” найсмачніше какао з густою пінкою. А ще – де можна погодувати качечок, і які майданчики для ігор найближчі.
Сьогодні донька спитала, чи знаю я, чому їй знову хочеться усміхатися. Я радію таким новинам. Бо це перший крок до того, щоб знову навчилася усміхатися і я.
12 березня 2022, м. Лоуни
