У великий п’ятиповерховий будинок у центрі Ізюма 9 березня, ймовірно, влучила велика авіаційна бомба. Вона зруйнувала всю конструкцію будівлі. Завали поховали людей, які ховалися в підвалі. Близько півсотні з них загинули — в тому числі трирічна дівчинка та її 96-річна прабабуся. Важко було впізнати їх усіх. Тетяна Приваліхіна, якій вдалося виїхати до Середньочеського краю, також допомагала здалеку. Однак вона не змогла переконати свою матір виїхати. І та загинула в Ізюмі. Нині вона розповіла цю історію “Блеску”.
Ізюм, місто з населенням близько 40 тисяч людей до війни, розташоване в Харківській області. Харків був одним з перших об’єктів вторгнення 24 лютого 2022 року, а за ним — і околиці.
Хаос у місті
“26 лютого вже лунали вибухи. Ми з матір’ю і дочкою сховалися в глибокому підвалі пивзаводу”. Там вони пробули тиждень, до 4 березня. «Це були жахливі ночі. Надворі було мінус десять, не було ні газу, ні електрики, тож ми могли зігрітися. Нас грів собака». Того ранку було спокійно, тож жінки вирішили залишити Ізюм, як описала пані Таня на заході в закордонному комітеті чеського парламенту.
«У місті був хаос. Люди скупили всі продукти, були великі черги до крамниць, бензозаправок, банкоматів. Одні хотіли виїхати негайно, інші думали, що це швидко закінчиться – що війна неможлива у 21 столітті», – згадує пані Таня. І мама не хотіла їхати з нею за будь-яку ціну. «Вона була глибоко релігійною. Біля нашої хати була церква, вона ходила туди кожен день. І вона думала, що він захистить її», – розповідає пані Таня.
“Треба було їй збрехати”, — звинувачує себе дочка
«Коли посилиться бомбардування, я побіжу до церкви», — сказала їй мати і не дала переконати себе ні доньці, ні онучці. «У той момент ми не знали, чи залишимо місто безпечно. Воно вже було майже повністю оточене російською армією. Ми не знали, чи правильним є наше рішення. Проте тепер я думаю, що я повинна була їй збрехати, що, можливо, ми просто поїдемо в сусіднє село і повернемося знову», – дорікає собі Таня досі. «Але мені довелося приймати рішення в паніці. Найбільше я боялася за доньку.
Вона вже доросла, а якщо в Ізюм прийдуть солдати, то ґвалтуватимуть. І ми всі думали, що це все швидко закінчиться», – розповідає вона. В місті також залишалася її сестра (вона втекла з чоловіком трохи пізніше) та інші родичі. «Я дотепер зла на себе. У мене напади паніки, я багато плачу. Вона була найкращою мамою, яку ми могли мати. Я житиму з цим, поки не помру, що я могла її врятувати».
Через два дні вони все ще розмовляли: «Дзвонила, що їх бомбили, вона взагалі не могла вийти, навіть у двір», – розповідає Таня. Загалом, зв’язок уже був поганий. Це був останній раз, коли вона розмовляла з матір’ю. Через чотири дні Таня з донькою прибули до Чехії.
«Мені сусідка подзвонила, що наш будинок розбомбили. Я не хотіла в це вірити», – згадує вона свої перші дні в екзилі. Вона повірила лише в Конгрес-центрі, де місто Прага утворила центр з обслуговування українських біженців. «Там я побачила фотографії та відео нашого будинку».
Чистки, зґвалтування, понівечені тіла…
Про матір не було звісток. «Медсестра, яка залишилася в Ізюмі, додзвонилася до мене лише 12 березня. Вона й гадки не мала, що зі мною, що я поїхала до Чехії, а мама залишилася в нашому домі. У той час щодня бомбили, і зв’язок був неможливий взагалі. Тоді сестра пішла шукати маму. Вона бачила багато мертвих навколо нашого будинку, навіть біля мосту через річку. Імовірно, росіяни розстрілювали людей, коли ті намагалися потрапити в іншу частину міста через річку», – розповідає Тетяна.
Завали почали розбирати лише пізніше, техніки не було. Волонтерам довелося робити це своїми руками. І Таня здалеку допомагала з ідентифікацією вбитих. 44 людини знайшли цілими. У інших — лише фрагменти тіл – руки, ноги… «Тіла були в жахливому стані. Їх було важко впізнати, на них не було облич. За допомогу телефонного відеозв’язку сестра показувала мені, який одяг і татуювання у загиблого. Перевіряли, чи підходили їхні ключі до дверей непошкоджених квартир», – розповідає вона. Однак медсестри не знайшли матір. «Один фрагмент був схожий на мамин. Але поки навіть дві експертизи ДНК не підтвердили збіг. Одне тіло вважали маминим. Але виявилося, що це – наш сусід. У нас досі немає тіла, щоб поховати”, – шкодує Таня.
Так її сестра з чоловіком щодня ходили до будинку на впізнання. Тіла вивозили до середини червня. «Коли витягнули останнього, вирішили спробувати залишити окупований Ізюм у напрямі неокупованої частини України», – додає Таня.
Тим часом за бомбардуванням йшли інші злочини росіян. «В місті почалися чистки. Росіяни та їхні колабораціоністи шукали патріотів, замикали їх у катівні, вбили там багатьох людей, були випадки зґвалтувань», – резюмує Таня. «Крали з квартир, з яких люди виїхали – крали пральні машини, телевізори, меблі, все. Це було жахливо».
Чехи допомагають документувати воєнні злочини
“На жаль, Таня не унікальна як свідок. Їх багато, десятки тисяч. Але вона готова про це говорити”, – каже Петр Пойман із чеської волонтерської організації Team 4 Ukraine, яка, серед іншого, їздить документувати воєнні злочини росіян.
На Харківщині ця документація йде відносно добре, тому що там перед українським контрнаступом російські війська дуже швидко відступили. «Вони залишили сліди, але також і документи», — описав Пойман на заході в парламенті. Ізюм, зокрема, було звільнено 10 вересня.
«Росія намагалося скопіювати сценарій окупації Чехословаччини в 1968 році, але додало багато жорстокості. Одразу почалося бомбардування. Спочатку у більшості — військові цілі. Але на 10-тий—15-тий день, коли стало зрозуміло, що первісна мета не вдалася, вони почали мститися. Бомбили цивільні цілі, включаючи дитячі садки, пожежні частини, так, щоб вони не могли допомагати в евакуації поранених. Це багато говорить про той режим», – розповів Пойман на семінарі у чеському парламенті. «Коли Ізюм бомбили, там не було ні українських військ, ні військових об’єктів. У могилах скрізь солдат в уніформах їх знайшли всього 17». У Ізюмі тоді загинули сотні людей. “Блеск” раніше писав, що лише один ізюмський гробар поховав понад 450 людей, включно з власними правнучками. На багатьох жертвах росіян були сліди тортур.
«Світ побачив російські злочини. Багато ізюмців не мають куди повернутися, місто розбомблене, зруйноване», – нагадує Таня. Вона вдячна Чехії та чехам, що тут знайшла притулок вона і так багато українців. Нині вона проживає та працює у центральній Чехії. Як і вдома, тут вона працює бухгалтером. «Ми не можемо повернутися. Я не знаю в Ізюмі нікого, чиїх родичів не вбили б росіяни».
Читайте також: Чеський кримінолог Петр Пойман: жахливо, що ми так мало знаємо про депортації дітей в росію
