У книзі “Віднеси мій жаль“, яка виходить у видавництві “Maraton”, зібрано двадцять чотири історії людей, які постраждали від розв’язаної росією війни проти України. Кількість текстів символічно відсилає до 24 лютого минулого року. Свідчення записала Катерина Ґордєєва, російська журналістка, яка проживає у Латвії. Режим путіна вважає її “іноземною агенткою“.
“За книгами Каті Ґордєвової колись вивчатиметься історія. Не історія війни, а історія людей на війні. Прочитайте цю книгу, не відкладайте її, поки не станете достатньо сильними та готовими до читання. Відкиньте це – і ви побачите, що ви беззахисні перед злом, яке постійно змінює свою форму”, – радить книгу білоруська письменниця, нобелівська лауреатка Світлана Алексієвич.
Не знаючи принаймні англійської, важко починати в Європі
Авторка почала працювати над матеріалом для книги відразу після лютого 2022 року. Останні зафіксовані події відбуваються на рік пізніше. Журналістка збирає свідчення українських біженців та особливо біженок. “Я казала їм, що хочу їх вислухати. Хочу, щоб люди знали їхню думку. І що я обіцяю їм чесність”, – пояснює вона Чеському телебаченню, як отримувала довіру інтерв’юйованих, хоча сама є росіянкою. Нині вона проживає у європейській балтійській країні. Іноді їздить до росії по репортажі, хоч для неї це ризиковано. “Я вважаю, що моя доля — вести своєрідний літопис сучасної Росії. Хтось має це зробити”, – каже вона.
Своєю улюбленою респонденткою вона називає Юлію з Маріуполя. Вона залишилася з осколком в голові після того, як ракета влучила в сад біля її будинку. Юлія вирішила їхати з родиною не до Європи, а вглиб росії. Катерина Ґордєєва була здивована тим, що такі біженці дійсно існують, і це не просто пропаганда. «Завдяки Юлії я розуміла мотивацію цих людей. Знаєте, людині, яка навіть не знає англійської, дуже важко почати нове життя в Європі», – розмірковує авторка. Але відтоді, відколи Юлія залишила табір для біженців, вона про неї не чула.
Москвичам не болить
Вона збирала свідчення жінок із Маріуполя, Бахмута та інших міст. Жінки описують не лише свою боротьбу за виживання, а й за виживання своєї країни. В однієї респондентки в голові застрягла шрапнель, тому до її черепа липнуть магніти. У іншої в обстріляному Бахмуті збожеволіла мати — вона думала, що повернулася в дитинство за Другої світової війни.
Ще одна з опитаних жінок тікала вагітною з міста Рубіжне. Вона народила здорову дівчинку, але її старша дочка не вижила під обстрілом. Інша приїхала до лікаря з окупованого Луганська до москви. Там вона дізналася, що війна в російській столиці всім байдужа. Там всі там живуть щасливо, тож вона з огидою до москви і всієї росії поїхала додому.
Жінки описують жахи війни зі своїх нових домівок — у росії, Німеччині чи Польщі. Мала бути і розмова у Брно. Там авторка мала зустрітися з біженкою з Харкова, але зустріч зірвалася через драматичні події в родині. З’ясувалося, що її схопили російські військові. Вони вимагали викуп від чоловіка. Саму її били пластиковими пляшками з водою.
Свідчення Інґи закінчується сильними емоціями. “Що поганого ми вам зробили? Чому ви нам таке вчиняєте? Я тебе ненавиджу!.. У мене більше нікого немає!”. Я гладжу Інґу по волоссю, обіймаю її. Перев’язую руку. На її зап’ястях помічаю сліди опіків від праски”, – описує авторка зустріч із Інґою, яка з пораненнями виїхала з Маріуполя. Ненависть – це єдине, що вона ще відчуває.
“Іди в ср*ку ти і твоя країна. Поздихайте”
Інша жінка, Таня, після інтерв’ю повернулася до Києва. Вона готова все витримати, головне, щоб Україна перемогла. “Ми знаємо, за що боремося. А ви?”, – запитує вона російську журналістку. “Я намагаюся бути чесною. Пишу, що не знаю, чи російське телебачення показує страждання людей в Україні: темряву, холод і смерть, які несуть російські ракети. І я прошу у неї пробачення за те, що я нічого не можу вдіяти, щоб зупинити свою країну”, – зазначає Ґордєєва.
Для видання Aktuálně з Латвії, де вона проживає з 2015 року, зізнається, що їй, як росіянці, дуже важко говорити з українськими жінками про страждання, яких завдала їм її країна. “Ця війна — це справді страшний біль. Я родом із Ростова-на-Дону, який знаходиться поруч з Україною. З обох боків кордону знаю людей. Я також часто бувала в Маріуполі. Одна бабуся народилася в Миколаєві, а померла в Ростові. Друга народилася в Москві, а померла в Києві. Тому мені страшно дивитися на те, що відбувається”, – розповіла вона.
Свідчення Ірми, будинок якої підірвали російські військові в Херсоні, закінчилося погано. У книзі авторка зізнається, що українка в один момент розлютилася і заявила, що її не цікавить “російське співчуття”. “Знаєш що? Іди в ср*ку з твоєю жалістю, з тими своїми співчуттями, з тими своїми запитаннями. Іди в с*рку з тими своїми намаганнями зрозуміти нас. Ти і та твоя країна, ідіть в ср*ку. Поздихайте”, – сказала співрозмовниця.
Ґордєєва описує маловідомий світ російських таборів, куди переселилися сотні тисяч біженців з України. Хтось критикує Україну, хтось просто хотів якомога швидше вибратися в безпечне місце, хтось навіть там звинувачує росію у війні. У ростові помітно, що навіть місцеві росіяни починають нервувати через велику кількість українських біженців у місті.
Поруч був “сотруднік” та уважно слухав
“Не можна сказати, що більшість росіян дивиться на українців як на “невдячних зрадників”. Я знаю, що вздовж кордонів на заході росії люди вже наситилися війною і бояться її. Я знаю, що мало хто в Москві і Петербурзі дійсно підтримує війну. У людей є страх втратити роботу, страх потрапити до в’язниці, страх бути мобілізованим на війну”, – намагається пояснити авторка.
Українці, які втекли від бойових дій до росії, також перебувають під наглядом режиму. “Коли я брала інтерв’ю з Юлією в таборі в Таганрозі, поруч завжди був співробітник російських спецслужб. Він уважно слухав, про що ми говоримо. Я запитала її, чи вона не боїться. Вона відповіла, що після тих жахів, які пережила в Маріуполі, їй вже нíчого було боятися. Казала, що вона не уявляє, хто і як би міг зробити їй гірше”, – процитувала вона слова біженки.
Щодо стосунків між українцями та росіянами та чи можливі політичні зміни в росії вона налаштована скептично. “Мені ясно одне. Відносини зірвані на багато років. Якщо українці й пробачать росію, то це буде задовго. Через десятиліття. Я точно не доживу до цього”, – каже сорокашестирічна журналістка. “Коли хтось із близьких у росіян загине на фронті, вони сприймають це як втрату близької людини. Вони не бачать, що він загинув під час агресії в іншій країні. І вони хочуть помститися. І це замкнуте коло”, – сказала вона.
За її словами, ніхто не має сподіватися на зміни режиму у росії. “Багато моїх друзів — у в’язниці або виїхали з росії. Більше нема кому домагатися змін. Я не бачу шансів”, – зневірилася вона.
Видавці не хотіли брати книгу від російської журналістки
Ґордєєва відвідала десятки центрів і таборів для біженців у Європі та росії. Свідчення, отримані минулого року, опублікувала в документальному фільмі “Люди на війні”. Відзнятий матеріал фільму сягає майже трьох з половиною годин. “Мені снилися кошмари щоночі. Я чула у них ці голоси. І тому я зрозуміла, що ці історії потрібно розповідати, і вирішила написати цю книгу”, – додала Ґордєєва.
До 2012 року авторка книги працювала військовою репортеркою на федеральному телеканалі НТВ. Передавала свідоцтва про бої в Чечні, Афганістані та Іраку. Вона пішла з телебачення через незгоду із програмною спрямованістю. Пізніше, у 2014 році, після російської анексії Криму, вона виїхала з росії. Свої публікації перемістила на власний YouTube-канал.
Спочатку їй було важко переконати видавців видати цю книгу. Вона навмисне намагалася дистанціюватися від російського погляду на ці історії. «Більшість сказали мені, що в нинішній ситуації немає можливості видати книгу російського журналіста», — підтверджує вона.
Зрештою, книга “Віднеси мій жаль” має бути перекладена дванадцятьма мовами, включно з чеською. Невідомо, чи вийде вона російською мовою — цього навіть не хоче сама авторка.
Читайте також: “Щоденник біженки”: книга про те, як українці довелося покидати рідні місця та їхати у невідоме
